— Слухайте, ареси, і ви, гості! — важко падали в загальну тишу його слова. — Не забувайте, що нам ще дуже далеко до перемоги, а перемога — це навіть не половина справи. Ми йдемо назустріч небезпеці — це так. Ми хочемо підпалити праліс війною смерти проти ворога — це так. Ми приготовані всі загинути — це також так. Бо ми — це лише іскра. Вона може викликати пожежу, а може й загаснути так легко, як гасне кожна іскра, що їй не суджено стати причиною пожежі. Але запам’ятайте: навіть тоді, коли праліс загориться вогнем смертельної війни — нам буде ще дуже далеко до мети — далі, ніж до великої пожежі. Вогонь жере все — це правда. Наша ненависть — це вогонь — це також правда. Але вогонь тільки нищить і ніколи не будує. Вогонь добрий на те, щоб знищити ворога, але вогонь не годиться, щоб збудувати власну оку. А ми мусимо її збудувати! Не для своєї родини, не для своєї оселі, а для всіх наших племен: для аресів, каріжо, тінґві, ґварані, ґваянас, айморе — для всіх! І не збудувати її з пруття та пальмового листя, а з каменя! А для цього треба багато знати, багато вміти, багато працювати, а ще більше — любити. Треба нам любити тих своїх братів, яких ми досі уважали ворогами. Треба любити, бо ж ми всі — діти тієї самої землі, хоч одні з нас живуть над Іґвассу, другі — над Параною, треті над Тібажі, а ще багато інших — у горах. Треба любити і тих, які вже прийняли Христа, і тих, які ще досі поклоняються Тупанові. Треба забути, що наші предки воювали й виповідали одні одним війни смерти. Треба і нам, аресам, забути, що нас колись переслідували за тембету. Незгоди в родині — це дрібниця, але вони можуть бути і найбільшим нещастям, коли їх схотять використати чужі. Пам’ятайте, ареси: вогонь жере все, але, перш усього, загрожує найближчій оці. Пам’ятайте і те, що ворогові найлегше дається перемога тоді, коли в нападених горить оселя. Коли ж в оселі мир, а стіни з каменя — важко її здобути...

Камені — це наші окремі племена. Але ви знаєте, що камінь не буде триматися на камені, коли його не скріпити вапном і піском. Тоді він стоїть міцно. Вапно — це наша любов. Без любови не збудуємо нічого. І любов наша мусить бути дуже велика — більша від ненависти до ворога, бо ж ненависть до ворога тільки тоді має силу, коли вона виростає з любови до свого рідного. Тоді тільки вона пустить вогонь у потрібний бік, щоб не пошкодити власної оки. Пам’ятайте, ареси: ЛЮБОВ! Така любов, що кожний повинен життя свого брата цінити вище власного.

І тоді, коли ми осягнемо таку любов...

Татаурана нагло урвав і задуманими очима обвів збір. А в тих очах був великий сум і сумнів.

Замовк.

— Гаразд, — зідхнув. — Тепер гості знають, хто ми і чого хочемо. Хай говорять вони.

І з черги говорили гості: спочатку Пірауна, потім Кумаже, а на кінець бовкнув кілька слів Арусаві. Не згадавши ні слова про розправу з Жаїрою, вони оповіли кожний зокрема свою історію, перебування в рабстві, втечу, блукання по пралісах і зустріч з племенем каріжо. Всі три кінчили своє оповідання проханням: прийняти до племени.

Татаурана дав усім хвилину подумати і підняв угору берло на знак, що хоче говорити.

— Ареси, — сказав, — згідно з законом племени моя постанова є рішальною, коли рада мовчить. Питаю: хто буде ще радити?

Рада мовчала.

— Повторюю питання: хто буде радити, чи приймати нам гостей до племени?

Рада і на цей раз мовчала.

— Питаю втретє: хто буде радити?

І знову рада відповіла мовчанкою. Це була ознака, що рішення здають на вождя.

Тоді Татаурана встав і підняв берло.

— Пірауно, Кумаже й Арусаві, підійдіть до мене! — наказав.

Викликані підійшли.

— Клякайте!

Клякнули*.

— Відповідайте голосно на питання так, щоб вас усі чули: чи маєте вільну волю пристати до нашого племени — племени аресів?

— Так! — відповіли всі троє.

— Чи ви знаєте, що плем’я, до якого хочете пристати, вибрало собі дуже небезпечний шлях?

— Знаємо!

— Чи ви готові ділити небезпеку разом з нами?

— Готові!

— Чи ви згідні жертвувати своїм життям за кожного ареса?

— Згідні! — дружньо й радісно крикнули неофіти, а Кумаже навіть додав: — Хай мене мавпа оближе, коли брешу!

— Тоді, — урочисто промовив Татаурана, — своєю владою, над якою вітає дух мого покійного батька, і яку мені дало плем’я аресів, я, морубішаба Татаурана, приймаю вас до племени!

Ударивши легенько кожного по плечах берлом, молодий вождь сказав:

— Оце б’ю вас легко з радости, що стаєте нашими братами. Але мої удари можуть стати і смертельними, коли хтось виломлюється з-під законів племени і моїх наказів. Даною мені владою приймаю вас у нашу родину, але тією самою владою судитиму суворо, як і кожного члена родини. Ви одержали право бути братами в оселі, але з тим втратили право гостей. Тепер обіймімося, брати мої!..

Недавні гості, а тепер члени родини, обнялися щиро з вождем, а після того почалося спільне обіймання і спільне радісне свято. Появилися таци, повні смаженого м’яса, риби, овочів та великі глиняні дзбанки з водою, засолодженою медом та приправленою різними соками. Відколи Татаурана став вождем племени, він заборонив хмільні напої, в яких індіяни є неабиякими знавцями, але сьогодні не треба було хмелю, бо радість хмелила сама по собі. Ареси веселилися.

Лише Татаурана сидів сумний і задуманий; та ще білоголовий Аракшо, який не промовив ні слова на раді, не піддався загальному настрою. Бо старий піяґа взагалі рідко говорив, а коли й кинув якесь слово, то це вважалося великою ласкою з його боку. Сидів нерухомо,як і морубішаба, байдужий і нечулий до всього. Тільки вже згодом поглянув раз і другий на Татаурану, легко торкнувся його ліктя і сказав:

— Буває, Татаурано, що до мене приносять зовсім вмираючу людину. Я бачу, що години її пораховані, але це не звільняє мене від обов’язку не спати ніч і другу над нею, варити зела і прикладати масті... І скільки то вже разів бувало так, що вмираючий завдяки моїм старанням поборював смерть і виходив живим з моєї оки!

Татаурана зрозумів, що хотів сказати жрець, і вдячно всміхнувся:

— Підбадьорюєш мене, мудрий старче? Дякую тобі за це. Але мене не треба підбадьорювати, бо я не відступлю від задуманого, хоч і не вірю в успіх. Знаю, що загину, але не відійду з цього світу з обтяженою совістю: ніхто мені не закине браку витривалости... Мені часто в снах з’являється дух мого батька, і я вже не знаю, чи я — син, чи сам батько...

— Коли з’являються духи — вони не віщують нічого доброго.

— Коли з’являються духи, Аракшо, ми починаємо розуміти, що наше тіло тільки тоді має вагу, коли ми приносимо його в жертву духові.

— Накажи мене відвести назад, морубішабо. Старі кості просять спочинку...

За хвилину двоє мужів шанобливо підвело старого жреця з землі, а кількоро, озброївшись пальмовими гілляками, кинулося промітати дорогу під його ногами.

— Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу!..

Жаїра два перших дні пролежала в гамаку, як труп. Щойно опинившись у затишній оці серед безпеки і спокою, зрозуміла, до якої міри вона була вичерпана всім попереднім. Їй важко було голову підвести, рукою поворушити, звісити ногу, а навіть заговорити. Тож лежала нерухомо і здебільша спала. Коли ж прокидалася, неодмінно бачила над собою похилене обличчя метері, або Ірасеми, або обидвох разом. Вони чекали її пробудження з приготованою їжею, або питвом і наввипередки годили їй, як могли. Рідше появлявся батько, який уже цілком включився в життя племени й нарівні з іншими чоловіками ходив на полювання, або виконував якусь роботу. Те саме було з Арусаві й Кумаже. А двічі бачила над собою Татаурану. Стояв над нею й дивився. У нього були припухлі, цілком дитячі уста, такий самий м’який невеликий ніс, що кумедно морщився, коли Татаурана був чимсь зворушений, і тріпотливі, мов крила сполоханого дикого птаха, брови над гострими, проникливими очима. Здається, що її будив його погляд, але коли вона всміхалася на привітання, морубішаба морщив свого носа і зникав. Видавався їй таємничим і привабливим.