Усміхнулася щасливо і знову заплющила очі. А він зручніше підмостив свою руку під її плечі й нараз відчув, що ця чудна й таємнича поява стала йому дуже рідною й близькою.

У тому місці, де доріжка розходилася вилками, направо — до ґвалашів, а наліво — до каяпооів, похід зупинився.

— Ти, Маріо, — розпорядився Татаурана, — бери двох мужів і йди до оселі каяпос. А ти, Леонідас, також візьмеш двох мужів і підеш до оселі ґвалашів. Відв’яжіть но там по міхові, обдаруйте наших сусідів та скажіть їм від мене так: «Не буде війни між ґвалашами й каяпосами, ні між жадними іншими племенами, бо бранців уже нікому не потрібно. Ті, що приїхали по бранців, тепер самі не зможуть себе викупити, коли попадуть комусь в руки». Ідіть!

Оселя привітала їх радісними криками. Одна лише Жаїра була вражена до живого, побачивши, як Татаурана обережно здіймає з коня якусь жіночу постать і, мов дорогоцінність, передає в руки Ірасеми із словами:

— Заопікуйся нею, сестро. Вона дуже хвора. Попроси в Аракшо поради й роби все можливе, щоб дівчина одужала.

— Хто вона? — спитала Ірасема.

Татаурана всміхнувся таємничо:

— Вона — моя тінь...

Заколочений подіями попередніх двох днів, в оселі знову улягся спокій. Але над Жаїрою він влади не мав.

Чи ж би справді Таїна-Кан знайшов свою Денаке?

У перші дні добряча Ірасема дуже журилася, бо здана на її опіку дівчина, здавалося, доходила. Майже не розплющувала очей, задихалася від кашлю і просила лишати її надворі навіть вночі. В оці їй бракувало повітря.

Татаурана, відриваючись від роботи, приходив кілька разів денно довідатися, як почуває себе «його тінь», а вночі лягав також надворі, поблизу постелі хворої і, коли їй було особливо погано, брав найдіяльнішу участь у заходах Ірасеми та старого піяґи.

А старий Аракшо чомусь особливо зацікавився дівчиною. Нічний дижур над нею перебрав на себе, власноручно готував для неї ліки з рослин, помічних на хворобу серця та грудей, і все наказував принести собі то зілля каїнки, то квітів червоного серду, то варив сироп з кори камбоатану, то настоював куатрільо й амбірусу, то нарешті вдавався до чаклування, призиваючи різних духів.

— Повітря тепер важке, — казав, похитуючи головою. — Найгірша пора для хворих на серце і на груди. Але скоро буде громовиця. Як прочистить повітря — їй полегшає.

І справді стояла найгарячіша пора року, і посуха вже починала загрожувати врожаєві. Спека збільшувалася з дня на день, а парнота в’ялила навіть здорових і звичних до гарячі індіян.

Аж одного дня під вечір небо насупилося чорними хмарами, що насунули грізно з усіх боків, ніби збиралися роздушити оселю. Поміж ними заскакали громи, розколюючи вогненними тріщинами небесне склепіння вздовж і впоперек, а потім линула злива.

Хворій у той день було особливо погано. Вона задихалася від браку повітря, кашляла, синіла й обливалася потом.

З увагу на погоду, її забрали до оки і там усі допомогали, як могли.

Але, коли тільки розгулялася громовиця, а до оки крізь отвір линуло свіже повітря, дівчина відразу перестала душитися і, хоч громи трясли небом і землею, незабаром заснула.

Послухавши її рівномірного віддиху, Аракшо вдоволено всміхнувся і, не звжаючи на люту зливу, пішов до своєї оки.

Високо вже підбилося сонечко над умитою землею, давно вже прокинулася оселя і взялася до своїх звичайних зайнять, а Тінь усе спала. До неї навшпиньках підходили всі мешканці, заглядали люди з сусідніх ок, присилав спитати Аракшо, і сам Татаурана двічі подовгу простоював над гамаком під заздрісним поглядом Жаїри — а Тінь спала далі. Коли ж прокинулася, повела здивованими очима по вінку схилених над нею облич і широко та щиро всміхнулася їм. Ця усмішка була така владна, що у відповідь всі присутні, включно з малими дітьми, розсміялися також.

— Вона прокинулася! Вона сміється! — радісно дивувалися індіяни. — І має такі очі, як сині пера птаха!

Найбільше ж зраділа добра Ірасема й відразу заходилася подавати хворій на снідання найкращі лакоминки, що їх спеціяльно на цей випадок зберігала.

— Ти хто? — спитала Тінь, піймавши її за руку і дивлячись в її лице пильними очима.

— Я Ірасема — сестра Татаурани, — відповіла жінка і розтопилася у своїй променистій усмішці.

Очі хворої зробилися ще пильнішими і наче посиніли ще більше.

— Ти сестра Татаурани? — перепитала дуже поважно і враз щасливо і радісно засміялася. — О, так! Татаурана мусить мати саме таку сестру, як ти! Він твердий, шляхетний імбуй[24], а твоє серце — це квітка золотої еспонжейри, сповненої солодким медом і запахом, що йому нема порівняння. Ти не відходила від моєї постелі, рятуючи моє життя. Ти дуже добра, Ірасемо. Будь же і моєю сестрою, добре?

Вона враз обхопила міцну шию Ірасеми своїми худими, немічними руками і припала до її грудей чорноволосою головою в такому щирому й глибокому пориві ніжности, що Ірасема просльозилася. Зворушено гладила її по волоссі, по плечах і запевняла, що буде їй сестрою і матір’ю, як і Татаурані.

Потім Тінь показувала на кожного з черги, питала ім’я і довго вивчала своїм пильним поглядом незнайомі обличчя. Кожному дарувала, мов скарб, свою владну і скоряюючу усмішку, кожному знайшла якесь тепле слово, а з дітьми, навіть найменшими, говорила, як з рівними, і очарувала їх цілком. Дівчаткам обіцяла плести віночки й виводити з ними таночки в колі, хлопчикам — майструвати човники з кори, а всім разом — гарні казки про добрих дітей.

Перебігаючи з однієї постаті на другу, блукаючи по різних предметах оки, погляд її впав на Жаїру, що сиділа в гамаку, споважнів і надовго зупинився.

— Що робить тут ця рабиня? — спитала, не відриваючи очей від Жаїри.

— Вона більше не рабиня, вона втекла з рабства... — поспішила пояснити змішана Ірасема.

Тінь лише похитала головою, далі дивлячись на Жаїру.

— Вона носить рабство за собою, — сказала тоном найглибшого переконання. — Вона не може втекти від рабства, як не може втекти від власної крови...

Жаїра схопилася з гамака.

— Зате, як бачу, ти втекла від власного розуму! — кинула злісно й притьмом вискочила з оки.

Неприязнь, яку відчула до Тіні від моменту її прибуття, підсилена підкресленою опікою Татаурани над цією таємничою появою, тепер перетворилася в ненависть. Жаїра бачила в ній свою суперницю, і злоба труїла їй світ. Коли б не ця суперниця, Татаурана лишився б для неї і далі досить байдужим. Але небезпека втратити його кохання і бути проміняною на якийсь землистий шкелет, що його кості скрипіли від кашлю, викликали в неї бунт і робили Татаурану привабливішим.

— Не дати його, не дати! — казала собі з упертістю. — Не дозволити себе усунути з дороги, мов спорохнявілу колоду! Татаурана мій! Він покохав мене з першого погляду, він назвав мене чудовою орхідеєю пралісу, він чекав, щоб я стала для нього джерелом, теплом і піснею. Не дам його! Чи ж та дихавична торба, напхана стогоном і кашлем, може зрівнятися зі мною, тільки тому, що має очі, як сині пера птаха?! Ніколи! Доки я схочу, Татаурана мусить бути моїм! Моїм!

А Тінь, прокинувшись із сну в ясний післядощовий ранок, здавалося, прокинулася до самого життя. Правда, кашель ще не покинув її зовсім, але його напади були лагідніші й коротші. Вона скоро почала вставати, заходила до кожної оки, знайомилася з усіми, розпитувала про кожну родину і про кожного члена родини, цікавилася всякою дрібницею і незабаром була обізнана з життям оселі в найменших деталях.

Вона була добра, щира, незрозуміла і страшна. Боса і незачесана, ходила у своїй почорнілій від бруду, подертій на ґноття одежі, заглядала в кожний кут і виблискувала сріблом своїх гострих зубів та райдужними очима.

Ірасема відрізала їй кусок білого полотна, забраного ще при відході з місійної оселі і пильно зберіганого в спільному скарбі племени. Але Тінь чомусь злякалася і заперечливо похитала головою: