— Тямлю, не бійся! — нервово відповіла Жаїра, згоряючи від хвилювання й нетерплячки.

— Добре. Але, дівчино, — голос баби став суворим і жорстоким, — запам’ятай ще раз: за зраду таємниці Камінного Духа чекає смерть! Вірю, що не зрадиш ні свого нареченого, ні Камінного Духа задля ворога, бо це тобі не принесе щастя. І обминай воду. Вода не є доброзичлива для тебе. Тямиш?

— Тямлю...

— Гаразд. Я вертаюся назад, щоб не бути при побаченні двох закоханих. Хі-хі-хі!

Сторожиха вже зникла, а її зловісний сміх ще довго висів у підземеллі.

Затих уже давно ліс, на небо почав викочуватися повний місяць, а Золота Мрія не з’являлася. Четвертий день, викликав її Блакитний Лицар своїми тужливими піснями — і кожного разу його пісні падали в прірву без відгуку. Чому більше не приходить? Чи загнівалася, чи розтопилася, як світло сонця розтоплюється у сині вечора? І хто вона? Людина, чи тільки мрія? Золота Мрія!

Антоніо зідхнув, перевісив через плече гітару і з гірким почуттям покинув скелю: не прийде! І сьогодні не прийшла — напевне вже не з’явиться ніколи.

І нараз затрусився: Золота Мрія, вбрана в сукню кольору сонця, на якій ніч поклала блакитні тіні, стояла перед ним. Не по другому боці прірви, а таки тут, близько, простягала до нього руки, усміхалася солодко й світила таємничими іскорками в куточках чорних очей, граючи ними до місяця.

Антоніо став і задеревів.

— Чи це сон, чи правда? — спитав непевним голосом. — Чи ти жива людина, чи лише Золота Мрія, що розтелиться від дотику?

— Не питай мене нічого, Блакитний Лицарю, — забреніла солодка відповідь. — Обійми мене і переконаєшся. Коли я для тебе Золота Мрія, то ти для мене — Блакитний Лицар, і ми створені одне для одного. Обійми мене, я так безмежно стужилася за тобою!

І тоді, коли він пристрасно притягнув її до себе, складаючи непевний і боязкий поцілунок на коралевих устах, нічну тишу прошиб пронизливий, розпучливий крик нічного птаха урутана. Дикий крик людини, що кричала під тортурами нелюдським голосом, стряс небом і землею і сконав десь у далеких скелях...

Минуло багато днів і багато ночей. Багато їх минуло, багато разів біля червоної скелі лунав трикратний виклик сара куара, але на нього не приходив ніхто.

Жаїра пила своє щастя в шатрі Блакитного Лицаря і ворога...

Непомітно сплили місяці, а з ними десь сплило і щастя, мов квітка, кинена на бистрі води ріки. Чому не далося піймати і затримати при собі вічно? Чому було таке коротке?..

Сумна Жаїра сидить у висланому м’якими шкірами наметі й думає, думає...

Сама винна, сама! Не можна було нічого казати, треба було обманювати — і все лишилося б так, як було на початку.

Але хіба можна було встояти, коли так наполягав, коли благав піднести запону над своєю таємницею?..

І піднесла. Правда, небагато — самий рубчик, але, помітивши відразу, що її слова дмухнули холодним вітром буденщини у щасливе свято, — вмовкла. Та удар зроблено — і казка вмерла. Антоніо був ображений і розчарований, що та, кого він уважав своєю Золотою Мрією, насправді є звичайною втеклою рабинею, яка блукала з дикунським племенем і потім перейшла до нього підземним ходом попід руслом ріки.

Так просто вияснялася таємниця!

З того моменту почав відходити. А вона натомість любила з кожним днем усе більше. Вона божеволіла від кохання і від свідомости, що її Блакитний Лицар відходить. Правда, запевняв, що лишився незмінним, що любить далі, але її серце відчувало фальш у запевненнях і від того боліло ще більше.

Зносилося кохання разом із сукнею кольору сонця, що стала тепер брудна, аж чорна, розвіялося, як міт Золотої Мрії, і між теперішнім коханням Антонія і давнішим було стільки ж спільного, скільки його мала втекла рабиня з світлосяйним привидом, недосяжним через глибоку пропасть...

Він вертався тепер до намету аж над ранком, стомлений цілонічною грою в кості, кидав їй недбалий поцілунок, мов спліснілий гріш у благально наставлену руку старця, і йшов спати. На всі докори відповідав сонними запевненими у незмінності своїх почувань і засипав, не скінчивши їх.

Одного разу, скиглячи біля його ніг, благаючи і докоряючи, вона спитала між сльозами:

— І за що ти розлюбив мене? За мою відданість? За рабське поклоніння перед тобою?

— Може... — признався знеохочено. — Я ніколи не любив дикунки і рабині — я любив Золоту Мрію...

— Навіщо ж ти допитувався правди? Навіщо заклинав мене признатися?

Щоб не бути атакованим, Антоніо уважав за доцільне самому перейти в атаку:

— Не докоряй! Не багато правди сказала, коли я досі не знаю ні твого правдивого імени, ні звідки ти.

— Сам казав, що не треба мені ніякого іншого імени, і кликав мене Золотою Мрією...

— Мрія скінчилася, дівчино! — сказав різко. — Тепер настала реальність. Зрештою, не хочеш сказати імени — не треба, але таку дурницю, як вказати нам хід на другий бік ріки, мусиш! Запевняєш, що кохаєш мене, а вибавити з клопоту не бажаєш. Мої люди мене заїдають своїми питаннями і причіпками. Всі знають, що ти прийшла з того боку, і тепер починають підозрівати, що я цілу бандейру хочу вивести в поле, заволодівши скарбами Ітараре сам.

Жаїра пригадала осторогу Сторожихи й стогнала в розпуці:

— Не можу я того зробити, не можу!

— Коли так — не жадай від мене кохання!

А все ж інколи, чи то з жалю до неї, чи то з певною метою, він починав пестити її й обіцяв навіть покинути все і всіх, забрати її з собою і піти геть, далеко, далеко...

Жаїра тоді потопала в щасті, але недовго, бо розмова знову поверталася до таємного ходу й кінчалася повним охолодженням, або докорами й сваркою.

Антоніо виходив, а Жаїра лишалася сама в наметі. Раніше цей вистелений м’якими шкурами намет видавався їй цілим світом, якого вона не хотіла покидати. Тепер же не сміла покидати, бо знала, що лише під його полами може сховатися від зневажливих і насмішливих поглядів, які відразу з нахабною цікавістю впивалися в неї, коли вона лише виходила на світло денне.

Вона втратила все: честь, гідність, кохання вибраного чоловіка, пошану оточення, батьків і близьких людей, які тепер примирали з голоду. Вона не мала нічого. Їй лишилася ще одинока помста — довгий хід, в якому були печери, вислані пухнатими живими килимами... Але вона не могла на це рішитися. Вона ще надіялася. Вона живила в собі крихітку надії, що Антоніо не так скоро покине її. Нехай навіть буде холодним, хай докоряє, хай грає цілими ночами в кості, але ранком таки прийде і дасть їй зів’ялий і прогірклий поцілунок. Для Жаїри вже й це стало багатством. Рабство йшло за нею слідом, припечатуючи собою кожну її думку й почування. Вона була рабинею з народження, з душі, з крови й кости.

«Хто має окови на душі — скрізь буде рабом», — так сказала Квевезу.

Часом виринав їй у пам’яті Татаурана, але вона проганяла його з думок, як докучливий докір. Десь краєчком своєї душі відчувала, що він занадто чистий для неї, занадто бездоганний і неспокійний. Все рвався кудись далеко і високо, бажав чогось дуже великого, а їй треба було так мало: розкоші й любови...

Стемніло. При вогнищах, розкладених по цілій долині, виляскують сміхи, пісні й сварки — звичайне явище серед збору вояків і авантюристів.

У шатрі каламутно блимає каганець, і від його тріпотливого світла тіні також тремтять, б’ють крилами і ховаються по кутках. Але назагал тут сьогодні краще, ніж у звичайні дні, бо скрізь повно квітів, на простеленій скатертині розложена добра вечеря, а сама Жаїра, закосичена в білі квіти і вбрана в білу шовкову сукню сидить на постелі й чекає.