Більше ніхто не перечив. Татаурана тричі покликав до слова, і тричі рада відповіла мовчанкою.
Тоді вождь встав і підняв берло.
— Піра візьме ще двох отроків і піде, — сказав коротко. — Але самих їх не пустимо. Мусимо дати кількох мужів для охорони й помочі. Хто піде?
— Я! — перший обізвався Мадіаї.
— Я! — підвівся Аканґасу. — Піра — син мого брата — мій син. Я йду з ним.
— Гаразд. Хто ще?
Зголосився ще Леонідас.
— Досить! Тепер питання: як післанці вийдуть звідси?
— Це беру на себе! — сказав Аракшо.
Татаурана спустив берло вниз.
* * *
Уночі бачено Сторожиху разом з Аракшо, а ранком вибраних післанців уже не було в оселі. Не одному кортіло спитати, чому не дозволено попрощатися з послами, як велить звичай, але Аракшо мав так суворо стиснені уста, що ніхто не важився нічого питати...
Ворог
Усе частіше поверталися мужі з полювання без добичіг усе менше ставало овочів у лісі, і все далі доводилося ходити за здобуванням харчів. Плем’я скінчило останні запаси харчів і жило впроголодь. На рибу вже й дивитися ніхто не хотів, але мусіли їсти, бо ще однієї тільки риби не бракувало.
Врешті звернулися до Аракшо й просили його, щоб він показав їм дорогу, якою післанці дісталися на другий бік ріки. А там, за рікою, напевне можна було ще полювати. Та Аракшо нічого сам не міг зробити без Сторожихи, а та, мов на злість, уже з тиждень не показувалася.
І раптом одного дня від ріки прилетіли перелякані підростки, які помагали Арусаві ловити рибу.
— Ворог!!! — ляментували вони, намагаючись перекричати один одного. — Ворог на другому боці ріки! Вбили стрілою Арусаві, і він поплив з водою!
У першій хвилині всі остовпіли, але зараз же мужі почали хапати луки й кинулися бігти.
— Стійте! — зупинив їх Татаурана. — Нас усього жмінька, і ніхто не сміє кидати життям насліпо! Хай діти розкажуть толком! Говори ти, Тетекера, але коротко і зрозуміло! Ну?
Тетекера — найстарший серед хлопців — почав оповідати, йому допомагали інші, а врешті повторили те саме: вони ловили рибу, аж раптом з протилежного боку ріки свиснуло дві стріли. Одна мало не поранила Кембіте, а друга прошила наскрізь Арусаві, і вода його понесла. Отроки хотіли затримати тіло, але впало ще дві стріли — було небезпечно. І вони кинулися тікати.
— Хто ж стріляв? Бачили ворога?
Ні, ворога вони не бачили. Протилежний берег високий і поріс понад краєм корчами. Але Арусаві загинув. Вода зачервоніла від його крови, і прудка течія понесла тіло на гострі каміння.
Забігали, рвучи на собі волосся, жінки, їхні голосіння підхопили діти, а мужі стали в коло, тісно голова до голови, і почали нараджуватися:
— Це може бути якесь індіянське плем’я — тоді треба б з ними устійнити мир...
— Це може бути просто кілька мисливців з якогось племени, що зайшли далеко на полювання...
— Хтось мусить піти на те місце й розвідати...
— Оповісти їм нашу біду й наші наміри...
— Але вони вбили Арусаві...
— Бо вони не знали...
«Бах-бах-бах!...» — гримнуло раптом за рікою і луною озвалося по горах.
Справа вияснилася відразу: за рікою стояли білі. Індіяни не послуговувалися вопненальною зброєю.
По оселі війнуло холодом.
На додаток надбігли мужі, що працювали в полі близько ріки, і повідомили, що їх також обстріляли з луків. Невдаха Екоете, не вспівши, як слід, зализати старі рани, дістав знову стрілу в плече. На щастя, стріла зачепила лише шкіру і продерла її, так що поранення було зовсім незначне.
І тоді ще щільніше збилися вкупу мужі, ще тісніше постулювалися головою до голови й гарячково зашептали. Ворог! Білий ворог! Цей не піде ні на які мирні переговори, не дасть ні риби наловити, ні в поле вийти. Тепер — біда! Тепер почнеться справжній голод! Як зарадити лихові?..
— Ньємонґабу! Зараз же стягнути всіх мужів до оселі й почати ньємонґабу!
Усі важливі питання розв’язувалися на ньємонґабі. Але що вона могла помогти в даному випадку? Відігнати ворога? Заборонити йому стріляти? Перенести поля в безпечніше від обстрілу місце? Посунути кряж Фратура далі й поширити долину? Чи, врешті, нагнати в цю сторону більше звіря і розвісити більше овочів по деревах?
Кожен ставив собі ці питання, а, однак, усі надіялися на раду племени.
На Жаїру постріли з рушниць зробили потрясаюче враження. Вони її зморозили й обдали вогнем. Білі! За рікою стоять білі! По другому боці Ітараре стояли люди, до яких вона тягнулася болізно весь час цілою своєю душею! Навіть давши Татаурані своє слово, чи не дала його фактично тому майбутньому, яке вже в сучасності мали білі? Не цікавили її ні індіяни, ні їхня майбутня держава — її вабило лише становище, яке могла осягнути, одружившись із володарем цієї держави. Але це — далека й дуже непевна мета, на шляху до якої стоять іще тисячі перешкод і небезпек. А тут — щастя під боком! Жаїра вже не хоче ні молодого, ні гарного, ні багатого. Вона погодиться на будь-кого, хто вирвав би її з хащів пралісу, з лабет примітивізму й дикунства. Зрештою, чого їй треба? Затерти сліди за собою перед родиною де Лара. Багатство лежить під ногами. З багатством прийде решта. Титул — дрібниця. Найліпший титул — торбина, туго набита блискучими камінцями. З таким додатком її кожний посватає, навіть хоч би вона була така, як Сторожиха. А вона ж молода і гарна. Вона не поступиться ні перед однією білою жінкою.
Коли б же якось тільки дістатися на той бік ріки!
— А коли там якраз ті, що шукають її? — нараз прошибла її холодна думка. — Може навіть сам Антоніо де Лара?
— Ні, ні!!! — протестує розпачливо Жаїра. — Це було б занадто жорстоко! Цього не може, не сміє бути!
Вона не може всидіти на місці. Жалібне голосіння, що його завели жінки по Арусаві, шарпає нерви, дратує. Тож, обережно просунувшись поза оки, вона виходить за оселю і йде далі від людей. Іде, нервово заламлюючи пальці, спотикається об каміння, бо не бачить перед собою дороги. Горить і тремтить, мов у лихоманці. Все, чим обманювала себе досі, чим силоміць намагалася випхати життя, надавши йому змісту, стало далеке й смішне. Королівство, палац у столичному місці — це ж наївні фантазії, зроджені з відчаю, це — блудні вогники на болотяній трясовині. Але тут, за рікою, може бути реальність. Не така пишна, правда, не така казкова, але все ж реальність.
Реальність? Так, але яка реальність? Чи не сам Антоніо де Лара?
Подивилася в той бік і побачила клуби диму, що виростали з-за високого берега, підносилися вгору й розтягалися пасмами. Вони отаборилися! Господи, глянути б туди одним оком на одну мить, щоб побачити, і тоді вже знати, як думати і як почувати...
* * *
На західньому боці Ітараре здіймається висока червона скеля. Вгорі і внизу вона оперезана двома вузенькими терасами, а якраз посередині — глибока поздовжна розколина, якою сльозить вода. Коли б не ця розколина, по тих терасах можна було б пройтися від краю в край скелі, але розколина не дає.
Геть високо вгорі на другій приступці сидить молодий мужчина, приграє собі на гітарі й співає тужливу пісню. Він має темні каштанові кучері, що спадають йому аж на плечі, ніжні білі руки й голос, який хапає за серце. Подробиць його обличчя на віддалі розрізнити не можна, але Жаїра переконана, що вони мусять бути чарівними.
Уже шостий день підряд вона, ризикуючи бути поміченою й підстреленою з лука, приповзає сюди, ховається за уламки каміння і завмирає від щастя, слухаючи тужливу пісню й млосно-солодкий бренькіт гітари. Чоловік, який сидить угорі, є для неї Блакитним Лицарем, бо він убраний у все блакитне і має на гітарі широку блакитну стрічку, яку трепле вітер. Цей чоловік став для Жаїри блакитним сном, блакитною мрією, блакитним щастям, великим, як небо, і, як небо, недосяжним. Невблаганна злобна ріка робить Блакитного Лицаря недоступним для дівчини, і через це він видається ще кращим, ще бажанішим. Побачивши і почувши його вперше, Жаїра відразу зрозуміла, що таке справжнє кохання. Воно відразу оп’янило її, отуманило і перемінило світ у казку, де все розливалося в солодкому чаді чару, що йшов від постаті Блакитного Лицаря. Від Себастьяна і Татаурани вона чогось вимагала, чогось сподівалася, але від цього не хотіла нічого. Вона просто хотіла його кохати, бачити його, слухати його безконечно. Коли він кінчав співати й зникав за закрутом скелі, казка меркла, усе ставало таким буденним і осоружним, що душа починала хлипати від нестерпної туги.
