Замовк і, гладячи її плечі, час-від-часу боляче впивався в них пальцями, а сам думав над тим, що у відношенні до Жаїри, може, найяскравіше виявляються його почування до свого народу: любив його і ненавидів. Готовий був для нього на все, але одночасно пік би його розпеченим залізом, клепав би його молотом на ковадлі, щоб зробити з нього людей. Одна, була лише різниця: Жаїри він міг зректися, народу — ніколи!
А Жаїра між тим, схлипуючи і ластячись, скаржилася. Татаурана не слухав того, що вона говорить і піймав лише останні слова:
— ... сильніший той, хто культурно стоїть вище, хто розумніший...
— Неправда, Жаїро! — заперечив енергійно, хоч і не знав до чого вона це говорить. — Ти не вчилася історії й не знаєш, що в багатьох випадках було якраз навпаки. Свого часу завоювали дикі монголи країну тисячолітньої культури — Китай. Ти чула щось про монголів? Ні? Отже, це були справді дикі, страшні й кровожадні орди, перед якими наші ботокуди виглядали б невинними ягнятами. Вони навіть землі не вміли обробляти, як індіяни, мандрували з місця на місце й живилися сирим м’ясом. Та це їм не пошкодило підбити значну частину китайської імперії, знищити опановані землі, зруйнувати чудові будівлі, споганити й засмітити міста, сади і квітники, в яких так дуже кохалися китайці. Або такі ж дикі кочові сарацени*, що завоювали висококультурні держави Малої Азії, не зробили пустелі, не затримали поступу на кілька віків? Але це ще не таке страшне. Найстрашніше наступає тоді, коли переможений визнає себе чимсь нижчим від переможця. З цього моменту щойно починається правдива перемога ворога! Я б міг навести тобі багато прикладів з тієї самої історії, коли люди, що стояли на високому щаблі культури, й цивілізації, плазували перед грубою варварською силою. Але для тебе вистачить одного Макука: він, бачиш, «почуває себе серед білих, як рівний з рівними», бо з усіх сил старається дотягнутися до них. Він ніяк не може того збагнути, що серед тих білих, на яких він взорується, рідко є такий, який писати вміє. Для Макуки кожен білий — це символ вищости. І Макуко завжди буде себе почувати нижчим, хоч сам є людиною освіченою...
— Скажи «був», Татаурано, — несміливо поправила Жаїра, — бо Макуко більше не живе...
— Правда! — зідхнув Татаурана. — Але, — додав по павзі, — лишилося ще їх досить.
— Це ти про мене думаєш?
— І про тебе також.
— Я, Татаурано, вже вродилась у рабстві...
Татаурана мало був не сказав: «Тінь також народилася в рабстві», — але не сказав того, бо був знеохочений до дальшої розмови. Лише в душі його знову щось скрикнуло:
«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»
* * *
Увечері зібралася ньємонґаба — уперше по кількох тижнях знову під головуванням улюбленого вождя. Але жаль наліг на голови радного кола і тремтів у завитках диму над вогнищем, а щербини по тих, які лишилися десь там позаду, посіла жалоба. Біля порожнього місця, що належало покійному Асу, сів малий Піра, і його прийнято з шанобою та ласкою.
Мадіаї здав свої обов’язки та звіт за час хвороби морубішаби. йому винесено одностайну подяку за труди й признано, що він усе робив якнайкраще. Далі рада перейшла до питання: що робити далі? Властиво, це питання було вже вирішене, і лишилося устійнити, чи йдуть на захід усі разом, чи знову самі посли?
По короткому обговоренні прийшли до висновку, що найкраще буде знову вислати послів. Коли б вийшло ціле плем’я — треба було б більшу половину часу в дорозі присвячувати прохарчуванню. Самотні ж чоловіки можуть іти, не зупиняючись, і все щось розстарають собі на заспокоєння голоду.
Нарешті виринуло питання: хто піде?
Першим виявив бажання йти Татаурана, але вся рада запротестувала в один голос: Татаурана не може йти, він ще потребує місяць, щоб стати на ноги! Не дозволили також іти Арусаві, бо Нін, як спритний риболов, тепер доставляв більшу частину прохарчування для племени.
І нараз устав Піра:
— Дозволь мені радити, морубішабо!
Отроки палили по обіді своє вогнище й радили свою раду, але ніхто не знав, про що. І аж тепер Піра заговорив:
— Ми врадили просити ньємонґабу племени, щоб нас вислано послами. Кожен муж тепер і кожний юнак, що самостійно полює, потрібні для оселі. А з нас користи мало. То хай ми підемо.
— Всі? — поцікавився Татаурана.
— Як рада племени накаже — підемо всі.
Рада почала перечити. Не хотіла сказати одверто, що бажання отроків смішне — звичайно, дитинне! Але через те, що ніхто не хотів уразити малих аресів, брали справу ніби поважно:
— Ще не чувано ніколи, щоб отроків посилали до інших племен на переговори. З цим завжди йдуть дорослі мужі...
— З отроками інші племена не схочуть навіть говорити...
— І що подумають собі про аресів, які висилають на переговори отроків?
— Зрештою, отроки не можуть іти, бо не дадуть собі самі ради в пралісі. Вони ж іще самостійно не можуть полювати...
Але Піра твердо стояв на своєму. Вичерпавши всі словесні аргументи, він видобув з-за опаски якусь хустину, зашкарублу від потемнілої крови, і показав присутнім:
— Дивіться, ареси, це — кров мого батька! Коли його принесли з оселі ґвалашів, я не вірив, що він мертвий. Я обтирав його рани цією хустиною, давав йому воду і просив обізватися до мене. Але в моєму батькові вже не було життя, і його поховали разом з іншими вояками. І від мого такого прекрасного батька, що був найбільшим серед індіян, не лишилося нічого — тільки оця хустина, змочена його кров’ю, Я ніколи не розстаюся з нею. Коли тримаю її в руці — у мене пашить долоня, коли прикладу її до грудей — у мене тріскає серце, коли прикладу її до вуха — вона говорить. Кров мого батька говорить до мене, ареси! Я не маю спокою, я плачу ночами, я плачу вдень, коли ніхто не бачить, моя сила сходить сльозами, але жаль не меншає. Я не можу більше так, ареси! Я не маю права подарувати білим смерти мого батька, і тому я мушу йти!
Рясні сльози текли з темних очей малого морубішаби, а голос його з великого недитячого болю звучав розбитим дзвоном. Він спинився на мить, змахнув сльози і знову заговорив серед загальної тиші:
— Пустіть мене, ареси, хай я піду! Не зроблю сорому для племени, хоч я ще тільки отрок. Я піду від оселі до оселі, показуватиму всім оцю хустину і так промовлятиму: «Індіяни! На цій хустині кров найбільшого мужа серед усіх індіян. Не хочу називати його по імени, щоб не тривожити духа померлого, але цим велетнем був мій батько. Він поліг, обороняючи оселю ґвалашів від ворога. Я зібрав його кров у цю хустину і плачу над нею. Індіяни, коли ви не хочете, щоб ваші сини плакали над вашою кров’ю так, як я плачу над кров’ю свого батька, — ви мусите мене послухати! А я, Піра, морубішаба ради отроків племени арес, кажу вам, що, коли ви не хочете запасати стріл і списів проти ворога, накажіть вашим синам, щоб вони запасалися отакими хустинами. Чистими хустинами, які потім стануть від вашої крови темними і твердими, як оця! Потім ваші сини змиватимуть з неї плями і розмочуватимуть її своїми сльозами, як я. Але не змиють і не розмочать — також, як я... Індіяни, я кажу вам, що, доки білий ворог ходитиме по наших землях, доти ваші діти ніколи не знатимуть, чи вони завтра не будуть сиротами і рабами! І ще кажу вам таке: готуйте стріли і списи, щоб ваші душі не плакали на Блакитних Горах, дивлячись на синів, що плачуть над вашою кров’ю»...
Піра згорнув хустину, притиснув її до грудей і сів. А рада сиділа мовчки, і в багатьох мужів обличчя були мокрі від сліз.
— Так не міг промовляти отрок! — врешті скрикнув Мадіаї, люто вдаривши кулаком об землю.
— Його устами промовляла батькова кров... — висловив припущення Арусаві.
— Його батько ніколи не вмів добре говорити... — зауважив Маріо.
— Але вмів добре думати і свої думки вложив у серце синові! — докінчив Леонідас.
І тоді обізвався Білий Крук.
— Ареси, — сказав, — пригадайте, що було колись говорено на раді про дрібну траву, яка найскоріше загоряється і може стати причиною великої пожежі в пралісі. Пригадайте слова нашого морубішаби, який сказав: «Коли б цих слів не сказала дитина, то закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах». А я ще скажу так: На такі слова, як ми оце тепер почули від Піри, мусить обізватись навіть камінь! Коли б їх сказав дорослий муж — вони б не били так боляче. І ще скажу вам так: Коли Піра не промовить до сумління наших племен — то ніхто не промовить. Хай отрок іде! Я скінчив...
