«Пірни на дно, Таїна-Кане. Там ти знайдеш насіння, з якого виростиш плоди, що їх ще досі плем’я каража не знало, а вода змиє з тебе старість і верне тобі юнацьку молодість і красу».

І зробив Таїна-Кан так, як сказали хвилі, і виніс із дна ріки повні жмені насіння, а, відчувши в собі велику силу, зараз же взявся рубати дерева, приготовляючи землю під майбутнє поле.

День схилився до вечора, а Таїна-Кан усе не приходив, і на Денаке напав страх. Вона боялася, щоб із старим чоловіком не сталася якась лиха пригода, і побігла його шукати.

Та яке ж величезне було її здивування, коли на свіжообробленому полі вона побачила не старця, а гарного юнака, високого росту, повного життя і сили. Його шкіра була мистецьки розмальована фарбою уруку, його голову, руки й ноги прикрашали чудові вироби з барвистого пір’я.

Побачивши так зміненого свого чоловіка, переповнена щастям Денаке кинулася в його обійми. А він був щасливий її щастям і її турботою про нього.

Коли вони повернулися додому, горда Денаке показала нового Таїну-Кана своїм рідним.

Однак, коли Іамеро побачила цю чудесну переміну, вона стала цілком хворою від заздрости й закричала:

«Таїна-Кане, ти належиш мені! Що ти маєш спільного з Денаке?! Згадай собі, що ти зійшов з неба на моє бажання, а не на бажання моєї сестри!»

Але Таїна-Кан відповів твердо:

«Замовчи! Це правда, що я прийшов на твоє бажання, але ти мене відкинула. Мене прийняла Денаке. Вона любить мене, і я залишуся з нею назавжди».

Ця відповідь дуже вразила горду Іамеро. Вона з розпуки підскочила високо вгору й жахливо крикнула. Але, коли ноги її знову торкнулися землі, на її місці з’явився невідомий птах, який кричав далі з тією самою силою. І його голос був так повний самотности й жалю, що кожний пізнав би крик розбитого і викиненого з душі серця Іамеро.

Денаке і Таїна-Кан щасливо жили до самої смерти, і власне від Вечірньої Зорі навчилися каража вирощувати овочі й збіжжя. А з гордої Іамеро лишився нічний птах урутан, який і досі лякає праліс своїм розпучливим, зловісним криком.[18]

— Така є леґенда про Зоряного Мужа, Жаїро, — скінчив тихо й сумно Татаурана. — А ти подумай над нею — може, вона тобі дещо скаже...

У Жаїри пропала охота до кпин і сміху. Вона сиділа нахмурена й зосереджена, розв’язуючи загадку: чи доля судить Татаурані переміну в Таїну-Кана, чи ні? Щождо себе, то вона не була ніжною і доброю Денаке, ні!

Татаурана зрозумів її й насупився знову:

— Я не Таїна-Кан, Жаїро, не чекаю чуда у хвилях Араґваї і не маю нічого, крім відважних плянів на майбутнє і великої любови до тебе. Люблю тебе, дівчино, з першого погляду, і ця любов, мабуть, буде довшою від мого життя. Я покохав тебе раніше, ніж ти собі на моє кохання заслужила, але одружуся з тобою лише тоді, коли ти станеш гідною його і кохатимеш мене в рівній мірі, як я тебе. Запам’ятай собі, що хоч я тільки скромненький собі морубішаба малочисельного дикунського племени, — мої вимоги до дружини не є нижчі, ніж би вони були, коли б мою голову прикрашала не пір’яна, а золота корона імператора. Мені потрібно такої дружини, яка б погодилась зі мною йти крізь вогонь і смерть, не чекаючи заздалегідь винагороди.

— Чому говориш стільки про кохання й одруження?! — роздратовано обізвалася Жаїра. — Чи ж я тобі накидаюся?

— Сьогодні, Жаїро, мало вже до того бракувало...

— Ти нахабний! — скипіла дівчина, з силою вдаряючи рукою об землю.

— Зате правдомовний, — холодно відповів Татаурана. — За оцей викуп, — вказав зневажливо рукою на розсипані дорогоцінності, — ти змінила гнів на ласку, і напевне небагато треба, щоб купити тебе цілу. Бо ти ж і досі лишилася тільки рабинею — річчю, що продається і купується разом з тілом, ласкою, покорою і коханням... А я хочу бачити тебе людиною і вірю, що побачу. Коли відчуєш у собі зміну — прийди до мене. Я дам тобі справжнє життя, справжнє кохання і справжнє щастя, дівчино...

Вклонився і спішно відійшов до оселі, звідки вже розходилися веселі вигуки, які свідчили, що церемонія скінчилася і почалася забава.

На ньємонґабі врешті постановлено вислати послів до різних племен, щоб схилити їхніх вождів до війни проти займанців. Аресів було мало, тож виділили три післанництва, по три мужі в кожному. Одне з них очолив Мадіаї, друге — Кумаже, а третє — Пірауна. З ними виходило ще інших шість вояків, у тому числі Асу й Арусаві. Посли мали договоритися з морубішабами племен ґварані, тінґві, тупінінкві, шавантес, а головно — з найбільш численними в тих околицях каріжо. Від успіху місії залежало все.

Напередодні виходу в дорогу Пірауна цілий вечір просидів з дружиною й донькою, бо останнім часом працював так наполегливо, що майже їх не бачив.

Сабія плакала й бідкалася, а Пірауна її потішав:

— Не побивайся, Сабіє. Чи ж то мені вперше доводиться відлучатися?

— Не вперше, — хлипала Сабія, — але тоді я була між своїми людьми...

— Між своїми? — нахмурився Пірауна. — Чи ж ареси тобі чужіші, ніж були раби сензалу? Таж ти тут ніби в своїй родині.

— Могла б і справді бути в родині, коли б лише Жаїра схотіла... — заводила далі хитра жінка, схиляючи розмову до предмету, який її давно непокоїв.

Пірауна зиркнув на доньку, донька на нього, але обидвоє змовчали. А Сабія, не дочекавшись потрібного їй слова, заговорила одвертіше:

— Такий гарний юнак той Татаурана і вождь племенн — був би найкращим чоловіком для Жаїри. І він її так любить, а вона ним помітує*...

Пірауна лише зідхнув: що ж він міг зробити? Не було закону — силувати дитини до шлюбу з тим, з ким вона не хотіла, а Жаїрі він з малих літ нічого не наказував. Мав би наказувати тепер? Таж усе одно не послухала б ні доброї ради, ні тим більше наказу! І Пірауні цей шлюб був би дуже бажаним, бо Татаурана йому припав до серця від самого початку. Але що з того?

Жаїра гордо копилила губи, а Сабія, присунувшись ближче, заговорила шепотом, боязко оглядаючись, чи хто не підслухує:

— Казала мені Ірасема, що Татаурана знає місця, де є золото й безліч блискучих камінців... Коли б лише хотів — ареси назбирали б йому того цілі вози... Нехай Жаїра полюбить його і намовить, замість того, щоб воювати, збирати камінці й золото. З тим можна добре жити, а з війни що? — саме лише нещастя...

— Гей, жінко! — розсердився Пірауна. — Як бачу, то рабство навчило тебе саме того, чого не повинно було навчити! Рада, що сама видерлася з нього, то про інших тобі байдуже?! Ситим життям, що його дадуть камінці й золото, будеш щаслива? Рабство не навчило тебе нічого більше, крім пізнавання вартости камінців і золота?!

Довго ще гримав Пірауна, і Сабія, зіщулившись від непривичного гніву чоловіка, смиренно мовчала. Мовчала й Жаїра, але тому, що слова матері її глибоко схвилювали.

То Татаурана знає місця дорогоцінних покладів! Недаром же казав, що «того добра в нас повно в землі й у воді»! Недаром же й подарунок їй зробив такий! І, замість того, щоб, не гаючи часу, запрягти своїх аресів до корисної роботи, він видумав якусь божевільну війну смерти! Для чого та війна? Для чого та дурна якась держава, коли і без неї можна прекрасно жити? А він збирається присвятити своїм божевільним плянам цілі десятиріччя! Та навіщо йому ті пляни, якщо він здійснить їх, коли вже буде дідом, або й взагалі не доживе? Таж може загинути на самому початку війни! А з ним пропаде й таємниця. До того не можна допустити! Сабія, хоч і дурна, але хитра, і добре радить: Татаурани не треба відкидати. Навпаки, його треба приласкати, задурманити, скорити своїй волі й примусити робити так, як хоче вона, Жаїра. Він же любить її. Він навіть і Жаїрі подобається. Пішла б за нього з такою ж приємністю, як і за Себастьяна, коли б він тільки погодився чинити її волю. Треба бути мудрою і вжити всіх заходів, щоб його перехитрити. Шкода, що вона того раніше не довідалася, і тепер трохи запізно, бо ж посли завтра виходять. Але, може, з їхньої місії ще й нічого не вийде? Зрештою, час ще є і треба починати...