Схилився шанобливо і поцілував край сіро-чорної туніки.

Коли випростувався й оглянувся, зустрівся з Жаїрою. Стояла пополотніла, із стисненими болісно устами й темними очима, в яких звичні пустотливі іскорки тепер горіли рсаринами пекучої заздрости.

Татаурана підійшов до неї рішучим кроком, мовчки стиснув за руку і вивів за собою з оки. Не говорячи ні слова, вийшов так аж за оселю, і там зупинився, владним рухом обернувши дівчину обличчям до себе.

— Ну, а ти знову підслухувала? — спитав, пронизливо дивлячись їй в очі, а його тріпотливі брови тремтіли, так ніби от-от збиралися полетіти.

— Зовсім не хотіла підслухувати! — гордо випростувалася Жаїра. — Ти наказав мене покликати — я прийшла... цінуючи авторитет вождя, вибраного по вільній волі... — додала глумливо по короткій павзі.

— Ні, я не про те... З моїх розмов з Тінню таємниць не роблю — можеш не лише підслухувати їх, а й просто слухати. Але я про розмову з Макуком. Підслухувала?

Жаїра враз присмирніла й винувато спустила голову.

Татаурана взяв її за скроні своїми гарячими долонями і підвів голову догори.

— Слухай, Жаїро, — сказав грізно, — коли хоч одна особа довідається від тебе про те, що оповідав Крістофоро, буде погано! Розумієш? Я не погрожую тобі, але говорю до тебе, як до розумної людини: ні одна душа не повинна знати про небезпеку, яка загрожує племені! Коли довідаються про це жінки — може виникнути паніка, а це — найбільша небезпека, яка тільки може бути в нашому і без того важкому становищі. Кажу тобі ще раз: буде погано! Погано для нас усіх і для тебе також. Обіцяєш мені тримати язика за зубами?

— Обіцяю, — поважно відповіла дівчина і глянула сміливо Татаурані в очі.

— Молодець! Дякую тобі за це... Ну, а тепер ще одне: ти, звичайно, чула й про Тінь. І тут не погрожую тобі, не забороняю і не прошу нічого. Але, коли б ти посміла хоч словом, хоч натяком виявити чи їй самій, чи будь-кому іншому щось із того, що підслухала, — я б перестав тебе поважати і як людину, і як жінку, бо це була б страшна підлість! Розумієш?

— Розумію, — так само поважно і сміливо відповіла Жаїра.

Татаурана, підтримуючи її пальцем за підборіддя, уважно і трохи здивовано дивився в її очі, мов би бачив її уперше.

— Я вдоволений тобою, Жаїро... — сказав багатозначно.

Жаїра не витримала цього погляду, відвернулася і раптом розплакалася.

Схвильований Татаурана обійшсхв довкола, став перед нею і знову взяв її за скроні своїми гарячими долонями.

— Жаїро, — промовив болісно й пристрасно, — Жаїро! Колись я поставив тобі одну умову: прийти до мене, перепросити і сказати, що ти хочеш бути моєю дружиною... Тепер скажу тобі ще одне: у мене в цю хвилину зійшовся світ клином. І це найвідповідніший момент, коли ти можеш прийти до мене з бажаним словом...

Дівчина аж сахнулася назад з несподіванки й перестала плакати.

— Тепер?! — спитала вражено.

— Так, тепер, або ніколи! Я не знаю свого завтрішнього дня, не знаю, що мене чекає, і саме тому мені так важно знати, що ти скажеш.

— Ти настоюєш на одруженні?! — далі дивувалася Жаїра.

— Ні! — нетерпеливо потряс головою Татаурана. — Я лише хочу пригадати тобі легенду про Таїну-Кана. Я хочу знати, чи ти Денаке, що вміє любити гоненого й переслідуваного, чи ти Іамеро, що бажає зривати зорі з неба? І кажу тобі: або ти возьмеш мене тепер, щоб двигати зі мною разом тягар прийдешніх небезпек, або я зрікаюся тебе назавжди. Вибирай!

— Я маю брати тебе? Адже це право мужа, а не жінки!

— Віддаю тобі це право, Жаїро. Не понижую тебе, а підношу, бо люблю тебе вірно, щиро, глибоко.

Коли б думка мала голос, Татаурана напевне сам злякався б своїх слів. Але думки німі, і він не знав того, що думала Жаїра. Він бачив лише, що вона глибоко схвильована і толкував це схвильовання на свій спосіб.

А Жаїра по хвилині роздуми й болючого вагання раптом зсунулася на землю й обняла його коліна.

— Хочу бути твоєю Денаке, мій Таїна-Кане! — вишептала покірно. — Коли можеш мене простити за все, будь моїм мужем...

— Жаїро, — суворо пригадав Татаурана, — чи пам’ятаєш, що я тобі нічого не обіцяю?

— Так...

— Чи знаєш, що я тепер, як той гонений звпр, можу кожної хвилини опинитися в пастці?

— Так...

— Чи ти здаєш собі справу, що вибираєш мужа, який ітиме дуже страшною і трудною дорогою?

— Я облегшу тобі дорогу, мій Таїна-Кане! Я буду твоїм джерелом, твоїм теплом, твоєю піснею. Візьми мене за жінку, Таїна-Кане!

Він схилився, підхопив її на руки і притиснув до своїх грудей.

— Моя Жаїро! — вишептав крізь сльози. — Це правда, що я вибрав тяжку й небезпечну дорогу, але я кленуся тобі зробити все можливе, щоб ти ніколи-ніколи не пожаліла свого вибору!

Поставив її на землю й закохано дивився в темні, загадкові очі.

— Я йду на раду, Жаїро. Але після ради чекай мене. Будемо ще говорити.

— Чекатиму...

Він ще раз притиснув її до себе і, повний щастя, пішов бадьорим кроком до оселі, а Жаїра дивилася йому вслід, задумано похитуючи головою.

— Я не хочу з заздрости й розпуки перетворитися в страшного урутана, як Іамеро, — шептала тихо. — Тобі світ зійшовся клином — мені також. Але ти нічого не знаєш...

І справді Татаурана не знав, що вона кілька хвилин тому бігла, як шалена, навздогінці за Макуком, а, дігнавши його, навколішках благала забрати з собою. Але Макуко не схотів. Грубо відштовхнув її ногою з дороги і крикнув презирливо:

— Не бажаю через волоцюгу нажити собі ще більших неприємностей. Не хотіла триматися в порядному домі — тримайся тепер свого дикунського племени. Повиснете разом на гілляках, і для тебе це буде найкраще...

Що мала робити? В кому шукати опори? Хто міг їй дати захист? Одинокою особою лишився Татаурана. Він її любив, він її шанував, він вірив у неї більше, ніж вона сама собі вірила. Він був мужем розумним, відважним, твердим, його не можна було відкинути в таку розпучливу хвилину. Тим більше, що він міг дати щастя.

Хто зна? Може й осягне те, що постановив...

Та, на всякий випадок, належить тепер їй, і Тінь не має до нього ніякого права...

А на радній площі тим часом зчинився радісний галас: прийшло кількоро ґвалашів, а серед них той самий, що мав дріт від вуха до нижньої губи, і притаскали з собою кілька міхів усякого добра.

— Це вам, — казали сміючись. — Ви з нами поділилися тоді, ми з вами — тепер. Побили білих і набрали стільки всякого добра, що тільки — ух!

— Навіщо ж ви їх побили? — спитав Татаурана.

— А ти ж навчив. Чого лазять по наших землях? Хотіли ще й до серця Ітараре дорогу знайти! До Ітараре не пустимо нікого з білих! Ітараре — це серце індіянської Матері-Землі. Хто досягне Ітараре — той буде в безпеці.

Татаурані прийшла в голову одна думка.

— А ви знаєте дорогу до Ітараре? — поцікавився він.

— Ми — ні, — відповіли ґвалаші. — Дороги до серця Ітараре взагалі нема. Але туди може пройти кожен, коли Мараґіґана[28] наступає на п’яти. Тоді Ітараре розкриває обійми, приймає втікача і знову замикає дорогу...

Татаурана дозволив прийняти зі здобутих ґвалашами трофеїв лише вогнепальну зброю, а решту завернув, наказав обділити гостей щедрими подарунками, нагодувати і відпустити по-приятельськи.

— Коли треба буде допомоги — кличте, — казали на відхідному ґвалаші. — Ми прийдемо. Наш морубішаба сказав, що триматиме з аресами мир до смерти.

— А ми з ґвалашами! — вигукували ареси. — Мир назавжди!

— Назавжди!

По тому Татаурана почав раду племени.

Ньємонґаба мала бути секретною, і до неї допускалося тільки зрілих мужів та випробуваних і вірних юнаків. Однак ці останні мусіли ще особисто по одному ставитися перед Татаураною й Аракшо та скласти присягу, що вони дотримають таємниці ради. Дивлячись на них суворими очима, Татаурана в той самий час почував велику радість, бо юнаки, що стояли перед ним, могли бути без вагання зачислені до гордости і надії племени. Підходили по одному, поставні, міцні, з гордо піднятими чолами, з вогнем завзяття в молодих очах, втішені виявленим до них довір’ям.