— Втомилася дуже, доню?..

Жаїра гнівно роздуває ніздрі, нетерпеливо знизує плечима і, навіть не глянувши на Сабію, простягається на високо вимощеній постелі.

Дурне питання! І навіщо його повторювати кілька разів на день? Адже й так видно, що вона не просто втомлена, а виснажена до краю. Оця проклята мандрівка через ліси, де людина почуває себе так, ніби її зав’язали в мішок з колючим хабаззям*; оці виверти й коріння під ногами, ця постійна настороженість перед усякими небезпеками, і цей страшний тягар на душі — чи ж це мало? Дівчина схудла, ледве ногами пересуває, пристає, а мати все питає, чи вона не втомилася? Діставши відповідь, або ні, починає зовсім непереконливо потішати, що терпіти вже недовго, що вони скоро прийдуть кудись і там усе вже буде добре. А куди прийдуть? Чим буде добре?

— Жаїро, я розітру тобі ноги, хочеш?

Дівчина мовчки обертається горілиць і на знак згоди підставляє матері спочатку одну, а потім другу ногу. Сабія обережно стягає черевики, обтирає вогкою ганчіркою ступні доньки, намащує їх жирною мастю і починає масажувати. Вона знає, що ці масажі справляють приємність доньці, і тому пропонує їх при кожній зупинці. Мій Боже, Сабія зробила б не знати що, щоб тільки облегшити своїй єдиній дитині мандрівку, щоб прогнати смуток з її чола, щоб привернути веселість того незабутнього першого ранку після втечі з рабства. Але Сабія не знає причини смутку доньки, не може вгадати, чого саме їй потрібно, тож бодай розтирає їй ноги. Жаїра тоді робиться якоюсь спокійнішою лагіднішою, і це вже тішить Сабію.

Весело потріскуючи, розгоряється багаття, на західній частині неба погасають в останніх відблисках сонця перісті хмари, щось тихенько оповідає перлистим голосочком поблизьке джерело, а сонний уже ліс починає загортатися величною тишею. Сабія пестливо приговорює до доньчиних ніг, поза багаттям червоною тінню нипає* Пірауна, а Кумаже з Арусаві десь над берегом ріки білують на вечерю впольовану дику козу. У височині з’являється перша зірка, і Жаїра, помітивши її, пригадує собі легенду про Кунумі Маніпуера Ґвара...

«... І лише коли вони прийшли до Сантосу, і Сімон показав молодій полонянці всі свої добра й багатства, вона змінила ненависть на любов та погодилася стати дружиною сеньйора де Са»...

Жаїра далеко від думки, щоб осуджувати «Найкращу Зірку», навпаки, вона вповні її розуміє. Котра ж би жінка не прихилилася до лицаря, який, взамін за нужденне животіння в тростяній оці[1] серед дикунів, давав справжнє життя заможної пані? А ось вона, Жаїра, навпаки, мусить зректися мрії про таке «справжнє життя» й засуджує себе на животіння в індіанській оселі.

У дівчини тужно щемить серце, коли уявляє собі своє майбутнє, і тепер їй зовсім незрозумілими стають радість і щастя, з якими зустрічала перший ранок своєї волі.

Їхній човен загнало сильним вітром далеко від берега на схід, і там вони висадилися на безлюдний острів, щоб перечекати бурю. Над ранком стихло, і стомлена Жаїра заснула Коли ж зійшло сонце, Пірауна збудив її й радісно заговорив:

— Вставай, Жаїро, і подивись, як гарно! Ось тобі сонце, ось — небо, ось — море, ось — ліс. І все твоє! Бери його, скільки хочеш, і тішся, бо ти вже вільна! Уга-га-га-гей-гей-гей!..

І Жаїра справді тішилася, справді відчувала себе власницею сонця, неба, моря, лісу — цілого всесвіту! Вона скакала по березі разом з усіма, вигукувала на цілі груди: «уга-га-га-гей-гей-гей!», а потім, купаючись, кидалася від батька до матері, від Кумаже до Арусаві, хапала їх за шиї і перекидала у воду. Від Жануарії — похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара — не лишилося нічого. Сонце й море сполоскали з неї поволоку цивілізації, вилущили її з усіх суворих приписів добре вихованої панни й повернули її пралісові. Тепер вона була лише дикункою-індіянкою Жаїрою. Вона по-дикунському раділа, по-дикунському вигукувала й була щасливою, щасливою!..

Бавилися всі п’ятеро, мов діти, і навіть завжди похмурий та зосереджений Арусаві весело порскав, спльовуючи солону воду, і показував свої щербаті зуби, що заступало в нього сміх.

Голодні, як вовки, але бадьорі й відсвіжені, присіли по купанні до великого мішка, який дбайлива Сабія заздалегідь напхала всяким їстивним добром, і їли довго, завзято, з насолодою.

— Чи й наші пани вже снідають? — обізвалася Сабія.

— Ге, коли їм сьогодні снідання смакує — хай мене мавпа оближе! — негайно відгукнувся Кумаже, вишкірившись пилками своїх зубів.

— Хто втратить нараз п’ятеро своїх найкращих рабів — втратить неодмінно й охоту до їжі, — переконано сказав Арусаві й запхав при цьому в уста цілий кукурудзяний балабушок величини доброго постола.

— До ста чортів!!! — схопився Кумаже, наслідуючи дона Ґабрієля. — Маврикіє, Жвоне, Васко! Сідлайте коней, випускайте собак — треба їх дігнати!..

— Іга-га! Іга-га! — заіржав він, удаючи коня.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — став накарячки й почав нюхати землю. — Був дощ, і ми не чуємо запаху слідів, Гав-гав-гав! Що тепер робити?..

— Піймайте мені мою Жарі, мою рабиню! Давайте її зараз же сюди!

Кумаже то ставав на ноги, то плазував на чотирьох і так уміло представляв сцену, що решта товариства зі сміху качалася по траві.

— А хвіст? Де твій хвіст? — спитав Арусаві. — Кінь і пес мусять мати хвіст.

— До ста чортів! Я забув свого хвоста! Де ж він? Ага, ось!..

І Кумаже зірвав очеретину з шовковистою китицею на верху, приклав її до того місця, де повинен був бути хвіст, а тоді продовжував свою гру. Правда, стояв уже не «на чотирьох», а лише «на трьох», бо однією рукою мусів притримувати очеретину, але це нічого не шкодило. Вдаючи коня, він спускав свого імпровізованого хвоста вниз, удаючи собаку, задирав його вгору, або крутив ним, як млинком. Він корчив плаксиво-розгублені гримаси, як донна Ізабелла, підкочував очі під лоба, як Анна-Марія, тупав ногами, як дон Ґабрієль, а врешті змучився сам і змучив усіх надмірним сміхом.

— Вернись назад, Арусаві, і переконайся, чи не є там усе так, як я показував, — сказав накінець. — Коли не так — то хай мене мавпа оближе!