А Тінь далі переслідувала її своїми пильно-прилипчивими очима і не пропускала нагоди, щоб не зачепити.

— Чому ця рабиня завжди ходить, як запаморочена? — питала дівчат, хоч дивилася в той час на Жаїру. — Чи її тягне назад під канчук білих панів?

— Ні, — відповіла котрась, — її вже не тягне назад. Вона одружиться з Татаураною.

— І морубішаба справді хоче її за жінку? — дивувалася Тінь.

— Ні, хоче напевне тебе, таку красуню! — іронічно кинула через плече Жаїра.

Тінь раптом дзвінко засміялася:

— Чи ви чули, сестрички, щоб хтось хотів одружитися з власною тінню? Ха-ха-ха! Але рабиня любить казки, а в казках бувають усякі небилиці...

Жаїра готова була її вбити. Вона пильно слідкувала за нею й Татаураною і бачила, що вони часто подовгу бувають разом. Про що говорять? Не могла підслухати, бо чуйне вухо морубішаби здалека пізнало б її найтихіші кроки. І вона злостилася від усе більшої заздрости, а Татаурана ставав для неї все більш привабливим.

Але він з нею після останньої розмови не хотів говорити. Навіть квітів не казав класти на гамак — взагалі не помічав. А, коли ненароком зустрівся з нею, хмурив брови і мовчки проходив мимо. Став знову холодним і неприступним, ще неприступнішим, як давніше.

І все це примушувало Жаїру страждати. Тепер їй хотілося, щоб Татаурана знову говорив про кохання, щоб знову з’являлися свіжі квіти на її гамаку, щоб знову цілував її так, як колись цілував на березі ріки.

Але Татаурана був далеким і чужим. Невже справді любить свою тінь?

Жаїра в’янула з туги і жалю.

Аж одного разу їй таки вдалося підслухати їх! Сиділи обоє під стіною оки й у загальному передвечірньому гаморі, що панував в оселі, не почули, як вона причаїлася побіч.

— Що ж ти робила сьогодні? — питав Татаурана.

— Скінчила вишивати чорного крука на білій одежі Білого Крука. Він був дуже радий, коли це побачив.

— Ти всім несеш радість, дівчино... А що ще?

— Плела з дівчатами гамаки, сортувала зела на сушення, чистила рибу, писала з дітьми нові слова на піску і... більш нічого сьогодні не зробила, морубішабо...

— Більш нічого? Ой, неправду кажеш! Найголовніше забула.

— Ні, нічого не забула, морубішабо.

Татаурана ласкаво засміявся:

— Наймиліше в тобі те, чого сама не знаєш. А не оповідала дівчатам про індіянку Гвапорунґу, яка відкинула любов свого Соко, коли дізналася, що він за винагороду став провідником для бандейри? А не оповідала хлопчикам про хороброго малого Жассу-Ассу, який ціною свого життя врятував плем’я від загибелі?

— Це ж не робота, морубішабо...

— Це важливіше, Тіне моя, від плетення гамаків, чищення риби й перебирання зел. Я тільки вступив до оселі, як хлопчики прибігли до мене, заявляючи, що кожен хоче бути малим Жассу-Ассу. А вони ж — майбутні мужі й вояки! Ти справді щедро платиш свої борги, Тіне моя! І мудро придумала своє ім’я: тепер я знаю, що навіть при моїй відлучці на оселі лежить тінь моїх думок і моїх стремлінь. Я не знав у перший день, який скарб привіз до оселі...

Помовчали.

— А ти сьогодні знову картала Жаїру? — якось сумно і з ваганням спитав Татаурана.

— Я хочу, щоб вона стала гідною тебе, морубішабо... — винувато зідхнула Тінь.

— А печеш словами, немов вогнем...

— Рабство душі можна випалити лише вогнем...

— А я все вірю, що його вилікує свіжий подих волі.

— Заглибоко в’їлося тавро в її душу — подих не поможе...

— Вона нещасна, Тіне моя...

— Вона — рабиня, морубішабо...

— Вона — жертва того зла, що панує на нашій землі, Тіне. Коли б не було рабства — не було б і рабів. Чужинецьке поневолення страшне не тим, що несе рабство фізичне, а тим, що виховує духових калік. Не всі такі сильні, щоб протиставитися йому душею і в рабстві залишитися вільними. Багато є таких, що визнають лише свободу тіла, і за неї влазять духом у ярмо. Я на власні очі бачив багато чистокровних індіян, які вже здобули освіту й маєток, які втерлися в середовище чужинців і тепер соромляться і свого походження і своєї мови. Вони більші португальці, ніж самі португальці, і гордяться тим, що порвали зв’язки, які лучили їх з предками.

— Морубішабо, — попросила Тінь, — не говори мені нічого про них! Я знаю і про Араріґбою і Тібірісу, які за право називатися де Соузами проміняли свою честь і гідність. Але про них я найменше хочу слухати. Для мене сам португалець, еспанець, чи голландець, не є такий ненависний, як той індіянин, що перестав бути тим, ким є, а хоче стати кимсь іншим. Тому я так картаю ту рабиню, тому я хочу розбудити сором в її душі...

Знову замовчали на хвилину.

Потім почувся тихий і болісний голос вождя:

— Скажи мені, як це так, дівчино? Ти — тінь, а кидаєш від себе тепло і ясність, а вона, навіть вбрана в одежу кольору сонця, кидає від себе тільки чорну тінь. Чому?

— Це дуже мудро, морубішабо, і я не можу тобі відповісти...

— Я також ні. Але найдивніше мені, що, не дивлячись ні на що, я її так шалено люблю. За що?

— Мабуть, за те, що вона твоє призначення.

— Правда... Ти знаєш, Тіне моя, — сповідався далі Татаурана, — що я сам себе ненавиджу за свою любов до неї. Адже я не є таким м’яким, а не в силах видерти з душі кохання. Чи це не слабість?

— Ні, морубішабо. Слабість буде тоді, коли чинитимеш по волі рабині. Коли ж підкориш кохання почуттю обов’язку і чести — даси доказ своєї сили. Що більше кохання зможеш підкорити, — то сильнішим виявишся. Імбуй — найтвердше дерево, але і під його кору може влізти черв. Та чи це буде доказом м’якости імбуя? Чи імбуй перестане бути імбуєм від того, що під його корою щемітиме біль від червоточини?

— Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?! — з зойком вихопилося в Татаурани.

У відповідь почувся рух і відгомін бистро тікаючих ніг: Тінь побігла, не давши ніякої відповіді.

Латинська мудрість каже: «Посівши — не цінимо, втративши — оплакуємо».

Правда, Жаїра ще не втратила Татаурани цілком, але розуміла, що може втратити, і це її дуже боліло. Підслухана розмова не заспокоїла, навпаки, додавала ще більше жалю й злости. Татаурана й далі гнівався на неї, а вона в усьому винуватила Тінь. Бо ж це вона, ота синьоока дихавичниця, під’юджує його проти Жаїри, понижує її в його очах, радить стоптати кохання задля якихось там неіснуючих обов’язків. Вона штовхає його до згуби, в той час, коли Жаїра бажає йому тільки добра. Хай би покинув свої небезпечні затії — мав би щастя, а з ним і Жаїра. Так ні ж! Влізла поміж них ота осоружна Тінь і колотить. Коли б не вона — Татаурана трохи погороїжився* б, але врешті піддався б. Піддався б напевно, бо Жаїра зуміла б з часом скорити його своєю вродою, своїми ласками і своїм розумом, як скорюється все дике — звірину, чи людину — однаково.

Але «ота» стала на перешкоді. Вона страшна й небезпечна навіть у своїй немочі. Вона вже полонила Татаурану своєю душею, хоч та душа ледве тримається тіла. Татаурана називає її «своєю тінню» і боліє, що Жаїра не подібна до неї. Хто зна, що з того може вийти?

З Жаїрою не хоче говорити, не дивиться в її бік, а з Тінню сидить годинами. Чи ж не миліше для нього було б при боці коханої дівчини, ніж у товаристві півживої «своєї тіні»? Якийсь такий він дивний!

Хоч... Ні, він не дивний — він попросту хоче зломити Жаїру своєю впертістю і поставити на своєму.

Ну, що ж! Жаїра згодна вдати переможену, щоб тільки доступити до нього знову, щоб взяти його в свої руки. А там... Там видно буде, хто сильніший: вона, чи Тінь?

Однак, навчена попередньою поразкою, Жаїра вже не буде такою необережно-відвертою. Вона не прийде до нього отак ні з сього, ні з того. Вона вичекає зручного моменту, коли Татаурана буде чимсь розчулений, як тоді, по розмові з ґвалашами. Тоді він буде м’який, легше піддасться...