— Білої одежі не маю права вбрати, хіба на смерть...
— Візьми, — просила Ірасема. — Ти не привикла ходити без одежі, а та, що на тобі, пірвана і брудна. Візьми. Татаурана наказав тобі дати...
Тоді Тінь прийняла полотно, але зафарбувала його у чорній фарбі женіпапо і зладила з нього собі туніку.
— Навіщо ти це зробила? — спитав з докором Татаурана. — Хіба не любиш ясних барв?
— Тінь ніколи не може бути ясно-барвною, морубішабо, — відповіла дівчина. — А я не хочу бути нічим іншим, тільки тінню...
Правду сказавши, Татаурана спочатку побоювався, що ця примхлива й нерозгадана істота, як і належить тіні, ходитиме за ним по п’ятам, дивитиметься на нього покірними собачими очима, як на божество, і з упертістю маніяка старатиметься стати його рабинею. А рабство завжди викликало в нього обридження і презирство.
Однак, нічого такого Тінь не проявляла. Щоправда, любила слухати, коли він говорив, ставилася до нього з глибокою пошаною, називаючи незмінно морубішабою, але зовсім не докучала, не переслідувала, не набивалася. Натомість, сказавши, що за добро в боргу не залишиться, справді чесно обіцянки дотримувала та ділом доводила, що нема хвороби, яка б звільняла людину від усіх обов’язків. До роботи в полі, чи іншої якої, що вимагала фізичних сил, вона не бралася, але знаходила собі безліч інших зайнять і не дармувала ні хвилини.
Поміж речами, що їх ареси відібрали в білих «купців», знайшлися голки, а жінки вміли прясти і фарбувати нитки. Тож Тінь, зібравши дівчат, запрягла їх до вишивання і гачкування. Видно, виховувалася сама в добрій родині, бо вміла не лише вишивати, гаптувати, але й плести мережива, шити, ткати і навіть читати.
Незабаром усі дівчата племени, а навіть і жінки, справно орудували голками й гачками, та одна поперед одної збирали вату з бавовняних дерев і запопадливо пряли нитки на майбутні полотна.
Тінь посідала великий секрет з’єднування до себе довір’я, пошани і любови. До неї липла вся молодь, дітвора бігала за нею вслід, старші радо з нею говорили про всякі справи, і вона скоро стала загальною улюбленицею племени. І наскільки вже був маломовний і суворий старий Аракшо, але й він піддався чарові лагідної усмішки Тіні й їй одинокій дозволив заходити до своєї самотньої оки на довгі розмови. Тінь цікавилася зелами і способами лікування, а старий піяґа, неохочий зраджувати свої знання і свої таємниці нікому, для дівчини з райдужними очима робив вийняток. Докладно повчав її, які рослини в яку пору року й дня збирати, як і що з них використовувати і до яких недуг уживати. Вчив її також, як угадувати наперед погоду, як хоронитися від злих духів та чарів і як читати вдачу з чужих очей.
Від Аракшо Тінь бігла до жінок, вчилася від них плести коші, чи рибні сіті, варити фарбу з рослинних соків і уважно випитувала про закони та звичаї племени. Вчилася і вчила сама, бо знала багато.
Зібравши дівчат у гурт і роздавши їм роботу, вона сама щось робила й одночасно оповідала. Але оповідання її були цілком неподібні до тих, що їх чули молоді арески від Жаїри. Тінь не тішила їх оповіданнями про скляні палаци, розкішні убори й грімку музику. Вона оповідала їм, натомість, про трагедії невільничих ринків, про життя рабів у душних сензалах, про виснажливу працю на цукрових плантаціях і робітнях, про долю молодих індіянок, що стали жертвами розпусних завойовників, і про жорстокі розправи з безправними рабами. Оповідала також про великі кораблі, що прибували з-за безмежної води й забирали з країни золото, срібло, дорогоцінні каміння і всяке інше добро, а натомість привозили залізо, зброю і нових розбишак.
Коли згадувала все, свідком чого була сама, її брови болісно збігалися до поперечної зморшки на смаглому чолі, а райдужні очі набирали відтінку грозової хмари.
І в уявах юних слухачок розсипалися в порох чудові палаци з Жаїриних казок, линяли й чорніли барви дорогих одягів, затихали веселі тони музики, а на їх місце ставала сувора, закривавлена й обшарпана правда.
— Не хочемо бачити білих! — казали вони. — Не дамося взяти в полон, коли на нас нападуть. Ліпше смерть!
— Так, ліпше смерть! — вторувала їм Тінь, і її очі заходили сизою поволокою страшних споминів.
Але вона вміла й веселіше оповідати про море, про біловітрильні кораблі і про життя в інших країнах. Любила також згадувати про великі повстання індіянських племен, що надовго змітали сліди панування загарбників з цілих околиць, а на решту наводили страх. Знала докладно імена багатьох індіянських ватажків і перебіг повстань. Раділа, оповідаючи про перемоги, і хмурилася, коли доходила до поразок. А вже особливо часто згадувала про розправу аресів з «мирними купцями», що її бачила і чула, забившись у щілину кам’яної гори.
— «Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів!» — повторювала вона слово за словом заяву Татаурани, і тоді з її очей сипалися сині іскри гордої втіхи. — Так говорить справжній муж, сестри!
Вона любила креслити літери і слова на рівному піщаному березі й вчила дітей робити те саме. Голопузі кмітливі аресята дуже скоро збагнули таємницю грамоти й тішили невимовно свою вчительку, відчитуючи її знаки на піску. А ще трохи пізніше, майже кожне вміло написати своє і свого батька ім’я і засвідчувало свої знання, чим і де тільки могло: на землі паличкою, на корах дерев якимсь гостряком, а навіть фарбою на власному тілі.
Пописавши трохи та порахувавши з дітьми, Тінь починала оповідати їм казки, або заводила якусь гру. До малечі прилучалася молодь, і дівчина тоді сідала з боку, милуючись біганиною, стрибками і веселими вигуками, які їй самій були заборонені.
Дівчата тепер щодня розчісували її сплутане волосся і вдягали на її голівку вінки із свіжих квітів.
— Тінь гарна! Тінь гарна! — плескали радісно в долоні.
— Вона має очі, як сині пера птаха, і серце, як квітка золотої еспонжейри! Її скоро возьме за дружину найсильніший юнак племени!
Тінь усміхалася, кашляла і, показуючи на свої запалі груди, заперечливо хитала пальцем:
— Мене вже давно обрала за дружину смерть...
Жаїра її ненавиділа і чомусь дуже боялася уважно-критичного погляду, який завжди її переслідував і мов би прилипав до неї. Тінь ніколи до неї не говорила безпосередньо, але полювала за нею очима і часто в її присутності ставила питання, в яких незмінно називала Жаїру рабинею.
Так раз, коли Жаїра, нудьгуючи, тинялася понад берегом, Тінь голосно спитала у дівчат:
— Чому ця рабиня ніколи нічого не робить? Чи їй не соромно, такій здоровій, як пантера, байдикувати цілими днями?
— Тобі до того діло? — огризнулася Жаїра.
А Тінь, ніби не почувши, дивилася на неї і тягла далі:
— Як це плем’я годує такого дармоїда? Чи нема закону, щоб усі працювали? Але раб уміє працювати тільки під канчуком, він шанує лише накази чужого. Своїх він має за ніщо і їхніх законів не визнає...
Жаїра гордо підкинула голову і пишно пропливла далі. Ступала поволі, хоч їй хотілося заткнути вуха і бігти. Те, що говорила тепер Тінь, сказав був і Татаурана, і це була правда: в господі Ґабрієля де Лара вона працювала під канчуком, хоч і не завжди це розуміла. Мусіла працювати, бо ж інакше не могло бути, бо ж був примус! І шанувала вона також тільки чужих — білих. Але не могла собі уявити, щоб можна було шанувати індіян, а тим більше — визнавати над собою право їхніх законів. Які ж це закони, коли їх видають такі самі люди, як вона? Закони мусять видавати хтось старший, сильніший. От у білих закон — це сила, жорстокість і кара. Але тут? Одинокий хіба Татаурана показав їй «закон», мало не втопивши в ріці. Але щоб про нього згадувала ще й якась сухітна торба?!
О, як Жаїра її ненавиділа! Ненавиділа подвійно тому, що ще й боялася її. І за що Татаурана проявляє таку ніжність до неї, таку виїмкову дбайливість?! Адже самі лише гострі, кістляві плечі цієї півживої потвори можуть викликати жах і обридження. А руки, худі, мов висушене коріння іпекакуаньї! А та жалюгідна одежа, пофарбована в чорно-сірі плями женіпапо. Ще й дихавиця при тому! Ну-ну, є чим привабити!..
