Тоді каже:

— До побачення, яґуаре. Чекай на Великий Вітер, а я собі піду геть...

І рапоза втекла».

Кумаже не оповідав просто, а грав цю казку на дві особи, як актор: міняв голос, удаючи яґуара, приймав грізну поставу, вдаючи рапозу, — пригинався до землі й плазував; чіплявся руками й ногами за стовбур пальми, показуючи, як яґуар дав себе зв’язати, і нарешті чкурнув у хащі, показуючи, як тікала рапоза.

«Вистава» сподобалася, і глядачі весело сміялися над сильним, але дурним яґуаром, і виявляли свої симпатії до маленької, зате хитрої рапози.

Арусаві, заохочений прикладом товариша, підвівся й собі.

— Я тепер оповім далі про яґуара й рапозу, — сказав.

Ніхто не заперечив. Кумаже сів на місце Арусаві, а Арусаві вийшов під пальми, пригладив своє волосся й почав:

«Після того, як мурахи перегризли ліяни і звільнили яґуара, а він за те всіх їх з’їв, він пообіцяв помститися на рапозі.

Він сказав усім звірям:

— Побачите, що я не дозволю рапозі пити воду там, де я п’ю.

Рапоза почула це і каже:

— Побачите, що я питиму воду там, де п’є яґуар.

Тоді рапоза знайшла дупло з бджолами, обмастилася в мед і викачалася в сухе листя.

(Тут Арусаві впав на землю й почав качатися, вдаючи рапозу).

Потім рапоза прийшла до водопою й каже:

— Чи я можу тут напитися?

Яґуар спитав:

— А ти ж хто?

Рапоза відповіла:

— Я Звір Сухого Листя.

— Іди і пий.

Рапоза ввійшла у воду отак і почала пити. Пила, пила, пила, а тоді каже:

— Тепер хочу скупатися, — і пірнула у воду.

(Арусаві впав на живіт і показав, як плаває рапоза).

Мед у воді розтопився, листя поплило, і яґуар побачив, що то рапоза.

Кинувся за нею, щоб піймати, але рапоза вискочила на другий берег і втекла в ліс».

Оповідання Арусаві мало рівний успіх, як і оповідання Кумаже, хоч і другу казку всі знали.

— Яка хитра рапоза, га?! — здивовано сміявся Кумаже і вдоволено крутив головою, ніби вперше дізнався про витівки цього дотепного звірка. — І Жаїра також така хитра, як рапоза. Іакума каже: «Видам вас білим, бо великий морубішаба каріжо з білими в мирі». А Жаїра каже: «Я йду, щоб моя мати повісила гамак в оці великого морубішаби, бо ми не маємо своєї оки, і тоді буде війна смерти»... Хі-і-і!

Звичайно, Кумаже також грав ролю Жаїри та Іакуми, звівши весь сенс розмови до двох реплік. Всі при тому сміялися й доброзичливо дивилися на Жаїру, за виїмком одного хіба Пірауни.

— Рапоза хитра, так, — сказав задумливо. — Але вона лише рапоза — ніщо більше. І ягуар ніколи не проміняє своєї сили за хитрість рапози, бо із своєю силою він ніколи не потребуватиме брехати...

На тому відпочинок скінчився, і всі повставали.

— Куди ж ідемо? — спитав Кумаже.

— Будемо йти далі на північ, — відповів Пірауна.

— А що казати, коли зустрінемося з іншими племенами? — поцікавилася Сабія.

— Не знаю, — неохоче бовкнув Пірауна. — Я брехати не буду.

— Шукаймо таких, що ворогують з білими, — порадив Арусаві. — 3 ними заприятелюємо й не будемо потребувати брехати.

— А як зустрінемо знову таких, що приятелюють з білими, тоді як? — спитала насмішливо Жаїра.

— Тоді виставимо наперед рапозу... — злісно відповів Пірауна і, не дивлячись ні на кого, рушив уперед.

Жаїра мала охоту вчепитися батькові у волосся, але проковтнула образу й не сказала нічого...

І знову кілька днів невимовно тяжких для дівчини мандрів пралісом, тривожних ночівель під голим небом, зустрічей з гадюками й хижими звірями. На щастя, все минуло без особливих пригод, завдяки спритові й відвазі чоловіків. Раз лише, вихопившись необережно над урвище якоїсь ріки, малощо не вскочили в халепу, бо на піщаному березі, що круто збігав униз до води, порпалися шукачі золота. Двоє білих мужчин сиділо у вигідних кріслах з поручнями, захищені від сонця подобою балдахіну, і з висоти наглядали над ходом робіт. А по урвистому березі роїлися, мов комахи, голі раби, копаючи землю мотиками. Інші набирали її у великі коші й несли вниз до ріки на промивку, а поміж ними сновигали наймити з важкими канчуками, не жалуючи ударів праворуч, ліворуч, перед і навіть позад себе.

Пірауна й Кумаже, що були попереду, вмить попадали на землю й дали знак іншим — поховатися. Хвилину стежили за цією важкою працею, перекидаючись поміж собою повними зрозуміння поглядами, і врешті, мов змовившись, одночасно поповзли назад.

— Не будемо відпочивати, — заявив Пірауна пошепки. — Забираймося звідси якнайскоріше!

— Я така втомлена, що мені вже все одно! — у відчаї заявила Жаїра.

— Га, хай мене мавпа оближе, коли ті, — показав Кумаже в сторону ріки, — є менше втомлені від тебе...

— Додай, Кумаже,, — докинув Арусаві, — що хай тебе двічі мавпа оближе, коли ті два білі нероби, що сидять собі під накриттям, відмовляться прийняти до свого товариства і для розваги молоду рабиню...

Жаїра затряслася.

— Ходімо! — крикнула істерично. — Чи справді хочете, щоб вас половили?!

І, не чекаючи навіть, вирвалася вперед цілого товариства.

Наступних кілька днів ішли з подвійною обережністю, вистерігаючись як зустрічі з індіянськими племенами, так і з шукачами золота, і врешті зайшли в таку глушину, де, здається, навіть і нога дикунів ще не ступала. Кумаже, правда, якось підозріло крутив головою і казав, що вітер сьогодні дме не так, як би треба було, але все ж вони вирішили отаборитися. Було ще рано, і, коли б не Жаїра, можна б було мандрувати далі. Але дівчина була вийнятково стомлена і сказала, що далі не йтиме, хоч би там не знати що. І решта скорилася.

Як звичайно, вибрали місце біля потока й розклали вогнище. Арусаві вже чистив пійману рибу, Пірауна вовтузився, білуючи паку[9], а Кумаже пішов кудись «шукати, про що вітер мовчить», як він висловився.

Не було його досить довго, аж раптом з’явився, як тінь, та ще й у супроводі чужого мужчини. Незнайомець, озброєний рушницею і великим мисливським ножем, прив’язаним до пояса, був зовсім молодий і гарний. Зовнішність його не залишала жодних сумнівів щодо чистоти індіанської крови, хоч не мав на собі ні намиста, ані не носив сережок, у яких звичайно кохаються мешканці пралісу, лише ліва його рука вище ліктя була прикрашена віночком, сплетеним з орхідей.

Побачивши незнайомого, озброєного вогнепальною зброєю, Пірауна й Арусаві відрухово потяглися по танґвапеми*. Але гість, зрозумівши цей жест, відставив набік рушницю, приперши її до дерева, відчепив ніж і поклав його побіч рушниці, і тоді сміливим кроком приступив до вогнища.

— Не бійтеся, — сказав привітно і м’яко. — Ми зустрілися з Кумаже в лісі, і я прийшов до вас з миром. Називаюся Татаурана і є вождем племени аресів.

Пірауна сахнувся й перехрестився.

— На ласку Божу! — вигукнув здавленим голосом по- еспанському. — Чи ж духи з Блакитних Гір[10] можуть повертатися на землю, прибравши людське тіло?!

Гість здивувався вкрай:

— Ти щось чув, може, про мого батька, що носив те саме ім’я?

— Чи я чув?! — схвилювався Пірауна. — Я боронив разом з ним оселі святого Антонія, я бився під його проводом, я боронив його власними грудьми і я попав на лассо, схилившись над його трупом... А ти питаєш, чи я чув про нього...

Хвилину всі стояли мовчки, вражені такою несподіваною зустріччю, а потім молодий Татаурана скочив до Пірауни й міцно-міцно його обняв.

— Чи ж правда це? Як звуть тебе, хоробрий муже? — засипав він питаннями Пірауну. — Чим я можу віддячитися тобі бодай трохи за свого батька?

Пірауна, також дуже зворушений, відповідав, питав і посадив гостя біля вогнища.

— Не будемо сидіти довго, — сказав Татаурана, все ж присівши. — Збираймося скоро й підемо до нашої оселі. Туди ще шмат дороги, а до вечора недалеко.