Він переводив радісні очі з одного обличчя на друге і раптом, ніби спіткнувся, зупинивши їх на Жаїрі.

— Хто це? — спитав.

— Моя донька.

— А-а-а... — і враз цілком по-дитячому зніяковів, так зніяковів, що Жаїрі стало смішно й жалко його: такий кремезний, такий сильний, а такий соромливий!..

Справді Татаурану можна було б назвати велетнем: високого росту, широкий у плечах, а кожний мускул нагого тіла, оперезаного тільки широким набедренником, чітко рисувався при кожному русі — хоч перечисли усі!

Казав збиратися скоро, щоб іти до оселі, але, присівши біля вогнища, здавалося, забув про оселю і про поворотну дорогу. Дивився задумано в огнище і говорив, мов би сам до себе:

— Пам’ятаю, пам’ятаю... Загинув тоді старший брат, загинув батько, а мене, малого, причепили тоді до пояса якогось чоловіка й погнали разом з усіми бранцями... Я був. голодний і спраглий, я був зляканий і запаморочений, я гукав за батьком і за братом, а плакав так рясно, що по моїх сльозах можна було відшукати мою дорогу. Тільки ж плакав не я один, і на мої сльози падав дощ інших сліз — потоки сліз... Сліз і крови... Я збивав ноги до крови, до костей, спотикався і падав, і тоді моє тіло волочилося по землі... Тут і там знесилені бранці непритомніли й колодами валилися під ноги іншим. Їх тоді відчеплювали й лишали на поталу долі... Прийшла черга і на мене: хтось мене підняв, ніби здохлу рапозу, і відкинув далеко набік, де я пролежав до ночі...

— Ех! — отямився і потер чоло. — Що там згадувати! Ви вже готові в дорогу?

Але ніхто й не збирався в дорогу, слухаючи сумного оповідання.

— І що було далі з тобою? — спитала цікава Сабія.

— Нічого. За пару днів підібрали мене священики, що йшли вслід за валкою, і повернули до редуту. А там я знайшов свою сестру. Найстаршу доньку мого батька від його найстаршої жінки, що лишилася в редуті, коли батько покинув його. Батько мав кілька жінок, а моя мати була наймолодшою.

— І де ж твоя мати? — знову спитала Сабія.

— Нема. Мати померла в неволі, і я її не пам’ятаю. Мені за матір стала Ірасема — моя сестра. Старші її діти попали в неволю, а наймолодшого сина — мого однолітка — забито при погромі редуту. Тож Ірасема в мені знайшла сина, а я в ній — маму...

Товариство, забувши про все, пильно слухало Татаурану і слухало б до темної ночі, коли б він знову не пригадав, що треба йти.

— Куди ж підемо? — спитав з острахом Пірауна. — Знову до місійної оселі?

— Ні, відповів Татаурана. — Підемо до нашої оселі.

— А ви ж, хіба, не є мешканцями оселі святого Антонія?

Татаурана нахмурив брови і так по-дитячому зморщив носа, гірко усміхаючись.

— Були... — зідхнув. — Але оселі святого Антонія тепер нема — спалена... Оселя спалена, частина мешканців у рабстві, частина врятувалася і пішла з священиками шукати безпечнішого місця, щоб закласти нову оселю, але я не схотів. Досить з мене! Я пішов. Зі мною пішли майже всі ті, хто пам’ятав мого батька, або їхні діти — всі ті, хто не схотів більше тікати, ховатися й оборонятися. Зі мною пішли ті, хто хоче боротися й нападати...

— То ви виповіли війну смерти білим? — затер руки Кумаже.

Татаурана заперечливо похитнув головою.

— Ні?

— Ні.

— Чудні твої слова, морубішабо, — хай мене мавпа оближе, коли брешу! — здивувався Кумаже. — Хочете боротися й нападати, а війни не виповідаєте. Як отже?..

Татаурана підвів на Кумаже важкий погляд своїх чорних очей, в яких відсвічувало червоне полум’я багаття:

— Війну смерти білим виповіли ще наші предки, і ніхто її не відкликав. Як, отже?..

— Добре! — знову затер руки Кумаже. — Хай мене мавпа оближе, коли не добре. Ходімо до вас! Де ваша оселя?

— Наша оселя тільки тимчасова, — задумливо і з відтінком гіркоти в голосі відповів Татаурана. — Ми не маємо сталого осідку, ми — тремембе[11] тепер...

— Зовсім, як і ми! — зрадів Кумаже. — Хай мене мавпа оближе! Збираймося, збираймося!

Татаурана підвівся і підняв свій ніж. Подивився на нього і простягнув Пірауні.

— Візьми, приятелю, — сказав. — Хай це буде тобі пам’яткою про зустріч з «духом». О, не лякайся! Я не зійшов з Блакитних Гір — я тільки маю в собі духа свого батька і навіть перебрав його ім’я, хоч моє християнське ім’я — Педро.

— А вас, приятелі, — звернувся до Кумаже й Арусаві, — не маю чим обдарувати тепер, але зроблю це в оселі. Моя добра і щедра сестра не лишить певно без подарунків і тебе, жінко мужнього Пірауни... А тобі, чудова орхідеє пралісу, — схилився несподівано до Жаїри, здіймаючи з руки віночок, — дарую оці квіти й моє серце з ними...

Жаїра вражено відсахнулася, але зараз же опанувала себе й засміялася, засвітивши лукаві вогники в очах.

— Говориш, як фідальґо*, Татаурано... Знаєш, що це таке?

— Знаю, — зморщив носа Татаурана: — це — ціль для стрілів.

Жаїра так розреготалася над невіглаством молодого дикуна, що аж перекинулася на спину. А він сердито відвернувся й заходився помагати Сабії укладати речі в мішок.

Оселя аресів нараховувала шість величезних тростяних ок, де мешкало разом біля двох соток людей — рештків, що залишилися від колись великого й сильного племени.

Оки стояли півколом над рікою, що обтікала оселю із сходу; з півдня й заходу на неї наступали стіни лісу, а на північ виднілася широка долина, яку працьовиті ареси вспіли обробити й засадити. Не думали сидіти тут довго, але мусіли використати весну й літо, щоб забезпечитись харчами, на які бразилійський праліс дуже скупий.

Сонце вже майже сховалося, коли мандрівники прибули до оселі, але ареси ще не спали, стривожені довгою відсутністю свого вождя. Тож, коли він з’явився в гурті невідомих людей, в оселі загомоніло й заворушилося.

— Маємо нових людей! — весело повідомив Татаурана, ідучи вперед поміж натовпом. — Скликайте ньємонґабу! Дізнаємося зараз про цікаві новини...

Привів подорожніх до однієї з ок і крикнув:

— Ірасемо, сестро моя і мамо! Маєш гостей. Подбай, щоб їм нічого не бракувало. Дівчині віддай мій гамак і скажи, щоб звільнили два інших для її батьків. І не докучайте їй — вона втомлена. Я йду на ньємонґабу.

— А вечеря?

— Повечеряємо з мужами окремо — не турбуйся...

Ірасема відразу дуже пильно і якось багатозначно подивилася на Жаїру, розплившись у радісній усмішці. Була вже немолода і на перший погляд отяжіла та неповоротна. Але лише на перший погляд. Насправді ж належала до того типу людей, у яких ні один найменший рух не пропадає марно і які під позірною отяжілістю криють велику силу й витривалість. Мала чудесні білі зуби та подиву гідно м’який і мелодійний голос, який становив ніби невід’ємну сполуку з її постійною доброзичливою усмішкою.

Вона забрала Сабію й Жаїру до оки й заопікувалася ними з усією щирістю свого доброго серця.

Тим часом Татаурана, спішно вдягнувши на голову пишну корону з пір’я і взявши таке ж пір’яне берло* — ознаки своєї морубішабської гідности — махнув Жаїрі на прощання рукою і пішов на окаету.

На площі довкола великого вогнища вже зібралося радне коло, в якому сиділи також Пірауна, Кумаже й Арусаві.

Дивний був це збір. Усі нагі, лише із скупими перев’язками довкола бедер. У багатьох попроколювані вуха і прикрашені китичками пір’я, костями, сучками. У декого у великому прорізі на підборідді красувалися великі деревині кружки — «тем бета» — найголовніша відзнака аресів та ще ботокудів — чомусь зневажаного й нелюбленого всіми іншими племенами. А майже поспіль у кожного — зразки намиста з зубів, кістяних плодів, або скляного. Поміж намистами, або й на окремих шнурочках, — хрестики — знак, що їхній власник — християнин. Та й імена наполовину індіянські, наполовину, особливо серед молодших, також християнські. Ось найбільший серед усіх мужів племени Асу, що означає «велетень», а ось і не набагато менший Тадей; ось невисокий, квадратовий, з жахливою білизною* на пів голови Мадіаі, а поруч нього такий самий коренастий, нервовий і насторожений Маріо. Жоасанон і Леонідас, Екоете і Антоніо, Абаете і Жозе — все поруч.