Але якось бажаний момент не приходив, а натомість обставини складалися так, що Татаурану обсідали все інші клопоти й турботи.
По-перше, скоро після того, як ареси погромили «мирних купців», недалеко оселі з’явилися незнайомі індіяни з племени каріжо. Зустрівшись з мужами в лісі, заявили про свою миролюбність, однак до оселі не хотіли зайти, посилаючись на великий поспіх. Куди йшли і чого — не сказали. Тільки випитували про це й те, а врешті дуже втішилися, коли довідалися, що ареси недавно прийняли до себе п’ятьох утікачів з рабства. Тоді пішли геть.
Хто вони були і чого шукали? Чи трапили сюди випадково, чи мали якусь мету?
Обережний Татаурана велів триматися на осторозі й постійно цей наказ повторював. Але ніде нічого не було чути, й ареси марне ламали собі голови над підозрілим випадком.
Крім того, в оселі наростала тривога в очікуванні послів. Минуло вже понад два місяці, а їх не було чути. І цей неспокій змушував до пізньої ночі палити вогнища на площі, а біля них гуртував мужів, що сиділи мовчки, задумані й тривожні, неохочі до жвавіших розмов.
Найбільше ж журилися жінки послів, а Сабія частіше мала заплакані очі й скаржилася перед донькою:
— Нема нашого Пірауни, Жаїро...
— А я винна? — нетерпеливо відповідала дівчина. — Було не пускати.
Сабія жалісно хитала головою і йшла до інших жінок, з якими могла досхочу наплакатися й нажуритися.
Аж ось у неділю перед вечором прибігли хлопчики, які бавилися в лісі, і повідомили, що вертається Мадіаї з Ґрашаїнем і Жараракусу. Вони ходили до найближчих племен, тож і не дивно, що повернулися перші.
Заметушилася оселя, загомоніла й почала готуватися до зустрічі післанців. Юнаки навипередки побігли зустрічати поворотців, жінки роздували багаття, готуючи їжу, а мужі сходились на окару й сідали в коло плече-в-плече. Послали й по старого Аракшо, і той у супроводі двох чоловіків уже повагом сунув до гурту, ступаючи серед хмар пороху по промітаній дорозі.
І коли здорожені післанці вступили в оселю — все вже було приготоване. В радному колі для них лишено почесне, вистелене шкурами місце побіч Татаурани.
Троє мужів привітали збір і втомлено розсілися на шкурах. Від них забрали зброю, підсунули їм їжу та питво, і натовп затих, чекаючи у тривозі, яку звістку доведеться почути. А післанці були хмурні й прибиті. Мовчки їли й пили та не дивилися ні на кого. Справа була ясна: не пощастило. Однак, ніхто нічого не питав, ніхто вголос не висловлював своїх думок, і всі терпеливо чекали, поки прибулі не вдоволять голоду і спраги.
І щойно тоді, коли вони повідсували від себе рештки їжі та випалили люльки, почалася рада.
Слово забрав Мадіаї, як старший посольства:
— Ми йшли, йшли, йшли. Ми питали по дорозі індіян, де є племена тінґві і як знайти їхнього головного морубішабу. В оселях нас приймали з миром, давали їсти і дозволяли ночувати. Але мало осель. Зовсім мало тепер осель по лісах. Лишилися лише мирні племена, а ті, що на воєнній стопі з білими, зникли. Тінґві також у мирі з білими. Вони стоять на полях Курі Тіба[25]. Їх є багато, і ми прийшли до них. Їхній головний морубішаба називається Арапуті. І ми спитали: «Де є Арапуті? Нас прислав морубішаба Татаурана і рада племени аресів. Хочемо говорити з Арапуті». Але його не було. Він пішов кудись із білими рити землю, щоб здобувати золотий пісок нарівні з рабами. Пху!
Мадіаї презирливо сплюнув, а за ним сплюнули на знак салідарности й два інші посли.
— Тоді послали по Арапуті, — продовжував оповідач, — ми чекали. Чекали багато днів, бо далеко кудись зайшов великий морубішаба, залишивши своїх людей на малих морубішаб окремих племен. А племена живуть немов раби: рубають ліс і доглядають худобу білих. Чи то не ганьба?
— Ганьба! — притакнула рада в один голос.
— І врешті прийшов Арапуті, — тягнув далі Мадіаї. — Ми все йому сказали, як нам наказала ньємонґаба, ми не загубили ні одного слова. Так, чи ні, брати Ґрашаїне і Жараракусу?
— Так! — притакнули запитані. — Ми донесли всі слова в наших устах.
Мадіаї продовжував:
— Арапуті вислухав нас і сказав: «Тінґві не підуть на війну смерти проти білих. Нам війна непотрібна. Ми з білими в мирі і вони нам не роблять ніякої кривди. Вони б’ють і ловлять лише тих, які не хотять їх слухати. А хто згідливий, тих білі не зачіпають. Перекажіть вашому морубішабі, щоб він також з білими погодився, і буде вам усім так добре, як і нам. Навіщо війна? Для чого шукати нових ворогів, коли й так маємо їх досить поміж собою? На нас тепер уже ніхто не важиться нападати з сусідніх племен, бо білі з нами». І ще сказав Арапуті так: «Наша земля велика й багата. Стане для нас, стане й для чужинців. Ми не даймаки. Білі дають нам гарні подарунки, а ми мали б для ник жалувати землі? Землі вистачить усім».
Тоді ми сказали: «Наша земля велика й багата — правда. Але ми можемо сіяти і збирати, або випасати худобу для себе самих. Для чого нам чужинці? Ви працюєте на чужинців, раби працюють на чужинців. Будемо ліпше працювати самі для себе». На це Арапуті відповів: «Нам не треба сіяти і збирати для себе, і худоби нам не треба також. Ми не звикли того робити для себе».
Тоді ми спитали: «Чому ж вам не треба для себе того, що робите для чужинців?» Арапуті відповів: «Бо ми дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші і розумніші від нас. Ми не любимо індіян — ми любимо чужинців. Чужинці дають нам заробити. Вони кажуть, що ми, тінґві, найліпші серед усіх племен, бо ми слухаємо їх і допомогаємо їм. Ніколи не підіймемо зброї на білих!»
І ми ще раз питали: «Чи ж справді білі ніколи вам не зробили ніякої кривди?»
Арапуті сказав: «Колись було таке, але давно. Колись наші предки воювали з білими смертельно. Але потім помирилися. Помирилися тоді, коли вони нам допомогли розбити плем’я "волохатих". "Волохаті" давно вели війну з нами, бо колись на полюванні в убитому олені знайдено дві стріли: одна була нашого вояка, друга — вояка з "волохатих". Наше плем’я казало, що здобич нашого вояка, а "волохаті" — їхнього. І з того почалася війна. Ми покликали на поміч каріжо, а вони — "зелені животи". І так воювали довго. Аж прийшли білі й нам допомогли. Ми побили "волохатих", а "зелені животи" загнали за ріку Іґвассу. І з того часу білі стали нашими приятелями».
І коли Арапуті так сказав, Ґрашаїнь оповів казку про оленя і ягуара. Хай він повторить, як оповідав...
Не зважаючи на невідрадні вісті, рада висловила бажання послухати відому вже легенду про оленя й ягуара, і Татаурана дав дозвіл.
Ґрашаїнь відразу встав і, тріпнувши своєю стрепіхатою чуприною, почав оповідати, його уважно слухали, дивувалися й раділи, як звичайно, схвалюючи оповідання вдоволеними вигуками.
А Татаурана тимчасом покинув думками радне коло племени, не чув того, що оповідав Ґрашаїнь, весь заглибившись у той куточок душі, куди не допускав нікого і куди сам заглядав із страхом.
«Ми є дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші й розумніші за нас... Ми не любимо індіян... Землі вистачить усім...» — дзвеніло й гуділо на різні тони в нього у вухах, і він так виразно уявляв собі ніколи не баченого Арапуті, що вимовив ці слова. Не вперше бо чув таке, хоч трохи інакше висловлене. Чув також від інших племен, що їх зустрічали по дорозі ареси, про «добрих чужинців» і «недобрих». Чув багато і про ворожнечу поміж племенами і про неповагу самих до себе. Дивно було чути: «Ми дикуни», «ми дурні». Як легко прийнявся в лексиці індіян вираз «дикуни»! Звідки? Від чужинців, очевидно. І, чуючи його, Татаурана кожного разу палав від сорому, що належить до великого народу, який так себе зневажає. Натомість з великою пошаною ставиться до чужинця, що на кожному кроці проявляє варварство, на яке нездібне найдикіше індіянське плем’я. Шанує не за вчинки, а за силу. Та ще й каже, що любить його, але своїх — ні. Ця любов така велика, що для ворога нам не шкода нічого, бо ж «наша земля велика й багата», але за оленя ми можемо виповісти війну смерти й вести її так довго, поки прийде чужинець і не поможе когось одного витовкти, щоб другого покорити. Скорили ж плем’я каріжо, скорили свого часу величезне об’єднання ґваяназес, скорили і тінґві — «довгоносих». Не могли скорити зброєю, то скорили «миром», «дружбою». Авжеж! І ми так цінимо їхню «дружбу», так боїмося прогнівити їх, бо ж вони нам ласкаво кинуть обгризену кістку з випасеної нами худоби на нашій землі, похвалять за покірність, а декого навіть поплескають ласкаво по плечах. Чи ж не дружба? О, той ворог був менш небезпечним, коли приходив з вогнем і залізом, палив, різав і нищив! Він став по-справжньому небезпечним тепер, коли взявся за незриму зброю! Навіщо, наприклад, полювати за каріжо й тінґві, навіщо будувати для них сензали, годувати їх, тримати для них наємних наглядачів, ще й постійно боятися бунту та нападу, коли вони тепер «по приязні» роблять усю рабську роботу, не вимагаючи витрат і напевно даючи потрійну видачу праці, порівняно до рабської. І не нападають, не загрожують, а ще, коли тільки буде треба, приєднаються до бандейри і пом'ожуть побити непокірних, а решту взяти в рабство. Зроблять усе для «приятелів».
