Хвилювання перехопило дівчині віддих, і вона злякано розплющила очі.

— І ти б?.. — почала з забобонним страхом, але не могла скінчити.

— Злякалася? — усміхнувся Татаурана. — Я ж казав, що твоя душа слаба, як крила птиці, родженої в неволі, і ти не розумієш величі свободи. А я — ех! Я відчуваю часто таку снагу, таку силу, що, коли б мені знайти лише якесь опертя, то, як сказав мудрець Архімед, перевернув би землю догори коренем!

Схопився на рівні ноги, широко розкинув руки й хижо роздув ніздрі.

— Ех, Жаїро! — вигукнув оп’яніло. — Коли лише частина племен об’єднається для початку під моє берло, щоб лиш роздмухати пожежу тотальної війни, ми скоро станемо силою, яку інші держави шануватимуть. Ми відкриємо порти для чужих кораблів, бо маємо чим торгувати. Ми спровадимо найкращих майстрів і мистців з усього світу, ми повідкриваємо школи, побудуємо величаві храми! Ми матимемо власну фльоту, власне військо і власні зброївні, так що вже ніхто не відважиться на нас нападати, і ніхто не посміє ділити нашу землю, мов круки жир!

І молодий вождь, зринувши душею у піднебесні висоти, накреслював запальними словами візії прекрасного майбутнього своєї землі. Промовляло з нього святе надхнення, незламна віра й непереборне бажання чину та посвяти. І в цей момент Жаїрі здавалося, що бачить перед собою казкового лицаря, здатного справді перевернути землю догори коренем, бачить героя, для якого ніщо не стане на перепоні. Пірвана владою його запалу, вона й сама вже була переконана, що станеться саме так, як казав Татаурана. Вона вже бачила його в авреолі слави володаря великої держави, а себе — королевою, до ніг якої схиляються тисячі власних підданих і найвизначніші достойники з усього світу. Якою ж мізерією в порівнянні до того були її недавні мрії над розстеленою хустиною, чи давніші, що не сягали далі від бажання — стати дружиною якогось жалюгідного бандейранта! О, Татаурана правду сказав, передбачаючи, що вона його ще сама проситиме взяти її за дружину, що вичитуватиме з його очей кожне бажання! Бо хіба ж не варто? Вона згодна його навколішках благати, ноги йому мити, щоб лише зійшов із своєї висоти до неї, щоб узяв за дружину і посадив побіч себе на троні!

— Чи ж тоді схочеш мене за дружину? — мимовільно зірвався вголос у неї з уст болючий сумнів.

— Коли? — ніби прокинувся із сну Татаурана.

— Коли все піде так, як ти передбачаєш.

Татаурана витверезів цілковито і, ставши перед Жаїрою, впер у неї гострий, як риб’ячі ості, погляд.

— Та ти ж зарікалася, що не будеш моєю жінкою.

— О, Татаурано! — винувато вигукнула дівчина і простягнула до нього благально руки. — Даруй мені, прошу тебе ще раз! Я ж тоді ще того не знала...

— Чого не знала?

— Що ти скоро станеш володарем держави.

Татаурана похилив голову й сумно посміхнувся.

— Занадто забігаєш вперед, Жаїро, — сказав гірко: — Я взагалі не знаю, чи ми збудуємо державу, а, як і збудуємо, то не так скоро.

— Коли?

— На це потрібні десятки років, дівчино...

Жаїра вражено відкинулася назад, бо в її очах Татаурана раптом змалів, змізернів і з героя-лицаря та з казкового королевича став знову лише вбогим морубішабою маленького племени.

— Ха-ха-ха! — силувано розсміялася вона, вкладаючи в свій сміх всю силу іронії, на яку лише могла здобутися, щоб помститися на цьому жалюгідному дикунові за щойно зазнану облуду щастя. — Ха-ха-ха! Ти чудово вмієш розказувати казки, Татаурано! Тобі можуть позаздрити не лише дикуни з пралісу, а навіть і фахові блазні з аристократичних дворів... Дякую тобі, що розвеселив мене... Може розкажеш ще щось? Ха-ха-ха!

Густі брови вождя грізно збіглися над переніссям, позаломлювалися круто посередині, і більше не тріпотали, а припухлі дитячі уста розтягнулися в тонку сіру риску.

— Чому б і ні? — вклонився він рівно ж ґалянтно, як і насмішливо. — Придворний трубадур її божественної милости королеви лісу Каа, яка, до речі, з браку власного двору, мусить вдоволятися гостинністю тростяної індіянської оки, — все є на наказ своєї володарки... На цей раз смиренний слуга і трубадур збіглої рабині з порубцьованою батогами спиною просить милостивої ласки — послухати легенди про Таїну-Кана — «Зоряного Мужа» в надії, що її божественна величність зволить великодушно дарувати брак гітари, по яку треба би було бігти до оселі, а якої в оселі немає і на якій, з рукою на серці, трубадур не вміє грати...

Кланявся, прикладав руку до серця й зовсім ошелешив Жаїру гротескно-вишуканим стилем.

— Божественна Каа зволить послухати...

Ще тоді, коли індіанське плем’я каража не вміло обробляти землі й живилося рибою, звіриною та дикими овочами, жило собі одне подружжя, що мало дві доньки. Одна називалася Іамеро, а друга — Денаке. Іамеро була старша і любила, щоб усі хвалили її красу, а Денаке соромилася своєї зовнішньости, бо уважала себе дуже поганою. Старша мріяла про надзвичайного чоловіка, а молодша годилася одружитися з кожним, хто мав би добре серце і дбав би про майбутню родину..

Кожного вечора, коли сходила темінь і вкривала землю, Іамеро сідала перед окою і посилала свої мрії до зірок, що висіли високо в синьому небі.

«Дивися, тату, — казала вона, — там є Вечірня Зірка. Як вона чудово блищить у своєму тремтячому промінні! Я хочу, щоб вона була моєю! Я хочу одружитися з нею!»

Батько тільки сміявся з чудного доччиного бажання і казав, що ще ні один смертний не досягнув зорі. А тут раптом Вечірня Зоря мала б зійти на землю, щоб вдоволити примху вередливої дівчини!

Та Іамеро не слухала батька і щовечора вперто простягала руки до Вечірньої Зірки, благаючи її зійти на землю.

І от глибокої ночі, коли вже всі спали, здалося Іамеро, що хтось є поруч неї в гамаку. Вона схопилася і закричала злякано:

«Хто ти є і чого хочеш від мене?!»

Глибокий таємничий голос відповів їй:

«Я є Таїна-Кан — Вечірня Зоря — до якого ти давно посилала свої думки. Я зійшов на землю, щоб вдоволити твоє прохання і стати тобі чоловіком».

Зараз же повставали батьки Іамеро й сестра Денаке, неспокійні, повні очікування та здивування, і, поспішаючи одне поперед другого, розпалювали багаття, щоб при його світлі краще придивитися до небесного гостя.

А коли вже вогонь розгорівся, наступило велике розчарування: Таїна-Кан, що стояв серед них освітлений вогнищем, виявився старим-престарим чоловіком. Його волосся було біле, як бавовна, його плечі — зігнуті, його шкіра — в’яла й поморщена. Бо мав Таїна-Кан довгий вік і міг сяяти лише з неба.

Іамеро гірко розчарувалася, заломила над головою руки і закричала із злобою:

«Не хочу тебе за чоловіка, хоч би ти й тисячу разів був Вечірньою Зорею! Я краще почекаю, поки мене посватає гарний юнак каража!»

Мовчки обернувся Таїна-Кан, відступив від гамака гарної Іамеро й попростував до виходу.

Але Денаке, що все бачила й чула, і якої серце було повне м’якости й доброти, кинулася за гостем, зупинила його і сказала:

«Не йди, добрий Таїна-Кане! Коли моя сестра не хоче тебе, — дивись! — я готова з тобою одружитися, хоч і не є такою гарною, як Іамеро!»

Вражено підніс голову Таїна-Кан і здивувався дуже, побачивши велику доброту дівчини, і відразу погодився лишитися.

Зараз же на другий день Таїна-Кан сказав своїй молоденькій дружині:

«Я тепер твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду. Буду вирощувати плоди, яких каража ще не знають. Піду».

«Я хочу також іти з тобою!» — крикнула зараз же Денаке.

«Ні, — заперечив Таїна-Кан. — Ти жінка і мусиш лишатися вдома. Але ввечері, коли я, втомлений цілоденною працею, вернуся додому, ти повинна мене розважити й освіжити своєю ласкою».

Слухняно замовкла Денаке, шануючи волю свого чоловіка.

А Таїна-Кан пішов до ріки Араґвая, зайшов глибоко в її воду й заговорив до хвиль, що бігли повз нього:

«Ви, — сильна і чиста вода, — поможіть мені! Я старий і немічний, але маю молоду і любу дружину, яку мушу прогодувати».

І хвилі відповіли так: