Окаета завирувала від радісних криків і оплесків:

— Піра вже отрок! Піра! — отрок! Піра — молодець — він сміється!

Щасливий Асу обнімав сина, даруючи йому гарного нового лука й пучок стріл, прикрашених перами. А піяґа пішов по другу паличку, на цей раз намірившись на сина Аканґасу. Все повторилося від початку і кінчилося рівно ж щасливо.

— Коли вухо загоїться, — приобіцяв Аканґасу своєму синові, — я тобі застромлю в нього найкращу китицю з пір’я.

— А Пірі? — спитав герой, ледве перемагаючи ґримасу болю.

— Йому його батько зробить це також. Усім отрокам. Кожний з вас буде мати найкращу китичку у вусі.

Знаючи, що ніхто не вступиться з окаети, поки церемонія не скінчиться, а по ній усі не понаїдаються, Жаїра крадькома висмикнулася з натовпу й пішла собі вздовж ріки до того місця, яке полюбив Татаурана. Тепер їй ніхто не перешкодить зробити те, що хотіла давно: розглянути добре подарунок вождя.

Сідаючи, все ж розглянулася довкола. Але все було гаразд: на океаті кричали і плескали, або мовчали, видно, спостерігаючи напади Аракшо, і напевне нікому й у голову не приходило відходити від такого цікавого видовища. Можна було спокійно починати.

Жаїра простелила хустину, зняла мішечок і висипала все добро на купку. Тьмяний блиск золота і гострі відблиски кольорового каміння відразу заворожили її, як очі гадини, і дівчина, похилившись над хустиною, сама стала подібна до гадини. Вона впивала в себе поглядом красу дорогоцінностей, а її хижо роздуті ніздрі намагалися вловити ще й аромат мертвих речей, які жадного запаху не мали. Хіба для самої Жаїри. Так, вона чула в них запах волі, сильніший від того, що його навівав напоєний солоними випарами морський простір; вона бачила перед собою багатство, реальніше від того, яке давало «посідання» безкрайого неба, далекого сонця й неозорих лісних масивів; вона тверезо оцінювала кожну крихітку цієї блискучої купки й перечисляла її на матерії, меблі, будинки, худобу, плянтації, рабів. Виходило того не надмір, але все ж достатньо на початок.

Жаїра почала сортувати каміння й відгортати окремо золото:

— Ось за цих два діяманти, — міркувала впівголоса, — можна дістати сорок, або й п’ятдесят рабів. Раби — дешева річ і для початку необхідні. Так, п’ятдесят рабів... Оцих п’ять аквамаринів вистачить уповні, щоб купити теслярське знаряддя, бо ж, насамперед, треба збудувати хату. Бодай невелику і просту... Так... А оце треба було б на меблі... Ну, а далі? Конечно слід би придбати кілька мулів і коней та упряж на них... Далі — знаряддя для праці. Раби мусять мати знаряддя для праці, бо інакше нічого не варті. Коли ж працюватимуть, то дадуть прибуток... Ага, а ще треба наємних наглядачів і майстрів...

Бувши добре обізнаною з господарськими справами, Жаїра міркувала дуже тверезо й незабаром мала вже в голові цілком готовий плян. Коли б знайти десь вигідне місце, то можна було б заложити невелику оселю й урухомити при ній якусь майстерню, наприклад, цукроварню. Само собою розуміється, що в плян входили і плянтації і випас худоби, які не вимагали великого вкладу, але давали добрі прибутки. За кілька років уміло ведена господарка могла б потроїтися. І тоді...

На розстелену хустку зненацька впала тінь і увірвала дальші мрії. Жаїра прожогом згорнула все в купу і злякано обернулася. Перед нею стояв Татаурана, насмішливо зморщивши свого м’якого дитячого носа.

— Як ти мене злякав! — вигукнула дівчина. — Підглядаєш?

— Більше, підслухую, Жаїро...

— Це нечесно.

— Зате корисно, дівчино, і... цікаво. Ти ж знаєш, що я дикун, а дикуни мають інакші мірила на чесність і не вважають нечесним вдоволяти свою цікавість...

Говорив насмішливо, морщив носа, а його тріпотливі брови, що нагадували крила сполоханого птаха, ось-ось збиралися полетіти.

Жаїра змішалася.

— Пробач мені, Татаурано, — обізвалася винувато. — Беру свої слова назад і прошу дарувати мені образу... Хотіла давно про це попросити, але до тебе не можна було підступити...

Татаурана далі іронічно посміхався.

— Що ж це? — спитав. — Серце шляхетної сеньйоріти так раптово зм’якло, відчувши твердий дотик шляхетного металу й каміння?..

Питання було образливе й вимагало зараз же віддати подарунок, кинути ним просто в лице, обурено відвернутися й піти геть. Жаїра добре це знала, але воліла проковтнути образу й не розлучатися з дорогоцінним мішечком, у якому містилися всі її пляни, вся надія на майбутнє.

— Ти зовсім погано думаєш про мене, Татаурано, — сказала сумно. — А я все хочу поговорити з тобою щиро. Сідай...

Татаурана перестав усміхатися і покірно сів поруч.

— Що хочеш мені сказати? — спитав.

— Перше хочу тебе спитати, звідки ти взяв оце? — показала на купку.

— Хо! — зневажливо усміхнувся морубішаба. — Того добра в нас повно в землі й у воді, тільки ми не вміємо з нього користати так, як користають зайди...

— Правда, — зідхнула Жаїра. — Дикуни занадто дурні, щоб розуміти вартість...

— Жаїро! — кинувся Татаурана. — Не смій зневажати народу, з якого походиш! Тільки погана птиця власне гніздо каляє.

— Це не зневага, це — правда, Татаурано...

— Ні, не правда! Можеш по собі міркувати, чи індіяни не є навіть мудрішими від білих. Щодо мене, то я в тому найглибше переконаний.

— Тоді чом ж білі мають усе, а ми не маємо нічого?

— Чому? — нахмурився Татаурана. — Тому, що ми досі спали. Тому, власне, що ми такі багаті, як рідко який народ на світі. Тому, що наша земля, наше підсоння і наші праліси дають готово те, на що іншим народам треба багато і гірко працювати. І нас захопив наїзник у сні. Дехто вже прокинувся, а дехто й далі спить, як от ти, наприклад.

— Я?!

— Атож. Ти вже вродилася в рабстві, як те пташеня в клітці, і душа твоя слаба, як слабі крила птиці, що від народження для них немає розмаху, ширшого від тісної клітки. Тебе пригнічує велич свободи, і ти не знаєш, що з нею робити.

— Помиляєшся, Татаурано, я завжди тужила за волею.

— Ні, то ти помиляєшся, дівчино, вважаючи волю за свавілля і за привід чинити так, як тобі подобається. розумієш волю виключно, як свою особисту безпеку й вигоду, тимчасом воля — це, перш усього, боротьба і праця. Ось ти питала мене, чому ми не маємо нічого? А що б ти, наприклад, зробила для того, щоб ми мали?

— Як це?!

— Та просто: щоб на нашій землі були великі міста, школи, церкви, мануфактури й плянтації. Лише збудовані не рабською працею на користь чужинців, а нашими власними руками, на нашу власну користь?

Жаїра зневажливо знизала плечима:

— А що ж би я могла зробити? Це взагалі нездійсниме.

— Щойно ти сміялася з дикунів, Жаїро, а сама ще гірша від найдикішого дикуна. Таж ти вже цивілізована, а таке говориш! Чому нездійсниме? Чому для нас неможливе те, що можливе для інших? Чому індіяни можуть коштом своєї рабської праці збагачувати загарбника, а не можуть працювати самі для себе?

— Чи я знаю? — нетерпляче потрусила головою дівчина. — Навіщо питаєш мене про це все?

— Питаю, бо хочу, щоб ти думала, — відповів Татаурана, і голос його відразу стверд, а брови різко заламалися. — Ти не дала мені скінчити першої розмови, не бажаючи навіть нічого слухати про тотальну війну. Ти уявляєш собі, що по такій війні наступить руїна і пустеля, по якій блукатимуть канібали з танґвапемами в руках. А я хочу цією тотальною війною вичистити нашу землю від паразитів і на розчищеній землі збудувати нову державу.

— Держа-а-а-ву?! — аж злякалася Жаїра.

— Так, Жаїро, державу! — твердо хитнув головою Татаурана, ще більше заломивши брови. — Історія знає великі держави, збудовані далеко дикішими народами як індіяни, а ми вже не всі поголовно дикі. Є вже багато серед нас і цивілізованих і навіть освічених. Треба лише скинути чужинецькі кайдани, треба нашу розхристану силу загнуздати і скерувати її в одне русло. Треба поставити перед нашим народом велику мету і змагати до неї, не зважаючи на жертви і труди, яких вона вимагатиме.