На другий день, оселя аресів, шумно й сердечно розпрощавшись з послами, вернулася до свого привичного укладу життя. Вся робота тепер велася під знаком підготовки до війни. Тому особливо запопадливо в’ялилося м’ясо з впольованої звірини, сушилися великі запаси риби, заготовлялося балабушки з сушеної мандьоки, сушилися банани, збиралися лічничі зела, робилися великі запаси стріл, шнурків, кошів і т. д.
Татаурана тепер був ще більше зайнятий, як раніше, а може попросту навмисне вишукував собі додаткову роботу, щоб не стрічатися з Жаїрою, і дівчина навмисне силкувалася звернути на себе його увагу. Вона вже навіть бралася поважно до роботи при боці матері та Ірасеми, але все ж часто відривалася, ішла собі на берег ріки, квітчала голову й залюбки довго дивилася на свою відбитку у воду. Укладала волосся так і сяк, робила всякі гримаси, ставала в різні пози — все зважувала силу свого чару.
І якось то, коли вона так любувалася сама собою, в оселі зчинився незвичний галас. Покинувши своє зайняття, Жаїра побігла до ок і застала на площі групу чужих людей, що стояли пов’язані під охороною аресів. Виявилося, що мужі, які ловили рибу, зауважили в ріці два човни з чужинцями, а що уважали себе вже на воєнній стопі з білими, половили їх і привели до оселі.
Один з полонених був білим, дослівно білим, — ясним бльондином з блакитними очима, з червоним від сонця обличчям і облупленим носом. Мав років з п’ятдесят і скидався на пузатий дзбанок, вбраний в зелену куртку, зелені штани і прикритий широкою покришкою великого капелюха. Йому товаришило кілька мішанців і кілька справжніх індіян — усіх разом дванадцять чоловіка.
Повідомлений про подію, з оки вже виходив Татаурана у пишній аканґатарі[19] і з пірначем* у руках, а на площі зібралися жінки, діти й частина тих мужів, що була поблизу.
Бльондин, як по всьому було видно, головна особа серед бранців, тримався спокійно, а його ясні очі дивилися ласкаво й смирно. Решта ж його супутників, навпаки, зраджувала великий страх і стояла, боязко зиркаючи на аресів.
Взаємні оглядини тривали досить довго, але, видно, білому набридла мовчанка, і він звернувся до одного з мамелюків, узутого у чоботи з рапози, що в тих часах було свідоцтвом відповідальної служби.
— Перо, — сказав білий ламаною еспанською мовою, — спитай вождя, чому його люди напали на нас, коли ми не робили їм ніякої шкоди?
Мамелюк, загикуючись і плутаючи слова від страху, переказав питання Татаурані. Але той зігнорував його і продовжував міряти в’язнів сердитим поглядом. Ті щулились перед його очима, ховалися один за одного й переступали з ноги на ногу.
— Він не хоче відповідати? — спитав білий.
— Боюся, шляхетний пане, що ми потрапили в руки племен жес, які не розуміють мови тупі-ґварані[20], — відповів на дикому жаргоні Перо. — І це найгірше, що могло статися, бо жеси не лише найдикіші й найжорстокіші серед усіх племен, а на додаток і канібали.
Татаурана згірдливо всміхнувся.
— Не плети дурниць, мамелюче! — сказав чистою еспанською мовою. — Канібалами є такі, як ти. А ми — християни племени арес, і по-еспанському я говорю ліпше від вас обидвох.
Його відповідь зробила потрясаюче враження, як на білого, так і на невдалого перекладача, і вони обидва стояли довгу хвилину з повідкриваними ротами.
— Оце так несподіванка! — лунко засміявся білий. — Чому ж тоді не відповідаєш на питання?
— Чужинче, — холодно зауважив морубішаба, — не забувай, що господар тут я, а не ти! І зараз не ти, лиш я питаю: хто ви і чого тут шукаєте?
Білий не образився і не злякався і, лишаючись незмінно добродушним, охоче відповів:
— Я, морубішабо, є вченим лікарем, філософом і дослідником... Не знаю, як тобі ці слова пояснити... Перо, поясни морубішабі, що я пишу книги, — звернувся він до перекладача.
Але перекладач показався безсилим вияснити речі, в яких він і сам нічого не розумів. Татаурана дивився то на одного, то на другого, і ледве стримував іронічну усмішку.
— От, пригода! — клопотався білий. — Як би це тобі пояснити? Я дуже слабо говорю по-еспанському...
— А по-португальському? — усміхнувся Татаурана, зморщивши носа.
— Ще гірше, — признався білий.
— Ну, то говори латиною, — порадив вождь. — Латину певне знаєш.
Гість розгубився остаточно й закліпав очима:
— А ти звідки латину знаєш?!
— Не питай! Зараз я питаю! Говори далі...
Але спантеличений гість від здивування довго не міг знайти слів і лише крутив головою. Врешті щиро й сердечно розсміявся.
— Нічому не треба дивуватися, — зійшов він на латину, — але все ж не дивуватися не можу. Та, насамперед, попрошу тебе, морубішабо, звільнити нас із пут. У мене вже руки потерпли й у моїх людей напевно теж. Ручу тобі за всіх, що ніхто не повтікає, ані не почне битися.
Татаурана дав знак — і полонених умить розв’язали.
— Аканґасу, — покликав він, — бранців нагодуйте, але нікуди не відпускайте. Все забране в цих людей зложіть на купу й накажіть дітям, щоб не зачіпали. На тебе, Аканґасу, покладаю відповідальність.
Потім звернувся до гостя по-латині:
— Тепер говори. Можеш сісти, бо твоїх слів ареси однаково не розуміють.
— Ага, — догадався гість, — то у вас промовець мусить стояти? Гарний закон! Тож і я стоятиму, бо все шаную закони дому, в якому буваю гостем, хай і невільним... Отож, насамперед, складаю тобі, достойний морубішабо племени аресів, вислови моєї щирої пошани, і вам, шановні мужі, як господарям цієї землі...
Білий вклонився спочатку Татаурані, а потім аресам.
— Що він робить? Що він каже? — спитали індіяни.
— Хіба ж не бачите? Вітає вас, — відповів Татаурана. — Не перешкоджайте. Хай говорить. Я вам потім оповім усе, що він скаже. Продовжуй, — звернувся до гостя.
— Називаюся Ґілерме Пірсон, — представився бльондин, — і походжу з Голляндії. Коли ти, морубішабо, знаєш латину, то знаєш і про Голландію. Не потребую тобі того пояснювати. Знаєш, може, і те, що голландці вже чверть столітта воюють за землі, захопленій на півночі Бразилії. Але я до них не належу. Мене не цікавлять війни, я не женуся за багатством і нікому не роблю ніякої шкоди. Я, як уже сказав на початку, тільки вчений. Правда, я збираю скарби, але від того ні ваша земля, ні ваші люди не збідніють. Мене цікавлять скарби, яких не можна забрати в міх і вивезти: ваша земля, її населення, фавна, фльора, звичаї, мова, земні багатства. Ці останні самі по собі для мене не представляють вартости, але я хочу знати, чи вони є і які є. Зате ваші намиста, вироби з пір’я, дерева й глини варті багато. Того я маю досить у міхах, але все воно виміняне від індіян за інші речі, або одержане в подарунках. Я не воюю ні з ким, і зброю, що її твої вояки відібрали у нас, ми вживали для оборони від хижих звірів і ніколи проти людей. Мені вже не вперше доводиться бути бранцем, але все завжди кінчалося мирно: індіяни, розпитавши нас, хто ми і чого шукаємо, відпускали нас приязно, ще й давали різні пам’ятки, як рівнож помагали шукати дороги далі. Думаю, що й з вами ми розстанемося приязно, бо ж, повторюю, ми не завойовники й не бандейранти. Ми — мирні люди. Ці провідники й помічники, що є зі мною, служать мені за плату. І, коли вже говорити, що хтось винен, то вони — найменше.
Татаурана помовчав хвилинку і сказав:
— Про те, що з вами робити, мусимо увечері договоритися на раді племени. Покищо ж будь гостем і сідай. Ареси, — звернувся до своїх підвладних, — небезпеки нема.. Увечері збираємо ньємонґабу і поговоримо. А тепер хай кожен іде до своєї роботи.
Наказ підняв усіх з місць, хоч і видно було, що люди радо б сиділи ще далі з цікавости. Але наказ був наказом і ніхто не думав перечити. Всі порозходилися, і на площі лишився лише Татаурана з Пірсоном, а за найближчою окою причаїлася ще й Жаїра, жадібно прислухаючись до розмови, якої не розуміла.
Незабаром з’явилася Ірасема в супроводі Сабії, обидві з тацами в руках. Поставили перед чоловіками м’ясо, кукурудзяний корж, варені яйця диких качок, гарапу для пиття і мовчки відійшли.
