— Цить! Не смій так говорити! Ти не знаєш, але я знаю: ти все зможеш, коли схочеш! Нема мудріших і сильніших від тебе! Де вони? Коли є, то чому сидять, як миші?! Хай починають, хай кинуть ворогові виклик! Хто почне перший — того й право! І ти не смій потерпати, не смій вагатися, не смій ламати моєї віри в тебе! Ти хотів, щоб я була твоїм джерелом, твоїм світлом і твоєю піснею? Я буду нею! Але я буду й батогом, Татаурано! Я перша шмагатиму тебе до крови, до кісток, коли ти почнеш вагатися, сумніватися і зупинятися на півдорозі! Мені легше буде вбити тебе самого ніж свою віру в тебе!
З силою, якої ніяк не можна було сподіватися від такого хворого, він раптом обернув її і поклав її голову горілиць на свої коліна.
— Ось слово, якого я давно чекав від тебе, Жаїро! — сказав з глибоким хвилюванням, суворо дивлячись їй в очі. — Лише тепер бачу, що ти гідна стати дружиною морубішаби. Як тільки одужаю — зараз же одружимось.
Жаїра страшно злякалася й сіла.
— Як?! — спитала, збліднувши. — Як ти хочеш одружитися?
— Одружимося по законах нашого племени: спочатку і я і ти дамо себе посадити в окремі клітки, де сидітимемо місяць, найкраще від молодика до молодика, в пості й не зустрічаючись. По місяцеві Ірасема, яка заступає мені матір, повісить мій гамак над твоїм, а ми підемо увечері збирати дрова для нашого окремого родинного вогнища... Це гарний звичай, Жаїро, і я, як морубішаба племени, а ти, як моя дружина, мусимо перші його дотримуватися.
Та Жаїра так схвилювалася, що їй аж зуби дзвеніли:
— Ні, Татаурано, ні! — заговорила благально. — Ми ж християни! Ми повинні взяти церковний шлюб — інакше я не погоджуся!
Зраджувала лише невеличку частину того, що відчула в даний момент, і то не головну. Бо відразу страшна туга, близька розпуки, зануртувала в її серці і потягла назад до того середовища, з якого вона втекла. Так ясно згадала собі шлюби, що їх бачила в Паранаґві, так виразно виступили перед нею всі подробиці цих урочистих подій! Ах, це були справжні казки, в яких молода, вбрана в шовки та коронки, ставала королевою дня! А тут шлюб — ніяка подія, скоріше огидна комедія. Спочатку молодих садять у клітки, мов звірину, місяць морять їх голодом і не дозволяють бачитися, а потім — як сказав Татаурана. І ніяких відзначень, ніякої уваги такому фактові не уділяють. Збір урожаю — це свято, пробивання вуха — ціла подія, але шлюб — ніщо. Звичайний собі буденний випадок у цих жалюгідних двоногих.
І в Жаїрі знову закипіла ненависть до аресів, до всіх індіян і до їхньої майбутньої держави. Став осоружним і Татаурана, бо ж це він носився і з дикунами і з божевільною думкою — зробити з них народ!
Була б уже розплакалася й вибухнула, але в той момент заговорив він:
— Твоя правда, Жаїро: ми мусимо взяти християнський шлюб. Адже я, перше всього, християнин, а потім уже морубішаба. Дякую, що пригадала мені про це. Я так запаморочений своєю любов’ю до тебе, що сліпну від неї. Пригорнися ж до мене, кохана, і говори щось. Давно вже не бачив тебе і не знаю навіть, що ти робила весь цей час. Дуже було тобі сумно?
Жаїра якось відразу примирилася з ним і почала оповідати. Непомітно перейшла на сьогоднішній випадок біля ріки, нервово затряслася і притулилася до Татаурани:
— Вона така страшна, ця Сторожиха!..
— Дійсно, вона страшна й загадкова, — задумався вождь. — Хто вона, звідки і як попала сюди? Я багато думав над тим, але безуспішно. Схильний вірити, що це не просто людина, а якесь надприродне створіння...
— Я боюсь її, — призналася Жаїра. — Здається, боюся її так, як води...
— Води?! — здивувався Татаурана. — А то чому ти боїшся води?
Жаїра розказала йому випадок над рікою Ітібере ще в Паранаґві, а він, вислухавши все, лише засміявся поблажливо.
— І це все? — спитав, притискаючи її до себе. — Ох, тиж моя дурненька! Звичайно, ліпше тобі самій до ніякої ріки не ходити, а до Ітараре зокрема. Це ріка небезпечна. Але, щоб ти позбулася страху, ми, коли лише я стану на ноги, будемо ходити разом. Зі мною не будеш боятися. Не будеш?..
— З тобою — ні! З тобою мені завжди безпечно, хоч... Ти сам мене колись хотів утопити...
— Не згадуй про це! — засміявся. — І зовсім я не думав тебе топити — тільки трохи остудити і привести до порядку. Більше того не зроблю. Кажи ще щось...
— Ні, це ти кажи. Що буде далі?
— Та ти ж знаєш... Сьогодні скличемо раду племени. Не знаю ще, що врадимо: чи вишлемо знову післанців, чи підемо всі разом?
— Знаєш що, Татаурано? — оживилася Жаїра. — Хай ідуть вперед післанці. А ти тимчасом накажи, щоб усі зайнялися збиранням тих скарбів, які тут валяються під ногами...
Чуйний Татаурана відразу насторожився і з несмаком зморщив свого м’якого носа.
— Знову те саме! — сказав холодно. — Для чого ж їх збирати?
— Бо держава мусить мати свою скарбницю!
— Не бійся, вони не втечуть від нас! Перше здобудьмо державу, а тоді думаймо про скарбницю.
— А скарби лишити порозкиданими по землі напризволяще?!
— Коли вони порозкидані в такій закутині, як Ітараре, і лежать під наглядом Сторожихи — ліпшого місця й певнішої сторожі для них не може бути в цілому світі. Але, коли б ми їх забрали і почали б тягати з собою — зробили б подвійну дурницю. Раз те, що виставили б їх на небезпеку втрати, друге — зв’язали б собі руки і, замість воювати, мусіли б пильнувати скарбів. Дай спокій камінцям, дівчино! Вони мене тепер ніяк не цікавлять...
Цю межуючу із зневагою байдужість до того, що для Жаїри становило сенс життя, дівчина сприйняла, як особисту образу, і, забувши всяку обережність, вибухнула гнівом:
— От заговорила з тебе та проклята індіанська тупість, яку я так ненавиджу! Чи ти чув коли, чи ти можеш собі уявити, щоб біла людина могла так ставитися до справи?! І як же ти збираєшся воювати проти білих, коли найдурніший з них показався б у даному випадку мудрішим від тебе — наймудрішого серед індіян?!
Татаурана різко відіпхнув її від себе, безсило відкинувся назад і примкнув очі.
— Годі! — сказав утомлено. — Вже знаю все! Іди собі геть... Не хочу тебе ні бачити, ні слухати...
Жаїра поволі звелася на ноги.
— Татаурано, — сказала з понурою погрозою, — подумай добре перше, ніж повториш іще раз те, що сказав... Можу піти, але, коли я зараз піду, то піду раз на завжди і більше не повернуся до тебе ніколи! Я звичайна собі дівчина, але також маю свою амбіцію і не дозволю, щоб мене то ласкали, то відкидали ногою, як цуценя!
Татаурана розплющив очі й сів.
— Іди! — вказав від себе рукою. — Спіши чимдуж до тих, які викликають благоговіння у твоїй рабській душі! Іди! Я, коли хочеш, поможу тобі до них дістатися. Там будеш щаслива. Коли ж навіть доведеться тобі бути копаною ногою білого, то ти за ласку уважатимеш облизати чобіт на тій нозі, і твоя амбіція заспокоїться... Іди, Жаїро, і не думай, що можна грати на моїй любові і зробити з мене ляльку на подобу хоч би найліпшого у твоїй уяві білого!
Знову безсило відкинувся назад, примкнув очі і звів докупи тріпотливі брови. Мав вираз людини, що перемагає важкі фізичні терпіння.
Жаїра дивилася на нього і не відходила. Розуміла, що коли відійде, відріже за собою всі стежки повороту, і від цього її огортав страх. Боялася цього складного і суворого життя, в якому була безпомічна й самотня, боялася майбутнього, потребувала оборони перед грядучими небезпеками, і Татаурана був одиноким, на кого могла покластися. Її порвала нова хвиля жалю й кинула на коліна перед Татаураною.
— О, мій Таїна-Кане! — заридала вона. — Я не маю сили відійти від тебе! Не жени мене геть! Бачу, що ти не любиш мене... Я така нещасна!
— Не говори порожніх слів, дівчино, і не змушуй мене співати про любов! — болісно вистогнав Татаурана, вгороджуючи до болю пальці в її плече. — Скільки б я тобі про неї не говорив — слова не скажуть нічого в порівнянні до того, що є в моєму серці. Але я й ненавиджу тебе в однаковій мірі. Люблю й ненавиджу, розумієш? Моя ненависть родиться з надмірної любови, а мудрість каже, що не вміє любити той, хто не знає ненависти...
