Розжалоблюючись все більше, Жаїра плакала, аж заходилася, і відчувала себе нещасною, скривдженою і цілком одинокою у світі.
Так її застала задихана і щаслива Ірасема.
— О, я шукаю тебе, а ти сидиш і плачеш! — сказала, усміхаючись своєю неповторною усмішкою. — Не плач! Татаурана хоче тебе бачити і говорити з тобою... Аракшо вже дозволив... Ходи! Татаурана такий гарний, такий причепурений, чекає тебе... Аракшо сьогодні вичистив йому заріст і натер оливою з маморани... Обітри ж сльози і закосичся, щоб і ти була гарною... Не плач, Татаурана вже буде здоровий...
Закохана у свого брата, добродушна й наївна Ірасема була свято переконана, що Жаїра плаче й побивається з туги за своїм нареченим. А Жаїра дивилася на неї здивовано і спочатку не розуміла нічого.
Аракшо? Татаурана? Ах, вона й думати про них забула! Жрець, видавши заборону турбувати вождя і розмовляти з ним, уважав за потрібне повторити цю заборону зокрема Жаїрі, а вона тоді лише всміхнулася. Аракшо гнівався на неї за вибух перед «брамою» і, видимо, хотів помститися, не допускаючи до Татаурани. Овва, велика річ! Вона й так не спішилася на побачення з людиною, яка була причиною нових неприємностей у її житті.
Але тепер, почувши ім’я Татаурани, Жаїра страшно зраділа. Це ж бо була одинока людина, на якій могли спертися її сподівання! Він сильний, рішучий і розумний. Він любить Жаїру, він, нарешті, її наречений!
— Іду! — підскочила Жаїра, обтираючи сльози. — Зараз причепурюся й прийду. Дивись, яка я замурзана...
По якомусь часі, вбрана в фіялкову сукню, заквітчана пахучими туберозами, схвильована й зніяковіла, поволі зблизилася до того місця, де сидів Татаурана. йому вимостили постіль у заглибині, що була обернена до сонця й добре захищена, як від вітрів, так і від цікавих поглядів. Мав старанно зачесане волосся, квіти за опаскою на голові і на руках. Чи то від ослаблення, чи від туги, виглядав м’якшим і ніжнішим, ніж звичайно, і очі його світилися ласкою.
Однак, побачивши Жаїру, владно простягнув до неї руки, мов про свою власність, і сказав наказуючої
— Ходи!
Жаїра підступила ближче, і серце її при тому забилося від великої радости. Стопилася, ніби віск, коли він ухопив її у свої все ще сильні рамена і почав цілувати так, як тоді, на березі ріки.
— А ти стала ще кращою! — вигукнув Татаурана відхиляючи дівчину від себе і вдивляючись в неї з захопленням. — Тільки чому ж ти так змізерніла? Журилася мною?
Забув її неуважність у часі своєї хвороби, простив усе і дивився в очі ніжно, закохано. Цей погляд струсив Жаїрою до глибин душі, і вона, раптом припавши до грудей Татаурани, розридалася.
— О, Татаурано! — вигукнула пристрасно і щиро. — Це було б страшне, коли б ти помер! Я не знаю, щоб я тоді зробила! Хіба збожеволіла б, або наложила на себе руку!
— Невже?! — радісно здивувався цим вибухом Татаурана. — То ти любиш мене хоч трохи?
Жаїра обплела його шию руками й почала в нестямі віддавати йому всі щойно одержані поцілунки.
— О, Татаурано, — ячала вона, — крім тебе у мене нема нікого на світі! Ти — мій єдиний! Чуєш? Єдиний, єдиний, єдиний! Боже, як же я хочу, щоб ти якнайскоріше подужав, щоб врешті розпочав те, чого хотів! Я піду з тобою, мій коханий, мій єдиний, мій мужній і сильний! Я стану попліч тебе, буду твоїм джерелом, твоїм вогнищем, твоєю піснею! О, Татаурано...
Татаурана був цілком спантеличений цим вибухом, але душа його росла і набрякала радістю. Був щасливий, що в думках дівчини стався такий переворот.
— Говори далі, — попросив, коли вона замовкла.
— Що маю говорити? — схлипнула Жаїра. — Ти все знаєш ліпше під мене...
— Ні, моя люба, — відповів, — я, властиво, хоч багато хочу, але знаю мало. Постановив собі віддати життя, щоб підняти всі племена на війну смерти, але не знаю, чи вони підуть. Ти ж чула, як сумно скінчилися всі наші дотеперішні заходи...
— Так, чула! — стріпнула волоссям Жаїра. — Але досі ти шукав прихильників на побережжі, де вже племена помирилися з білими. А їх треба шукати далі. Адже не перебили ще всіх ґварані, ще є десь айморе, є ще й такі, про яких ми й не чули. До них треба йти, а не до цих жалюгідних прибережних водоносів!
Він пив цілим серцем її слова і відчував, що в ньому родиться якась безумна сила, при допомозі якої справді можна перевернути світ догори коренем. Дивився проникливо в темні очі, в яких блискотки вже не ховалися кокетливо по куточках, лиш спалахували блискавицями. Хотів ще більше їх розпалити, хотів почути нові слова.
— До айморе і ґварані далека дорога, дівчино... — почав її дражнити. — Вирветься нас горстка просто в пащу небезпеці, не знаючи наперед, чим воно скінчиться. Чи ж то мудро?
Жаїра здригнулася і на мить принишкла. Але потім відскочила від Татаурани м’ячем, стала перед ним, похилена вперед, із спласлим посірілим обличчям, з нервово граючими жовнами на вилицях, страшна, хижа і прекрасна.
— То ти вже відмовляєшся від усього?! — крикнула, стискаючи кулаки. — Так довго хотів війни, поки тобі грозила небезпека?! А тепер, сховавшись у безпечний кут, відразу зледащів?! Думаєш, може, що мене таке ледащо спокусить?! О, ні! Моє серце не для непотреба! Кидай берло, коли так! Віддай його кому іншому, з кого хвороба не виточила разом з кров’ю відваги!
П’янила його словами і запалом, викликала шалене бажання вхопити в обійми і втулити в роздерті груди просто до серця.
— Віддай берло іншому!
— Кому, наприклад? — спитав, усміхаючись широко. — Може, тобі?
— А хоч би й мені! — гордо випросталася дівчина. — Думаєш, не подужаю? Запевняю тебе, що до року спалахне весь праліс від півночі до півдня і від сходу до заходу! Як ти не можеш того доказати — я докажу!
Татаурана щасливо розсміявся і простягнув до неї руки:
— Ходи сюди, моє щастя, моє ґроно бананове! О, я знаю, знаю, що, коли б ти стала на чолі повстання, то зворохобилися б усі племена до одного, вибили б усіх білих, а потім вибили б одні одних! Бо хто б відмовився від права на таку прекрасну морубішабіню?! Тільки, бачиш, я тебе не хочу нікому віддати і тому, мабуть, берла не кину...
Жартував, сміявся і цілував її одночасно.
Вгамувавшись трохи, обняв її й почав ділитися з нею своїми думками, тривогами, які чекали його в майбутньому. Він знав, що сама війна смерти, навіть коли вона скінчиться для індіян повним успіхом, — це лише початок справи. Війна не була самоціллю, лиш конечною передумовою, без якої годі було думати про творення власної держави. Але чи всі схотять такої держави? Чи вдасться згуртувати всі племена воєдино для такої величавої, святої цілі? Врешті, як подолати неминучі внутрішні міжусобиці за владу, за право на берло головного морубішаби, спільного для всіх племен?
Жаїра обурилася: Як то?! Які ж можуть бути міжусобиці й суперечки за берло головного морубішаби?! Татаурана підіймає повстання, Татаурані належить ідея творення держави — і Татауранине право на берло й корону мусить бути незаперечне і безсумнівне!
Татаурана вдячно стиснув її руку.
— Це так, — сказав з відтінком смутку в голосі. — Але не всі з тим згодяться. Зрештою, я не хочу боротися за берло і корону, я без опротиву відступлю їх кожному, хто покажеться мудрішим і гіднішим від мене...
Жаїра раптом закрила йому уста рукою.
— Цить! — засичала. — Нема ні мудрішого, ні гіднішого від тебе! Тільки ти і ще раз ти мусиш стати володарем! Я перегризу горло кожному, хто лише посміє стати тобі на дорозі!
Йому підлестили її слова, але все ж він уважав за обов’язок сказати:
— Не можна бути такою засліпленою, Жаїро. Звідки ж ти знаєш наперед, що серед тих, яким збираєшся перегризати горло, не буде якраз такого, хто зуміє здійснити те, про що я тільки мрію? Створити державу, дівчино, та ще й серед наших людей, державу на таких величезних теренах — це дуже важка справа. А я ж ще такий молодий! Сказавши правду, то й потерпаю часами, бо ж не знаю, чи вистачить у мене сили й хисту?
Жаїра знову затулила йому уста рукою і засичала ще грізніше:
