Дівчина думала, думала і додумалася до того, що її почала трясти лихоманка. Тоді вона злякалася. Знову пригадалося їй оповідання Васка й осторога Пірауни. Справді, можна захопитись цією небезпечною грою, збожеволіти. Бо чи ж в силах людина сказати собі: «Годі!» — коли знає, що кожен день, кожна година дає все більші й більші багатства? Жаїра не змогла б себе зупинити, знає це напевно. Вона шукала б і шукала б, збирала б і збирала б — і їй завжди було б мало. Чи ж це вже не є початок божевілля?
Жаїра постаралася зосередитися і перевірити себе. Але, що більше зосереджувалася, то ясніше їй здавалося, що вона справді вже душевно хвора. На неї сунуло щось холодне, темне, волохате, несамовите! Ще мент — і буде кінець.
— Ай!!! — вереснула вона диким голосом і схопилась! В порожню оку вскочила перелякана Жабуру.
— Що тобі? Чого ти кричала? — спитала.
— Нічого, — відповіла збентежена дівчина, обтираючи холодний піт з чола. — Видалося мені, що в гамаку лежить гадюка, а то шнурок...
Вийшла на двір, на світло і попростувала до жінок, що ліпили з глини посуд. Сіла близько коло Сабії, шукаючи при боці матері захисту перед самою собою, і поволі заспокоїлася.
«Це Пірауна мене злякав, — розважала себе. — Не треба нічого думати — і все буде добре. Я зовсім не божевільна — здорова. Була б божевільною, коли б не скористала з того, що дає оця земля. Ні, я не божевільна. От, наперекір тому Пірауні, знайду доступ до ріки і пошукаю там діамантів. Ми ж не вік тут сидітимемо. Підемо скоро звідси геть, і тоді більше не буде такої нагоди»...
А все ж страх не покидав її, і десь у підсвідомості все ворушився сумнів, що розростався і знову сунув на неї холодною волохатою потворою. Коли полягали спати, Жаїра кілька разів зривалася й сідала в гамаку, стискаючи груди руками. Аж мусіла встати Сабія і, порадившись з Ірасемою, напоїла її настоянкою з листя тімбо, після чого дівчина, постановивши собі покинути забаву з камінцями, заспокоїлася і заснула.
Але ранком почалося ще гірше. Жаїру з одного боку палило бажання зійти до ріки, а, з другого боку, навівали на неї жах нічні примари і згадувалася тверда постанова. Раз так, а раз так — і це могло справді довести до божевілля. Приглушений рев ріки, що виривався з глибокого провалля, ходив за дівчиною вслід, лякав її, а одночасно й манив, тягнув до себе з непереможною силою.
І врешті дівчина зрозуміла, що безсила цьому покликові опертися. Як маніяк, тинялася сюди й туди, все більше віддаляючись від оселі і все ближче підходила до урвища. Вкінці стала над ним і пішла його краєм проти течії ріки, Тряслася і холоділа.
«Чого я така чудна? — намагалася себе заспокоїти. — Ріка, як ріка. Ну, тече вона в прірві. Чи ж то мало рік тече в прірві? Мало ми їх перейшли? Піду й подивлюся. Буде вигідний доступ — зійду, не буде — вернуся. Он Арусаві цілими днями сидить у воді, гурма дітей при ньому — і не бояться. Чого ж би я мала боятися?..»
Розмовляючи сама з собою, непомітно зайшла дуже далеко і врешті знайшла те, чого шукала: кам’янистий берег трохи подався назад, а по ньому, ніби вирубані людськими руками, збігали вниз нерівні східці.
Жаїра стала над ними й завагалася. Невидима вода ревіла тут особливо голосно, а східці скручували поміж двома стінами і пропадали за виступом.
Іти, чи ні?
Жаїра обережно поставила ногу на першому східку, готова кожної хвилини скочити назад, але нічого не сталося. Навпаки, сонце світило так яскраво, всюди було так спокійно, що на страх не лишалося місця. Тільки всезростаючий рев води боляче бив у вуха, аж голова від нього розсаджувалася.
Закривши вуха руками, Жаїра сходила все нижче, нижче, поки сходи, зробивши ще один різкий поворот, не відкрили перед нею видовища, від якого вона попросту скаменіла: ціла маса вод потужної ріки летіла стрімголов через величезну скелю, падала із страшної висоти вниз і, ревучи, пінячись та клекочучи, щезала десь під тією самою скелею.[32]
Приголомшена величавим видовищем, а ще більше гураґаном звуку, Жаїра наоспіх сходила долі, забувши вже про мету свого приходу. Ступила на дно провалля і пішла вниз, куди повинна була текти Ітараре. Але ріка щезла, лише під ногами стугоніла й здригалася земля, а відгуки водоспаду громами билися у камінних берегах урвища.
Пройшовши кусень дороги, дівчина стала над другим водоспадом, що летів ще нижче, розбиваючись об гострі уламки скель. Ітараре, прорвавшись через тунель, стрибала в ще глибшу прірву, стріпувала сивою гривою піни, вихитувала хребтом і розлюченою гадиною плазувала далі, викручуючись поміж тісними берегами.
Підмите внизу річище нависало над головою, як скаменіле дріжджеве тісто, що перелізло через вінця діжі, і попід ним можна було йти, не замочивши навіть ніг.
Жаїрі видавалося, що вона сама стала частиною того пекла гуку, що просякав у саме нутро довколишнього світу, і вже перестала його помічати. Ішла, загіпнотизована незрозумілою силою, потім злізла по стрімкій стіні вниз до розшалілого, кострубатого плеса ріки і стала. Десь далеко-далеко вгорі синіло небо, а в розколину прірви, звужену високо над головою, падав також водоспад світла. Воно стрибало по хвилях і тремтіло зайчиками на скелях понурого провалля. Під ногами лежало різної форми каміння, врите глибоко в білий, добре вимитий пісок.
Дівчина увійшла по кістки у воду і нахилилася. Очі її, звиклі до півприсмерку, відразу ж запримітили два камінчики величини ліскового горіха, і вона тремтячими пальцями видобула їх з води. Подивилася і дико-радісно зареготала: це були два діяманти найчистішої води й неоціненої вартости.
Їй захотілося танцювати, кричати, вити — така щаслива вона була. Де ж таки — при першому кроці у воду дістати такий скарб! А скільки то можна назбирати за день? За один лише день?!
І Жаїра, продовжуючи сміятися, простягла долоню з діамантами так, щоб на них впало світло. А коли камінці спалахнули одночасно вогнем блискавки і веселки, вона мало не ошаліла від щастя.
Та раптом різкий і сильний удар чиєїсь руки скинув обидва діяманти з її долоні у воду.
Жаїра скрикнула, але її викрику не було чути в реві урвища, і це ще більше дівчину злякало, а вже налякалася вона майже до непритомности, побачивши перед собою гнівну Сторожиху.
— Ти що тут робиш?! — не так почула, як вгадала питання Жаїра.
Вона навіть не пробувала відповідати, знаючи, що є безсила побороти своїм голосом пекло гуку. Кліпала зляканими очима на гнівну бабу і мовчала. Не думала ніколи її зустріти, бо Сторожиха, попрощавшись з ними, не приходила більше. Говорили, правда, що вона інколи з’являлася, мов привид, біля ослабленого Татаурани, або кволої Тіні, часами бачено її вночі при світлі вогнища на таємничій: розмові з Аракшо, часом стрічали її діти десь на відлюдді, але вдень вона не показувалася. А от тепер стояла перед. Жаїрою, гнівно світила чорними очима і питала:
— Ти що тут робиш?!
Жаїра не могла нічого відповісти.
— Не смій сюди ходити! — тупнула ногою баба і наблизила свої уста до вуха дівчини. — Не смій, чуєш?!. Тішся, що Камінний Дух дав тобі пристановище і захист перед ворогом, але грабувати його не важся! Все, що тут є, належить йому, і без його дозволу ніхто не сміє нічого брати! Навіть жменьки піску, навіть грудки болота! І ти, дівчино, тримайся якнайдалі від води! Річкова вода — твій ворог, і ти цього не забувай... Геть звідси!
Сторожиха вказала пальцем у напрямі сходів, якими зійшла недавно Жаїра, і цей сухий, чорний, вузлуватий палець тремтів.
Наказу не треба було повторювати, бо Жаїрі видалось, що її вже хтось ловить за ноги, що розбурхана, гнівна вода ось-ось витягне по неї свої пінні руки, — і вона кинулася тікати.
Опам’яталася тоді, коли зблизилася до оселі. Впала, під великий уламок скелі й заридала. Було їй сумно, страшно і соромно. Доля завзялася на неї від самого народження і встелила їй шлях самими тернями. Позбавила її волі, відчужила від неї рідних батьків, підставила їй зрадливого Себастьяна, а нарешті пхнула між дикунів. Краще було б, коли б її задушили відразу, коли вона лише з’явилася на світ! Бо навіщо таке життя? Бачила волю і не мала її, дурила себе надією вийти заміж за багатого чоловіка і потерпіла за це, втікла з рабства і опинилася в ще гіршій неволі. Навіть тих, як каже Пірауна, «камінців» їй невільно збирати. Чому інші можуть, а вона — ні? Чому взагалі все їй складається наперекір?
