— Ми не думаємо тут довго сидіти, — обізвався Аракшо, затривожений таким понурим пророцтвом. — Ми мусимо вийти для великої справи. Ти нам покажеш дорогу, правда?
— Вийти, вийти! — передражнила баба. — Куди вийти? Тут буде голод, там — ворог. Нема куди йти — скрізь біда.
Аракшо почав розтолковувати їй докладніше наміри аресів, але вона його не слухала.
— Ви ще добре трапили, — тягнула своєї. — Через Передбрамне Озеро не завжди можна перейти. Бачив, що робилося з водою на середині? Через цілу середину дно Озера тріснуло від краю до краю, а в тріщині ще є діра аж на другий бік землі. У добру погоду води Передбрамного Озера тікають у тріщину і забирають з собою все і кожного безумця, що зважиться ступити у них. Але в дощ вода не вспіває витікати дірою в дні, тріщина заповнюється — і крізь неї можна переплисти. Та не довго так буває, бо в Озеро скоро набігає води, а коли ще Мати Ітараре лине в нього зі свого переповненого дзбанка, що є високо в горах, — тоді Передбрамне Озеро виходить з берегів і стрімголов летить в Озеро Кайманів...
Хоч відомості були цікаві, Аракшо нетерпеливився:
— А на захід можна буде вийти? Нам найліпше вийти на захід!
— На сході ворог і гори, на південь — ворог і гори, на північ — ворог і гори, — не то давала ухильну відповідь, не то думала вголос Сторожиха. — А на захід Ітараре-ріка. Страшна вона і неприступна, бо хоронить її потужний Камінний Дух. Він мовчазний і вимагає від інших також камінної мовчанки. Хто зрадить його таємниці — карає смертю. Ти мусиш принести йому жертву. Поведу тебе до його печери — побачиш...
* * *
Гора, в якій ареси відпочивали й перечікували негоду, нагадувала собою величезну почорнілу і скаменілу губку — така вона була діркувата й багата у всякі дивогляди. Ареси на власні очі бачили в ній підземні озера, джерела, водоспади, що при світлі смолоскипів навівали млосний жах. Потім, виходячи із свого сховища, мусіли дряпатися по каміннях вгору, або спускатися в якісь яри, що видавалися в темноті безоднями. І врешті, коли по довгій мандрівці опинилися на вільному, напоєному сонцем погожого ранку повітрі, не могли собі повірити — таким щастям їм це видалося.
— Ну, ви вже тепер не потребуєте моєї помочі, — сказала Сторожиха. — Але я вас завжди матиму на оці. Прийду непрохана раніше, ніж настане скрутна хвилина...
Хіхікнула на прощання і полізла назад у пащу тунелю, з якого щойно вийшла.
Постоявши мить, діти з криком і сміхом кинулися у той бік, де чулося потужне гудіння води і виднівся урвистий берег. Бігли навперейми, але, добігши до краю, стали, мов укопані: сподіваної ріки не було. На її місці зяяла якась прірва, з дна якої доносився моторошний стогін, рев і клекотіння. Діти з острахом подалися назад, безмовно переглянулися між собою і кинулися чимдуж до старших, щоб поділитися з ними новиною.
Місцевість була гарна, але ні в кого не викликала захоплення. Досвідченим оком ареси скоро оцінили її і зрозуміли, що їх чекає важке життя. Мальовничі гори із сходу добре боронили від небезпеки, але не обіцяли поживи, горбкувата місцевість їжилася уламками скель і не лишала багато місця під управу, а ріка справді викликала страх і недовір’я. Схована в землі, вона високо підносила західній берег і лише десь далі, де терен сходив униз, давала до себе крутий і вузенький доступ. Цим доступом був потік, що біг із сходу і, промивши глибоке річище, вливав свої води до Ітараре.
З розчаруванням і важким серцем ареси взялися до роботи: позводили оки, вичистили й вирівняли ґрунт під майбутню радну площу, викопали ганчарну піч, а тоді заходилися біля всяких інших справ. Головною з них було — вишукати кусника землі й обробити під майбутнє поле.
Але найбільше часу відбирало полювання і риболовство. Двісті шлунків вимагали щодня поживи, а її важко було роздобути.
Сторожиха казала правду: племені в недалекому майбутньому загрожував голод. До врожаю треба було чекати кілька місяців, а в аресів лишилося дуже мало кукурудзи, фасолі й мандьокових балабушків. Мадіаї з першого ж дня зарядив скрайню ощадність на ці рештки, але бачив, що й найбільша економія ситуації не врятує. Асусаві цілими днями мок у ріці, ловлячи рибу, кількоро чоловіків неустанно полювали, а у висліді плем’я могло раз у день наїстися риби, а раз на три дні з’їсти по кусникові м’яса з оленя, паки, чи капібари. Решту надолужував кожен, як міг: хто підбив птаха, хто піймав черепаху, а хто знайшов у лісі якийсь овоч. Тому всі, як Божого змилування, чекали на одужання Татаурани, вірячи, що він щось придумає. Але ослаблений морубішаба якось дуже поволі вертався до здоров’я, і Аракшо суворо заборонив його турбувати, а навіть наближатися до нього.
Змарніла, аж прозора Жаїра не цікавилася ні майбутнім племени, ані не поділяла його турбот. З’їла, що приберегла мати, виходила поза оселю й блукала, як запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Ніхто не зауважив, як при виході з підземелля дівчина раптом нагнулася, щось підняла з землі і, мало не скрикнувши, затиснула в кулаці. З того часу ходить Жаїра, мов запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Не бачить людей, не чує голосів, не розуміє їх і все шукає чогось у землі. Часто нагинається, підносить і, або розчаровано відкидає свою знахідку геть, або, злодійкувато оглядаючись, ховає. Потім тікає в якусь закутину, висипає знахідки на землю, перебирає їх уважно і знову частину викидає, а частину ховає в пазуху.
Якось-то її на цьому зайнятті переловив Пірауна.
— Жаїро! — крикнув злякано. — Навіщо це? Що ти робиш?!
Сполохана криком, дівчина затряслася і накрила блискучу купку руками.
— Іди геть звідси! — воркнула крізь стиснені зуби. — Яке тобі діло?!
— Мені велике діло, дитино! — зашептав благально Пірауна, присідаючись побіч. — Хіба ти забула, що оповідав Васко? Можеш збожеволіти від цих камінців, як ті бандейранти. Пам’ятаєш?..
Жаїрі відразу стало холодно, і їй видалося, що справді відчуває на собі морозний дотик божевілля. Але вперто відповіла:
— Не бійся, нічого зі мною не станеться! Іди собі!
Але Пірауна не відходив. Він просив, він благав, він переконував:
— Не станеться, кажеш? Воно вже сталося, Жаїро! Я помітив, що ти ходиш, як заворожена, але не знав, чого. Викинь, моя дитино, ці камінці й не дивися більше на них! Мені стає страшно, Жаїро! В ріці я бачив кращі речі: там є правдиві великі діяманти... Але навіщо вони? Нас чекає голод. Над цим треба думати. О, ти ще ніколи в житті не голодувала і не знаєш, що це таке! Кажу тобі ще раз: покинь камінці — ними не наїсися. Іди ліпше до лісу, збирай овочі, суши їх, бо минуться — і тоді пожалуєш.
Пірауна говорив запально, майже із сльозами в очах, але Жаїра, хоч у неї бігали мурашки поза спиною, уперто відповідала:
— Іди собі геть! Іди собі геть!
Однак, бачачи, що Пірауна не відступає, сама схопилася, згорнула камінці й побігла, кинувши злісно через плече:
— Ніде від тебе спокою немає! Лазиш постійно по п’ятах...
Задихана, вскочила в оку і впала в гамак. Серце тривожно товклося в грудях, а в голові шуміло від розбурханої крови. Думала над тим, що сказав Пірауна. Може, він має рацію — може, Жаїра й справді починає божеволіти, не помічаючи того? Адже й увісні ввижаються їй дорогоцінні каміння — гори каміння! Вона ні про що інше не може думати — тільки про багатства, розсипані по цій дивній землі. Он Пірауна каже, що в ріці є великі діяманти. Жаїра досі знайшла один — і той невеликий. Решта — переважно аквамарини і дві грудки золота. Знайшла без ніякого труду — отак собі підняла з землі. Це означає, що, коли б пошукати добре, — можна було б зібрати незлічені багатства. Але треба цим зацікавитися, треба, замість ловити рибу, шукати в ріці діамантів, треба робити так, як роблять білі. О, ці вміють перетерпіти все! Зате по кількох місяцях стають багачами. І то не біля Ітараре, де скарби валяються просто під ногами, а в значно скупішій місцевості. Адже, коли шукачеві вдасться знайти один діямант на місяць — це уважають щастям. А Пірауна каже, що бачив багато їх у ріці і навіть не зігнувся, щоб підняти! Ну, що ж, — звичайно, дикун. Усі вони, як один, дикуни! Нічого не тямлять Мозоляться біля управи поля, ганяють лісами за звіриною, за овочами, гниють у ріці за рибою, а найціннішого не бачать. За яку кару доля зв’язала її з цим дурним племенем?! Коли б, замість аресів, тут був лише десяток таких Маврикіїв, чи Макуків, — можна було б чудеса зробити!
