Жаїра верталася в оку, кидалася в гамак, заплющувала очі й мріяла про наступну зустріч. Вона не бачила тростяних стін, не бачила бантин, на яких висіла зброя та всяке знаряддя, не бачила людей, — перенісшись цілим своїм єством туди, до червоної скелі, на якій сидів Блакитний Лицар і спі’ва'в тужливу пісню.
Ніхто не звертав уваги на її дивний стан, бо плем’я жило турботами дня й майбутнього. Вже зранку всі, крім малих дітей, лишали оселю й виходили роздобувати харчі. Ішов навіть Татаурана, і в оках лишалися з дорослих лише Жаїра, Аракшо та Тінь. Жрець сидів у своєму курені, Тінь пильнувала малечу, а Жаїра спішила до червоної скелі. Вона боялася лишатися з Тінню, боялася прилипчивого погляду очей, що нагадували сині пера птаха, і була переконана, що Тінь знає її таємницю. Ненавиділа її ще більше, як завжди, і більше, як завжди, боялася.
Кілька разів денно вона виходила до червоної скелі, хоч знала, що скеля порожня. Блакитний Лицар з’являвся щойно перед вечором і співав, поки заходило сонце. Тепер саме настав молодик, і при світлі його прозорого серпика спів Блакитного Лицаря набирав глибшого змісту й сильніше вдаряв по серці. Жаїра слухала його, тремтіла, страждала й розкошувала одночасно. Нераз їй хотілося вискочити з-за каміння й крикнути до своєї блакитної мрії, але якась знемога сковувала її рухи і не давала. Потім, коли Лицар зникав, вона жалувала слізно і постановляла зробити це невідмінно на другий день. Та приходив другий день — і Жаїра знову не могла зважитися.
Так тривало шість днів...
А Блакитний Лицар, нічого не підозріваючи, виходив на скелю, сідав собі на горішній приступці й починав співати. Тут береги ріки сходилися зовсім близько, вода шуміла десь дуже глибоко, вітер перед вечором віяв з заходу, і слова пісні доносились досить виразно. Здебільша Лицар співав все ту саму пісню, і Жаїра вже вивчила її напам’ять, могла б навіть сама заспівати:
Як сонце блисне в раннім небозводі,
І пташий спів сипне на всі лади, —
Я жду тебе і серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
І в день палкий, коли в поблідлім небі
Вмирають ніжних хмар тонкі ряди, —
Я жду тебе, і серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
Настане ніч, засіють зорі небо,
І ясний місяць гляне до води, —
Я жду тебе, і серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
Минають дні за днями в журній тузі,
Мандрую я, не знаючи, — куди? —
Тебе шукаю, й серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
Плакали слова в останніх двох рядках, плакав голос співця, плакала гітара, плакала й Жаїра, відповідаючи душею на пристрасний заклик.
І сьомого дня, коли вона з завмираючим серцем слухала знайомої пісні, на нижній приступці скелі по другій стороні розколини з’явилася інша постать. Це був зовсім біловолосий юнак, високий і цибатий, що мав на собі червону сорочку й шкуратяні короткі штани. Ставши під скелею, пильно й довго оглядав один і другий берег, а тоді гукнув угору:
— Доне Антоніо!
— Я! — обізвався Блакитний Лицар, урвавши спів.
— Вас ще досі не поцілили з лука?
— Здається, що ні, — залунав згори глузливий голос. — А що?
У Жаїри зупинилося серце: Антоніо! Невже Антоніо де Лара? Але ні, вона добре знала голос молодого де Лара і не могла б помилитися. Ні, це не той Антоніо. Антоніїв, зрештою, багато...
— Ви проявляєте велику необережність, виставляючи себе на ціль для дикунів з другого боку, — кричав між тим білий юнак, намагаючись подолати своїм голосом потужне гудіння скритої ріки й віддаль із співрозмовником. — Ласка Божа, що вони досі вас не поцілили.
— Крім ласки Божої, неабияку ролю відіграє й відсутність дикунів, — відповів рівно ж голосно названий Антонієм. — Зрештою, звідси видно далеко, і я помітив би небезпеку заздалегідь.
— Прекрасно! Але, доне Антоніо, я хотів би вам щось сказати. Чи не будете ви такі ласкаві зійти до мене?
— Мій шляхетний сеньйоре Карлосе, мені до вас дорога точнісінько така сама, як вам до мене, не згадуючи вже загальноприйняті засади, що все молодший іде до старшого, а не навпаки...
— Тисяча перепрошень, шляхетний сеньйоре Антоніо! — крикнув Карлос з ноткою образи в голосі. — Я не дозволив би собі вас трудити, але хочу вам показати щось, чого з вашої позиції не буде видно.
— Нічого, кажіть! Коли ваше «щось» покажеться варте труду — я зійду.
Юнак, видимо, сердився, але почав пояснювати:
— Ось, обстеживши береги цієї клятої ріки вгору і вниз, я переконався, що через неї перейти неможливо.
— І я маю зійти, щоб підтвердити слушність ваших переконань?
— Ні. Слухайте, доне Антоніо, але одиноке можливе місце є, і воно саме тут, під цією скелею. Тут прірва найвужча.
— Радите стрибати?
— Не глузуйте, доне Антоніо, я говорю цілком поважно. Тут треба перекинути місток.
— Чудово, доне Карлосе, я також кажу, що треба перекинути місток! Але для цього потрібна маленька передумова. А саме: щоб частина людей дісталася на протилежний берег без містка, а частина повисіла якийсь час у повітрі над цією прірвою, виконуючи роботу над перекиненням мосту..
— Зовсім ні! — роззлостився Карлос. — Треба лише вирубати високу деревину...
— ... притягнути її сюди і зіпхнути в пропасть... — закінчив Антоніо.
— Але ж ви зовсім зле думаєте, доне Антоніо! — тратив панування над собою Карлос.
— Ні, то ви зле думатєе і беретеся до справ, яких не розумієте, доне Карлосе! — вже різко й поважно перебив Блакитний Лицар. — Щоб перекинути через прірву деревину такої висоти, треба мати площу під ногами. Де ж змістяться люди, які мають цю деревину сюди принести, тримати, обертати й перекидати? Ви думали над цим?
— Я думав! Є кілька способів на це, і можна пробувати. Десять, чи двадцять разів воно не вдасться, а нарешті таки щось вийде.
— Так, так! А дикуни по другому боці, яких ви вже озлобили непотрібними жартами, сидітимуть спокійно і чекатимуть, дивлячись на наші зусилля... Ви вже забули, що й вони мають луки та стріли, перед якими ви щойно мене остерігали?
Безсилий проти такої логіки, Карлос почав нервуватися ще більше:
— То треба щось інше придумати! Треба щось пробувати, а не сидіти бездіяльно!
— Ви, доне Карлосе, найменше цим турбуйтеся. За виправу відповідаю покищо я...
— Бачу, як ви відповідаєте! До полудня спите, пополудні граєте в кості, а увечері співаєте романси: «Прийди, коханая, прийди-и-и!..» — перекривив Карлос. — Не прийде!
— А, може, якраз?
— То для вас гірше! Напевне не буде захоплена вашою поведінкою...
— Доне Карлосе, по молодості вас не личить викликати на двобій, а для різок ви вже завеликі, і лише тому вам ваші слова сходять безкарно. Але ви цим не надуживайте...
— Що?! — шарпнувся Карлос. — Прикриваєте власне боягузтво благородством?! Погорджую вашими словами і прошу змірятися зі мною силами!
— Це був би злочин з мого боку. А взагалі, доне Карлосе, ідіть собі до своїх зайнять і дайте мені спокій!
— Не дам спокою, не дам!!! — кричав у нестямі Карлос. — Ставлюся вам! Ставлюся вже сьогодні!
Але Блакитний Лицар, мов би не чув, сів зручніше і взяв акорд на гітарі.
— Чуєте, ви там?! — репетував Карлос. — Мусите прийняти мій виклик, бо інакше ви не мужчина! Ви баба!
Цієї образи, найгіршої з усіх можливих, Блакитний Лицар подарувати не міг. Як стій шурнув просто по скелі вниз, аж посипалися камінці й закурилося за ним, і лише чудом не злетів у пащу Ітараре, затримавшись на нижній приступці.
Жаїра скрикнула не своїм голосом, схопилась і наставила вперед руки, немов би могла ними затримати героя від загибелі.
Забувши вмить про Карлоса, стали обидвоє один напроти одного, розділені прірвою, і скам’яніли. Низьке сонце, зачепившись за край скелі пристрасно-гарячим світлом поливало дівчину, що стояла, як золота статуя, простягнувши руки до своєї блакитної мрії. Зробила на Антонія ще більше потрясаюче враження, ніж він на неї, бо ж з’явилася, як відгук на його тужливий заклик.
