Сьогодні не могла витримати сама. Чогось їй було так сумно і так важко на душі, що вирішила вжити всіх засобів, щоб відірвати Антонія хоч на одну ніч від гри і змусити його бути з нею. Для того наказала принести собі квітів до шатра, для того причепурила все і зготовила смачну вечерю. На кінець витягнула із сховку свою білу сукню і торбинку з дорогоцінними камінцями, що їй була дала Сторожиха. Вона передбачливо ховала її на день шлюбу. Думала собі, що зробить Антонієві несподіванку і подарунок. Але Антоніо про ніякий шлюб не згадував, а вона останнім часом уже й не сміла про нього думати. Знала, що Антоніо буде сердитий, коли його відірвати від гри, і цю злість хотіла тепер викупити торбиною з самоцвітами. Він програвся до останнього — тож буде радий, що матиме чим далі грати. Хай грає! Хай робить, що хоче, але сьогоднішній вечір хай пробуде з нею. Вона так тужить за ним! Ще більше, ніж тоді, коли їх розділяла Ітараре.
І за цей єдиний вечір Жаїра жертвувала дорогоцінну торбинку та сукню, що була для неї ще дорожчою, ніж торбинка. Бож у білих шовках одягу містилося все, що лишилося від минулого і від надії на майбутнє. Жертвувала і цим. Їй нічого не треба — тільки одного вечора з Антонієм. Одного вечора!
Жаїра проводить пестливо рукою по сукні й сумно всміхається. Добре, що Сторожиха догадалася взяти цю сукню разом з золотистою — дві найкращих. Крім них, дівчина тут не мала більше нічого. Тож золотисту носила, поки зносила, а цю білу любовно берегла. Але вже не має для чого берегти. Пропало все — хай пропадає й остання сукня!
Та Антоніо чомусь бариться. Вже двічі посилала по нього, а він усе не приходить. Десь, напевне, іде завзята гра. Хоч би програвся — то скоріше прийде...
Вона сиділа на постелі, заплющивши очі, і думала. До звичайного суму в неї сьогодні долучилася ще й якась невиразна тривога, передчуття чогось дуже важного, і це її гнітило ще більше. Що б могло її ще чекати?
Втомлено піднесла повіки й скрикнула з несподіванки: перед нею стояла Сторожиха. Дивилася з суворим докором у гострих очах і одночасно співчутливо похитувала головою.
Дівчина закрила очі руками, увібрала голову в плечі й зігнулася, очікуючи нападу. Але почула лише питання:
— Сподівалася, але не мене, так?
Жаїра мовчала.
— Чому затуляєшся? — питала далі Сторожиха. — Соромно тобі? Ой, і я б затулялася, бо мені ще соромніше, але мушу дивитися правді в очі: ти винна, а я ще більше. Було мені не вірити тобі.
Через те, що в голосі гості було більше суму, ніж гніву, Жаїра врешті відважилася встати і глянути на неї.
— Чого хочеш, Сторожихо? — спитала тихенько.
— Прийшла рятувати тебе.
— Рятувати?! — недовірливо перепитала дівчина й здивовано видивилася на бабу.
— Атож! — мотнула головою Сторожиха. — Потребуєш помочі, дівчино, і я її тобі приношу.
— Не треба мені нічого! — нервово заговорила Жаїра. — Що сталося — пропало! Я не хочу ні помочі, ні рятунку. Але ти тікай звідси, бо сюди незабаром прийдуть!
Та баба, замість тікати, сіла собі біля скатертини, взяла кусник смаженої риби й почала його смоктати.
— Іди, кажу тобі! — крикнула Жаїра. — Чи хочеш, щоб тебе тут упіймали?
— Добра риба, добра! — вдоволено муркотіла стара, не слухаючи Жаїри. — А у нас в оселі голод. З голодом прийшли пошесті й смерть. Гинуть діти, гинуть юнаки, і мужі починають падати з ніг. Лише жінки ще якось тримаються...
Дивлячись на її спокійні рухи, дівчина попросту губилася. Нервово ламала пальці й думала над усіми способами, якими б можна було позбутися неприємної і небезпечної гості.
А Сторожиха, обсмоктавши кості, зібрала їх у кулак, підігнула коліна, сперлася на них підборіддям і, похитуючись, заговорила у просторінь:
— Зрадила ти нас, дівчино, зрадила Татаурану — от і кара на тебе. Маєш щастя, що не зрадила таємниці Камінного Духа, — це пом’якшує твою вину...
— Звідки знаєш, що не зрадила?
Сторожиха мов би не чула питання.
— Приходив Татаурана, — продовжувала, похитуючись, — кликав тебе голосом сара куара і чекав. Марно чекав. Страждав дуже, думаючи, що з тобою сталося нещастя, а воно сталося найгірше з того, що могло статися: ти покохала ворога... Татаурані говорила про християнський шлюб, ворогові не говорила нічого...
Жаїра затулила знову обличчя руками і розплакалася.
— Що я винна?! Що я винна?! — скаржилась крізь сльози. — Він такий гарний!
— Я приходила сюди, підіймала полу намета й бачила ваше кохання, — тягнула далі Сторожиха. — Багато бачила й багато чула... І жаль мені було тебе, бо кохання між рабинею і завойовником завжди має сумний кінець... Пізнала в тобі свою долю, і мені було жаль... Коли б зло завжди було відмічене тавром — його можна було б обминути; коли б ворог мав образ злого духа — його можна було б ненавидіти. Але зло часто є привабливе, а ворог — гарний і солодкий. Тоді вони найстрашніші. Так, тоді вони найстрашніші! А ти? — раптом обернулася до Жаїри. — Ти не є гарна?
Помовчали трохи, і баба встала.
— Ходи, — сказала. — Я спішуся. Посол мусить на час бути на місці. Хі-хі-хі!
Цей недоречний сміх злякав Жаїру ще більше, Ніж незрозумілі слова.
— Чого хочеш? — спитала, відступаючи назад. — Куди я маю йти? Який посол?
— Хі-хі-хі!.. — засміялася баба. — Я — посол до послів. Малий отрок недаром ходив, ні! Той умів промовити до найтвердших! Він би й самого Камінного Духа зрушив з місця своїми словами!
— Не розумію... — все більше лякалася Жаїра. — Що ти кажеш?
— Праліс горить! Праліс горить! — затанцювала стара. — Підпалив його малий отрок — і ранком тут буде весела забава! О, ранком тут буде весела забава!
Ніби в передсмаку тієї забави, Сторожиха сміялася і підскакувала, стріпуючи своїм ґноттям, і від того сполохано заметався вогник каганчика, а тіні дужче затріпали темними крилами, перелітаючи з кутка в кут намета.
— Я — посол до послів! — пританцьовувала баба. — Я вмію ходити нечутно поміж ворогом, переступаючи його тіло! Я вертаюся сьогодні з радісною вісткою до племени! Завтра буде кінець голодові, завтра буде тут бенкет! Ходи, ходи, тепер уже обійдеться без твоєї помочі!
— Відчепись від мене, я нікуди не йду! — зойкнула Жаїра й забилася в кут намета. — Чого піду? Я не маю куди йти!
— Хто не має куди йти — йде до матері Ітараре! — в якомусь трансі приспівувала Сторожиха. — Не бійся нічого! Плем’я піде геть, і ніхто тебе більше не побачить, і ти також нікого. Ніхто тобі не докорятиме, не будеш мати кому дивитися ввічі. Твоя доля й моя доля — одною дорогою йдуть. Моя попереду, твоя — вслід. Будеш по мені Сторожем Ітараре, бо ти варта того! Коли не зрадила таємниці Камінного Духа тому, кого любила більше від себе, — не зрадиш її більше нікому. Ходи, ходи!
Від гарячкових слів Сторожихи на Жаїру війнуло холодним жахом. Уявивши себе такою старою і страшною, як ця баба, засудженою на довгі роки самотного життя в кам’яних печерах, відчула знову моторошний дотик божевілля.
— Ні, ні! — прошептала помертвілими устами, наставляючи вперед до оборони руки.
— Тс! — поклала собі раптом палець на уста Сторожиха і, мов тінь, вислизнула з намету.
Жаїра повела рукою по вогкому від поту чолі й недовірливо глянула на те місце, де щойно стояла страшна гостя. Відчула полегшу і вже питала себе, чи вся сцена їй часом не приснилася. Але тут почулися кроки, пола намету відхилилася й увійшов Антоніо. Був дуже веселий, бо сьогодні йому пощастило в грі, а, побачивши причепурену й заквітчану Жаїру, подобрів зовсім.
— О, що я бачу! — вигукнув здивовано. — Моя мрія змінила барву і, замість золотої, стала білою! Але ж ти чудово виглядаєш сьогодні, дівчино!
Жаїра прискочила до нього і впала в його відкриті обійми. Тряслася і від щойно пережитого переляку, і від давно вже не чутих ласкавих слів, і від радости, і ще від чогось, чого й сама не могла вияснити.
— Що за зміна, моя кохана?! — дивувався Антоніо. — Я вже давно не бачив тебе такою гарною! Ти чогось кликала мене? Вибач, що я не прийшов відразу, але мені саме дуже йшла гра. Обіграв чисто малого Міґеля, грубого Естасіо й того глухого Жвона. Кажи скоріше, що маєш казати, бо я спішуся. Коли щастя йде — не можна ним нехтувати...
