— Ні, ні, не йди! — притулилася до нього ближче Жаїра. — Будь сьогодні зі мною! Мені так страшно!
— Страшно?! А то чому?
— Не знаю, не можу сказати!.. Але ти не йди, Антонію, я тебе благаю! Те, що я тобі дам, буде більше від найщасливішого виграшу! Дивись...
Вона кинулася до постелі, видобула з-під неї шкіряну торбу, розв’язала її і показала.
Зчудуванню і втісі Антонія не було меж.
— Звідки це, чарівнице моя? — спитав приголомшено.
— Не питай нічого, мій любий! Візьми. Це — тобі. Тільки скажи мені, що ти мене любиш, що будеш цілий вечір сьогодні зі мною. Добре?..
Заглядала йому благально в очі й мало не плакала.
«А все ж вона рабиня!.. — з нехіттю подумав Антоніо. — Могла б зараз не просити, могла б наказувати — і це було б мені далеко приємніше...»
Але вголос сказав:
— Добре, я буду з тобою, коли ти вже так просиш. До речі сказавши, я дуже голодний, а ти маєш вечерю. Чудесно! Ну, сідай!
Вона підсовувала йому найкращі кусники, подавала вино, а сама думала про небезпеку, перед якою її остерегла Сторожиха: «Праліс горить! Праліс горить!..» Сказати це йому? Тоді негайно ж схопиться і побіжить, а вона знову лишиться сама. Сама! Ні, ні, не треба нічого тепер казати! Вона скаже пізніше, трохи пізніше! До ранку ще далеко. Сторожиха казала: «Ранком». Зрештою, може, дурила. Може, взагалі нема ніякої небезпеки. Може, і Сторожиха їй лише привиділася. Ні, не треба нічого казати!
Антоніо їв, пив, оповідав їй про сьогоднішню гру, а вона дивилася на нього пожадливо, слухала і нічого не розуміла, крім того, що він тут і що сьогодні ласкавий.
Добра вечеря, п’янке вино і вид висипаних на скатертину грубих самоцвітів зробили Антонія таким закоханим, як у перші дні спільного життя. Він голубив Жаїру, пригортав до серця й знову заговорив про те, що забере її й піде з нею далеко-далеко від людей, де на них чекатиме щастя. Знову називав її своєю мрією й присягав, що кращої жінки не зустрічав ціле своє життя. Від цього всього Жаїра була більше п’яна, ніж він від вина, і старалася забути все те, що було вчора, і те, що буде завтра.
Затопившись у солодощах щасливої хвилини, обидвоє були байдужі до того, що діялося поза наметом, і не почули ні незвичного руху, ні окремих вигуків, які зчинилися в таборі. А тим часом пола намету рвучко піднеслася і пропустила півголого малого хлопця, який, задихаючись, випалив одним духом:
— Прибула шляхетна дружина пана у супроводі свого брата!
Ледве скінчив ці слова, як відкинулися обидві поли намету і в них з’явилася вбрана в дорожній одяг... Анна-Марія. За нею, граючи їдкою усмішкою на білому пласкатому обличчі, показався Карлос.
«І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі»...
У наметі залягла нестерпна, несамовита тиша. Але тільки на кілька секунд. Пізніше відігралася ще більше несамовита сцена, якої ніхто з учасників не міг би ані встановити в пам’яті, ані переказати...
* * *
Зв’язана і прив’язана до стовпа, який підпирає вершок шатра, стоїть Жаїра. На її обличчі й голих плечах ясно виступають фіялково-чорні смуги від канчука, а обдерта й забруднена біла сукня є найкращим свідоцтвом важко пережитих хвилин. Біла скатертина, перетворена в брудну ганчірку, лежить у кутку і цілком нагадує Жаїру. В наметі більше світла (засвічено аж п’ять свічок) і двоє вартових: спливаючий товщем червонопикий Естасіо та ще якийсь жилавий метис на ім’я Матеус. Зовсім не в’яжучись присутністю Жаїри, вони обговорюють випадок:
— Шкода, що не можна звідти вийти! — зідхає Матеус. — Я б з охотою тепер подивився, що там з нашим капітаном діється...
— Як тебе це так цікавить, то можу тобі сказати: пестить дружину.
Матеус засміявся:
— Скоріше вона його «пестить»... канчуком, як оцю... — і показав на Жаїру.
— Ти дурний, нічого не знаєш, — ліниво обізвався Естасіо. — Вона ж божеволіє за чоловіком, то досі вже перегнівалася.
— Гадаєш?
— А ти думав! Для чого ж веліла перенестися до іншого шатра? Чи не чув, як вона сказала: не може сидіти на місці, яке нагадувало б їй зраду чоловіка.
— А капітанові що сказала? Що не хоче його на очі бачити.
— Е-е, то лише так говориться! А пішов же він до того другого шатра разом з нею, і Карлоса нагнали. Для чого? Щоб не перешкоджав! — і Естасіо усміхнувся масно.
— Гм!.. Може бути... — почав міркувати Матеус. — Та він і не винен.
— Певно! — Естасіо цинічно підморгнув і засміявся знову.
— Чого смієшся?! — розсердився Матеус. — Я вірю, що ця відьма могла його зачарувати. Вона напевно знає чари.
— Їй ще потрібні чари? — продовжував сміятися Естасіо. — Та вона з своєю пикою, зі своїми очима і зі своїм тілом кожного зачарує...
— А ти знаєш, чи то все в неї справжнє?
— До чорта! Справжнє, чи не справжнє, коли б згодилася мене полюбити — я б не питався! Ей, ти, красуне, схотіла б мене полюбити, чи ні? Ти мені вже давно в око впала, і я, правду кажучи, чекав, поки капітан тобою натішиться...
Жаїра лише зуби заціпила й дивилася в бік, немов би не чула.
— Хі, горда! — не переставав сміятися Естасіо. — А я б тебе по-справжньому любив: одружився б з тобою.
— Коли б донна Анна-Марія дозволила... — вкинув Матеус.
— Я відкупив би її, або... Є інші способи увільнити рабиню серед пралісу...
— А я б такої відьми не хотів, коли б мені до неї ще й доплачували.
Стояла вже пізня ніч, і вартові були сонні. Ні одному, ні другому говорити не хотілося, але й спати не сміли.
— Е-е-х! — позіхнув Матеус. — Але, що не кажи, а дружина нашого капітана — відважна жінка. Відбути таку дорогу — на це не кожна зважиться!
— Кажу тобі, що вона задля чоловіка і в пекло скочила б.
— Так любить його?
— Вони обидвоє любляться.
Матеус позіхнув ще раз.
— Ага! — пригадав. — Що то там плещуть, що ніби їм довелося чекати ночі, щоб пройти непоміченими попри табір дикунів? Ще чого доброго, нас окружать і витовчуть...
— Ет! — скривився сонно Естасіо і також позіхнув. — Мало тут усяких дикунів волочиться... Ти ліпше піди розстарай чогось перекусити і випити, бо мене вже починає сон морити.
— Казали не відходити.
— Іди, іди, не бійся...
Коли Матеус вийшов, з Естасіо відразу злетіла йото удавана сонність, і він приступив до Жаїри.
— Слухай, дівчино, — зашепотів, — я справді тебе люблю і хочу тобі помогти... Не будь дурною і прийми мою поміч... Тебе чекає помста Анни-Марії, а це погана річ! Антоніо тебе не оборонить, він — ганчірка! Я їх обидвох знаю ще з Сантосу: він — ганчірка, а вона — чорт у спідниці. Скажи мені, де той підземний хід, яким ти прийшла з того боку, — і ми втечемо обидвоє. Я тебе звільню...
Жаїра страждала невимовно. Але одночасно голова її напружено працювала весь час. Коли Матеус вийшов, вона вже сама хотіла заговорити до Естасіо, і тепер зраділа, що той обізвався першим.
— Гаразд, — погодилася, — я тобі вкажу підземний хід, але при одній умові: ти мені викличеш сюди дона Антоніо.
Естасіо дуже втішився такою скорою згодою, але, дослухавши Жаїру до кінця, лише свиснув і засміявся.
— Я не дурний, дівчино! — сказав. — Коли хочеш тікати, то навіщо тобі здався Антоніо? Ти ще надієшся на нього?
— Зовсім ні! Але я хочу помститися.
— Помститися? Як?
— Знаю одну річ про Анну-Марію і хочу йому сказати.
— Та навіщо тобі воно здалося?! Ніч кінчається, тепер найліпший час для втечі, а ти згадала про якусь помсту.
Але Жаїра настоювала на своєму: вона не зрушиться з місця, поки не помститься! Коли не зараз, то завтра кине привселюдно правду в очі Анні-Марії, а тоді не знати, чи Антоніо буде ганчіркою супроти своєї жінки...
Естасіо врешті згодився, але також поставив умову: сказати йому, де є підземний хід — інакше він не піде.
Жаїра хвилину вагалася. Потім сказала:
— Хід є близько від тієї криївки, де ти ховаєш червінці.
