— До смерти? — перепитав Татаурана, відсуваючи свої ноги. — Ну, то це дуже короткий час! Бачиш, Фернандесе, ми також вимінюємо деякі речі в інших племенах, а на цей раз мусимо виміняти в ботокудів кількох своїх бранців. Ботокуди за пару днів справляють свято кавінь[23] і потребують людей на печеню. Вони кажуть, що «біла печеня», приправлена диким часником і колендрою, має чудовий смак, і тому за кожного білого дають по три індіяни.

Ще Татаурана не скінчив, а вже ті полонені, які перед тим сиділи, попадали, ті, що лежали, навпаки, посхоплювалися, непритомні почали кидатися, ніби в нападі епілепсії, а Фернандо Барретес попросту завив диким голосом.

— Ні! Ні! — кричали в’язні. — Тільки не це! Тільки не ботокудам!

Їхній жах був цілком зрозумілий, бо ж усім відомо було, що ботокуди не просто вбивали, а вбивали з ритуальними церемоніями: поволі, щоб ще й натішитися муками смертника.

Ареси дивилися то на в’язнів, то на свого вождя, і мовчки всміхалися.

— Так от, — заговорив уже поважно Татаурана, — ми вас пустимо. Але пустимо для того, щоб ви були осторогою для інших і відбили в них охоту «купувати з милосердя» індіян. Зрозуміло? І, пам’ятайте, що наступного разу ні одна жива душа звідси не вийде! Чи ми вас вивішаємо, чи виміняємо ботокудам, — інша річ, але живими не пустимо нікого! Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів! Запам’ятайте добре мої слова і вертайтесь, звідки прийшли.

Помилувані в першу хвилину зраділи й заплакали з утіхи. Але зараз же радість їх змінилася в новий страх.

— Морубішабо, — обізвався один з ранених, — але ж ви забрали в нас усе! Як тепер повернемося без коней, без мулів, без зброї і без харчів? Адже ми всі поранені!

Татаурана знизав плечима:

— А що ж ти мене про це питаєш? Питав, може, як вибирався сюди?

— Але ж ти засуджуєш нас на певну смерть!

— Ви самі себе засудили! Пощо лізли сюди?

— Лиши нам бодай якого мула, чи коня!

— І трохи зброї! — докинув другий.

— І харчів! — прилучився третій.

Леонідас раптом голосно засміявся:

— Авжеж, морубішабо, лиши їм коней, мулів, харчі і зброю — то вони знову шукатимуть нагоди «милосердя», і напевно на цей раз при допомозі ґвалашів та каяпосів захотять «змилосердитися» якраз над нами...

— Змилосердіться!.. — благали білі.

— Я навіть над кораловою гадюкою милосерджуся, — сказав Маріо: — вириваю їй отрутні зуби і тоді пускаю живою...

— Скінчено! — увірвав розмови Татаурана. — Відв’яжемо вам один міх з харчами, але більшого не просіть! Що дошкульніша наука, то довше в пам’яті зберігається. Ну, ходімо!

— Милосердя! Милосердя! — закричали ранені, простягаючи руки.

Татаурана з обуренням потрусив головою і сказав, звертаючись на цей раз до своїх людей:

— Ці приблуди не мають ні сорому, ні розуму: несли сюди війну, смерть і рабство, а вимагають милосердя...

Побільшена мулами і кіньми валка поверталася назад. Перебрели потік і стали здійматися звірячою тропою вгору. Нараз у заднів рядах закричали:

— Дивіться, дивіться! Щось біжить за нами!

Татаурана, що сидів на коні, завернув і поволі поїхав назад. Минувши останні ряди, зі здивуванням помітив якусь дивну постать, яка намагалася дігнати валку. Подобала на обсмиканий деркач, або на сніп почорнілої трави, і виглядала на жінку, бо мала на собі спідницю, а гострий зір вже здалека міг пізнати довге волосся, що спадало чорними пасмами з голови.

Постать робила розпучливі зусилля, підбігала, падала і повзла по землі. Потім знову ставала на ноги, знову підбігала і знову падала. Викликала жаль, і Татаурана, підігнавши коня, поїхав їй назустріч. Уже коли під’їхав зовсім близько, постать впала ще раз і більше не підводилася. Лежала ничком і здригалася.

Татаурана зіскочив з коня, обернув незнайому горілиць і побачив перед собою молоде, але виснажене, аж почорніле, лице індіанки з заплющеними очима.

— Води! Гей, а давайте но води, скоро!

Замкнені повіки піднеслися, і з-під них раптом блиснули чудові райдужно-блакитні очі — мішанка!

— Хто ж ти і звідкіля? — спитав морубішаба, коли вже жінка напилася і трохи віддихалася.

Вона хотіла щось відповісти, але закашлялася надривно і лише махнула рукою у напрямі долини.

— Ти звідти?

Незнайома хитнула головою і притиснула руками груди, з яких зі свистом виривалося повітря.

— Чого хочеш? — неприязно спитав Татаурана, хоч серце його здавив жаль до цієї нещасної істоти.

— Хочу бути твоєю тінню, Татаурано! — перемігши себе, раптом відпалила жінка і знову закашлялася.

— Що кажеш? — здивувався вождь. — Не розумію...

Жінка, чи дівчина, довго кашляла, хапаючись за груди і лише згодом змогла сказати:

— Забери мене з собою до племени... Я хочу жити в племени...

Підвела свої чудові очі на Татаурану й дивилася з розпукою, благально:

— Забери мене до племени аресів, морубішабо!

— Звідки знаєш, що я морубішаба? Звідки знаєш, що мене звуть Татаураною? — дивувався вождь.

— Чула... — уривчасто відповіла незнайома. — Я все чула... Я хочу бути твоєю тінню, Татаурано...

— Ти не хочеш вертатися до своїх?

— Не маю своїх...

— А ті?.. — показав Татаурана вниз рукою.

— До них не вернуся... Вони не є для мене своїми... Не були ніколи! — і знову закашляла.

Не було сумніву, що ця істота була важко хворою на груди. Свідоцтвом її хвороби був не тільки кашель і зловісний свистячий віддих, але й змарніле землисте обличчя, запалі груди, тоненька шийка і гострі кістляві плечі, що вилазили крізь діри пірваної блюзчини.

Татаурана розгублено глянув на аресів, що обступили його й дівчину густим колом.

«Що з нею робити?» — питав мовчки.

— А що ж, морубішабо? — пошкріб потилицю Леонідас. — Не лишити ж жінки на смерть посеред лісу лише через те, що в неї в очах небо світиться... Заберім. Що вона кому пошкодить?

— А вже ж, заберім! — підхопили інші. — Вона хвора... Шкода!

— Як звуть тебе? — схилився Татаурана.

— Мене? Моє ім’я лишилося там, у долині. Не хочу більше його. Зви мене своєю Тінню, Татаурано...

— Чудно! Ти дівчина, чи замужня?

— Я тільки Тінь, Татаурано, і більше не питай мене нічого...

Вона справді скидалася на тінь. На тінь якоїсь великої трагедії і викликала до себе не так жаль, як глибоку нез’ясовану пошану.

— Садовіть її на коня! — наказав Татаурана, але зараз же роздумався: — Ні, не руште! Я сам!

Обережно підняв дівчину з землі, висадив на коня, потім скочив сам і велів рушати далі.

Кінь навіть не відчув другого їздця — така легенька була Тінь. Справжня тінь, лише з тією різницею, що мала шкіру й кості. Саму шкіру й кості! Тримаючи її за плечі, Татаурана мав враження, що під рукою в нього мішок з висушеним корінням лікувальних зел, і він боявся зробити якийсь необережний рух, щоб того крихкого коріння не поламати. А дівчина ніби прилипла до нього: обплела своїми тоненькими висохлими рученятами його шию, притулилася розтріпаною чорноволосою головою до його грудей і заплющила очі.

Слухаючи її важкого віддиху, Татаурана пройнявся до неї глибокою ніжністю і врешті сказав:

— Ти дуже хвора.

Вона розплющила свої райдужно-блакитні очі, що так сумно контрастували з сірим кольором обличчя, блиснула променистою усмішкою, показавши гострі білі зуби, і відповіла:

— Я дуже щаслива...

— Тобі буде добре в нас, — змішався Татаурана.

— Я добра не шукаю, але за добро в боргу не лишуся...

— Від тебе ніхто не вимагатиме сплачення боргу.

— Тим більші будуть мої обов’язки...

— Які там обов’язки може мати хвора дівчина!..

— Нема такої хвороби, яка б звільнила від усіх обов’язків...

Він хотів заперечити, але вона поклала йому долоню на уста:

— Цить... Не говори нічого... Я хочу відпочити... Я дуже стомлена, Татаурано, і вперше в житті почуваю себе безпечною і щасливою... Я хочу пити своє щастя — не говори!