Асу вийшов на середину кола й задумався.

— Зараз буду говорити я, Асу, — почав по хвилині. — Але ви знаєте, що в мене сила в руках і ногах, а не в устах. Я хочу говорити про нашого морубішабу...

Татаурана був зовсім малим, коли його підібрали в лісі й принесли до оселі. Білий Бог любив його і тому відібрав йому силу, коли його разом з іншими гнали в неволю. Малий Татаурана впав і не міг іти. А білі сказали: «Навіщо він нам? Киньмо його. Він має тонкі ноги, і з нього ніколи не буде сильного раба».

Але в Татаурани не були тонкі ноги. Він умів скоро бігати й довго ходити. Він повернувся до оселі й ріс між нами. Ми всі його любили і добрий падре також. Падре вчив Татаурану чорних знаків, накреслених у книгах, і Татаурана навчився їх усі пізнавати. Він умів їх пізнавати і малювати також. Тоді падре послав Татаурану до далекої і дуже великої оселі білих, що називалася «школа». І так сказав падре: «Педро — наймудріший з усіх індіянських дітей. Він мусить навчитися всього того, що знають білі». І Татаурана був серед білих стільки літ, скільки в мене пальців на одній руці, і стільки зим, скільки у мене пальців на другій руці. Він навчився всього. Він міг бути найбільшим морубішабою серед білих, але не схотів. Він утік від них і вернувся назад до нас. І так сказав Татаурана: «Миліше мені бути простим юнаком серед своїх братів, ніж морубішабою серед білих. І присвоєному тигрові все миліший праліс, ніж оселя». І ще так сказав Татаурана: «Я знаю, в яку берлогу ведуть сліди від нашого нещастя: ми впустили ворога під свою стріху і не поможе нам від нього укриватися, ані не поможе з ним приязнитися. Може приязнитися онса з онсою[15] і олень з оленем, але ніколи не може приятелювати онса з оленем».

Я міг би вам розказати казку про онсу й оленя, але я втомився говорити. Я скінчив. Хай радять інші.

Коли великий Асу сів на своє місце, між присутніми почали падати вигуки:

— Казку про онсу й оленя! Хай хтось оповість казку про онсу й оленя! Це — гарна казка!

— Гаразд! — махнув берлом Татаурана. — Хто оповість нам казку про онсу й оленя?

— Я! — аж підскочив на місці коренастий і нервово- напружений Маріо.

— Гаразд, Маріо, йди й оповідай, — дозволив Татаурана.

На середину кола вийшов Маріо. У нього самі собою танцювали руки й ноги, тремтіла вся шкіра, а золотисто-червонява луна від вогнища також танцювала і тремтіла по його блискучій постаті, і від того Маріо видавався подвійно рухливим і нервовим.

Він почав оповідати відразу, не задумуючись, і, як то прийнято серед індіян, грав ролі своїх героїв казки, мистецьки наслідуючи рухи звірів, імітуючи їх голос та інтерпретуючи на свій лад їхню міміку.

— Олень відпочивав на березі, — почав він, — і подумав:

«Я мушу мати власну хату, щоб відпочивати в ній по роботі».

Встав і пішов у ліс. Шукав, шукав і знайшов місце біля ріки.

«Саме тут! — сказав. — Є вода й багато трави. Прийду сюди завтра й почну робити оку».

А онса лежав у своїй берлозі і також думав:

«Тісна моя берлога й вогка. Я мушу собі збудувати гарну хату. Піду пошукаю якогось доброго місця».

Встав і пішов. Прийшов на те саме місце, де був олень, і сказав:

«Отут добре! Отут буде моя хата».

На другий день прийшов олень, вирубав корчі, втоптав землю й пішов.

А на другий день прийшов онса і спитав:

«Хто це вирубав корчі й втоптав землю під мою хату. Напевне це Тупан мені помагає».

Онса повбивав кілля в землю, нарізав пруття й виліпив стіни. Потім пішов до своєї берлоги відпочити.

А на другий день прийшов олень і каже:

«Я лише вирубав корчі й втоптав землю, а хтось повбивав кілки й виліпив стіни».

Олень думав:

«Це мені помагає Тупан. Він буде зі мною мешкати. Я зроблю дві постелі: одну для себе, а другу для Тупана».

Олень накрив оку пальмовим листям, наносив трави на постелі й пішов шукати собі їжі.

Тоді прийшов онса й побачив, що хатка готова. Зайшов у середину, ліг на постіль і заснув.

Олень також вернувся і слухає: хтось спить.

«Ага, це Тупан!» — сказав. Пішов до своєї постелі й ліг також.

А вранці онса й олень прокинулись і побачили один одного.

«То це ти помагав мені робити хатку?» — спитав онса.

«Так, то справді був я», — сказав олень.

Онса каже:

«Коли так, то будемо жити разом».

«Гаразд», — відповів олень.

Тоді знову каже онса:

«Сьогодні я піду на полювання, а ти залишайся в хаті, наноси води й дров, бо я прийду голодний».

«Буде, як ти кажеш», — відповів олень.

Онса пішов на полювання, забив дуже великого оленя, приніс і каже:

«Приготуй же скоренько їжу».

Олень дуже злякався, приготував їжу, але сам не міг їсти, а вночі не спав.

«Ох! — думав олень. — Коли онса міг забити такого великого мого брата, то може забити й мене».

На другий день онса залишився в хаті, а олень пішов на полювання. Але він не міг полювати, бо дуже боявся. Ходив, ходив — не вполював нічого. Потім дивиться — стоїть під деревом величезний онса і гострить кігті для полювання. Олень злякався і побіг.

Олень біг, біг, біг і побачив тамандуа[16]. Стояв над мурашником і їв.

Тоді олень сказав так:

«Тамандуа, там у лісі стоїть під деревом онса і оповідає про тебе звірям погані речі».

Тамандуа відповів:

«Я нікого не зачіпаю перший, але не дам нікому про мене погано говорити. Ходи і покажи мені того наклепника».

Олень повів тамандуа і сказав:

«Ось він!»

Онса далі гострив кігті і нічого не бачив. Тамандуа підійшов з-заду, скочив і роздер онсу надвоє.

«Тепер більше не будеш судити мене перед звірями!» — сказав і пішов геть.

Олень взяв забитого онсу на плечі й поніс додому. Скинув його перед порогом і сказав до онси:

«Тут маєш! Тепер приготуй обід, бо я дуже голодний».

Онса дуже злякався, побачивши свого забитого брата. Він приготував обід, але сам не їв, бо був сумний.

«Коли олень забив такого великого мого брата, — думав він, — то може забити й мене».

Вночі полягали на своїх постелях, але не спали обидва й обидва так думали:

«Він чекає, щоб я заснув, а тоді кинеться на мене і заб’є мене так, як забив мого брата».

І не спали.

А потім олень, дуже стомлений, задрімав. Його голова кивнулася, роги зачепилися об плетену стінку і зробили «дрр!» А онса подумав, що то він на нього нападає, скочив високо, вдарився головою в стріху і зробив «ш-ш-ш!» А олень подумав, що онса хапає його за горло і стрибнув ще вище. Тоді обидва кинулися тікати: олень від онси, онса від оленя.

Більше олень з онсою не приятелює і не будує разом оки. Бо всі знають: ніхто не може бути певним свого життя, коли живе під однією стріхою із своїм ворогом.[17]

Мадіаі скінчив своє оповідання й під загальні вигуки одобрення вернувся на своє місце.

Тоді знову підвівся великий Асу:

— Олень утік від онси, онса втік від оленя. Але онса далі лишився онсою, а олень оленем. А Татаурана сказав так: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають». Як, отже?

Йому відповів Абаете, що означає «Почесний Чоловік»:

— Щоб онса більше не був онсою, треба зробити з ним так, як зробив тамандуа. Коли від онси лишаться самі кості, — від них нікому не буде небезпеки.

І знову спитав Асу:

— Чи ми є оленями, які лише те й уміють, що тікають від онси?

— Ні, — відповів Абаете, — ми мусимо стати такими, як тамандуа, що нікому не дарує кривди й нікого не випускає живим із своїх обіймів.

Мадіаі додав:

— Ми є іскрою, що має підпалити праліс. Вогонь жере все — він пожере і онсів, і рабство, і білих. Ми зробимо пожежу, але заллємо її кров’ю білих! Ми покотимо ріки крови і сліз, випущених з білих, і висушимо їх вогнем! Мене пече моя близна, коли думаю про білих!

Татаурана підняв берло і встав.