Готовий був привселюдно впасти на коліна і благати прощення, але Сторожиха замахала руками, даючи знак, що хоче говорити.

Крики стихли.

— Слухайте мене, ареси! — почала баба радісно й урочисто. — Я казала про смерть, бо мусіла так казати. Я повинна була знати, що дівчина, якій зраджу дві великі таємниці Камінного Духа, варта їх. Я повинна була випробувати її. Тепер скажу вам щось інше: ризико є велике, але смерть не конечна. Коли дівчина буде розумна і хитра — вийде цілою. Я заберу її з собою і навчу всього, що потрібне буде для рятунку. Я ж ходжу тим підземним ходом, як ви ходите по своїй оселі білого дня, і нічого мені не стається. Пустіть її, коли вона хоче йти. Ризико є скрізь, а готовість до смерти — найпевніший засіб, щоб смерть побороти. Смерть утікає від відважних, але косить слабодухів. Пустіть дівчину!

— Пустіть мене! — підхопила Жаїра. — Я не така дурна, щоб лізти смерті в кігті! Ще перед тим, як Сторожиха сказала останні слова, я подумала, що зможу ворога обдурити. Він піде в пастку сам!

— А коли вони змусять тебе іти з собою? — спитав Татаурана.

— То піду! — тріпнула головою дівчина. — Ти ж чув: Сторожиха каже, що навчить мене, як урятуватися.

— Ти також чула: ризико є велике. А що, як рятунок не вдасться?

Жаїра рвучко ступила крок уперед, стала перед Татаураною і заговорила йому в лице холодно, попросту з ненавистю:

— Чи в тому, що ти робиш, морубішабо, нема ризика? А що буде, коли не вдасться задумана тобою справа? А що буде, коли Пірі не вдасться підбурити інші племена? А що буде, коли нам усім не вдасться врятуватися від голоду? А що буде, коли ворог знайде спосіб переправитися через Ітараре й нападе на нас з силою, проти якої ми не зможемо встояти? Що тоді буде зі мною, з Тінню, з усіми іншими дівчатами й дітьми? Чи не чекає нас щось гірше, ніж смерть у підземеллі?

Татаурана був присоромлений і розбитий. Вперше почув себе переможеним цією дівчиною, яку любив безмежно і якій ніколи не вірив.

— Досить! — сказав. — Як рада племени згодиться — можеш іти. Я не перечу.

Рада племени по короткому обговоренні справи згодилася. Татаурана махнув берлом — і Жаїра одержала дозвіл. Муж, або юнак одержали б наказ, але рада жінкам наказів не давала.

Трохи пізніше Жаїра, вбрана в ясну сукню й заквітчана від голови до стіп, сиділа на почесному місці між морубішабою та жрецем, а їй, мов королевій, подавали на тацах усе найкраще, що було в оселі. Їй говорили похвальні слова й подивляли її красу, розум та відвагу. Всі бажали їй успішного сповнення місії та щасливого повороту на лоно племени. Поруч розчулений Татаурана шептав їй на вухо ніжні слова й благав пробачити йому все, чим він досі перед нею завинив.

— Моя кохана, — казав, — я все ж не лишу тебе напризволяще. Боюся за тебе, пускаючи тебе між зграю хижаків, ласих на дівочу вроду... Але, що б не сталося з тобою, — пам’ятай: я завжди любитиму тебе. Я любитиму тебе подвійно за твою посвяту! Але я чуватиму над тобою, Жаїро. Я попрошу Сторожиху, щоб вона і мені вказала таємний хід. Вночі я чекатиму тебе в умовленому місці. Коли крикну тричі голосом сара куара[33] — вийди до мене. Ти мусиш вийти, щоб повідомити, в котрий день ворог піде в друге підземелля. Тоді я знатиму, щоб на всякий випадок прийти тобі на допомогу. О, моя Жаїро, моє щастя, моє ґроно бананове!

Жаїра вдавала, що слухає, але не розуміла нічого. Вона вже в думках була в обіймах свого Блакитного Лицаря й пила його слова, його пестощі. Тепер бачилися, розділені рікою, двічі на день. Зранку, коли сонце било зі сходу на захід, Жаїра мала змогу краще придивитися до Антонія. Він мав прекрасні карі очі, ніжне обличчя, маленькі вусики й гостреньку борідку. Сторожиха правду казала, порівнюючи його з сонцем.

Зате коли сонце похилялося на захід і ставало за плечима Блакитного Лицаря, він мав змогу краще роздивитися Жаїру, що її постать світилася в пурпурах та золоті. Складав побожно руки на грудях, мов би молився до її фантастичного образу і довго не міг відірвати від неї очей.

Вони тужили одне до одного, але туга безсила була перекинути міст черз прірву, на дні якої ревіли і стогнали води підземної ріки.

Та тепер Жаїра піде до нього. Понесе йому своє кохання і всю себе саму. Вона нічого не бажатиме взамін, вона нічого не хоче, хіба одного — любити!

* * *

В одній печері тієї гори, якою пройшли ареси від «брами» в долину, горіло вогнище, а при ньому сиділа Жаїра. Сторожиха стояла напроти, дивилася на неї пильно-пильно і раптом сказала:

— Я звідкись знаю тебе, дівчино.

Жаїра здригнулася, пригадавши собі Квевезу, і поспішила заперечити:

— Звідки ж би? То тобі так здається.

Баба задумано похитала головою:

— Ні, я бачила тебе... Може, ввісні, може, в думках, але бачила... Ти ніколи не приносила жертви Камінному Духові?

— Печерному, ти хочеш сказати?.. — мимовільно вихопилося в Жаїри.

— Це все одно: Камінному, чи Печерному. Приносила?

Жаїру опанував такий страх, що вона побоялася збрехати.

— Раз було таке... — відповіла тремтячим голосом. — Далеко звідси...

— Ага, ага!.. — зраділа Сторожиха. — Вже знаю: дві дівчини, похилені над камїнною чашею, що хотять вичитати у воді свою долю! Світло жертвенного каганця і квіти перед каменем, в якому сидить дух... А в чаші вода. Темна вода, що нічого не каже... Так, так, тепер уже знаю!

Жаїрі сперло віддих: а що, як ця несамовита баба, яка бачить на віддалі, побачить її думки і відчитає її справжні наміри?

Але Сторожиха не догадувалася нічого. Сіла біля Жаїри, трохи подумала і почала:

— Слухай мене, дівчино, уважно, бо від того, що почуєш і запам’ятаєш, залежить твоє життя і багато такого, що важливіше від твого життя... Слухай добре!

Прочистила землю перед собою, взяла в руку паличку і почала креслити:

— Ось так іде короткий шлях на другий бік ріки, а так — довгий. Дивися, сюди є ходи і туди. Праворуч — три, ліворуч — п’ять. Треба йти середнім з тих п’яти ліворуч, хоч він найвужчий і вода спочатку в противний бік. Потім...

По півгодині Жаїрі почало крутитися в голові: вправо, вліво, просто, три ходи, два ходи, струмок, яма, камінь, знову вправо, знову вліво і знову два ходи, чотири ходи...

Але невблаганна Сторожиха товкла й товкла, креслила, повторювала десятки разів різні подробиці, а потім перепитувала Жаїру і починала знову від початку. Вже по півночі наказала дівчині йти спати, але ранком взялася знову до навчання.

Так тривало два дні, поки Жаїра не вивчила всього напам’ять. Спочатку в один бік, а тоді назад. Сторожиха раз-у-раз питала:

— Як іти на той бік і натрапиться на джерело, що б’є ліворуч, куди треба йти?

— Взяти ще більше ліворуч і обійти камінь, з якого падає вода, — автоматично відпалювала дівчина.

— Добре. А, як іти назад і натрапиться на два розгалуження з сірого каменя, що робити?

— Не йти ні вправо, ні вліво, лиш лізти через камінь угору,

Їй уже в думках виринало все підземелля, як на долоні, і вона знала, де саме треба було пропустити ворога вперед, сховавшись несподівано в малу шкалубину, з якої можна було вийти безпечно. Ворог тим часом мав попасти в лабети якоїсь страшної смерти, про яку Сторожиха говорила лише натяками, але ці натяки морозили в жилах кров.

Жаїра вчилася й тужила. Вона вже два дні не бачила свого Блакитного Лицаря і боялася, що він, не дочекавшись її у звичні години, перестане приходити до червоної скелі.

Наступив і третій вечір, а вона все вчилася і вчилася. Сторожиха не дозволяла їй ані вийти надвір на свіже повітря, ані нічого іншого робити, лише повторювала у безконечність ті самі речі. Коли ж дівчина починала блудити словами — веліла їй лягати спати, а по відпочинкові все починалося наново.

Врешті збудила її і наказала йти за собою.

— Принесла тобі дещо з твоєї одежі, — вказала на згорток. — Мусиш причепуритися, щоб сподобатися ворогові... Хі-хі-хі!