Та ареси не мали часу приглядатися горі. Вся їхня увага була звернена туди, де мала бути брама до епасительки-Ітараре.

Але ніякої брами вони не бачили — лише самий хребет гори, що тікав кудись у далечінь і там звужувався, мов вістря ножа.

Бігли, бігли...

Одне в їхньому становищі було добре: вони мали ворога в полі зору. Часом бандейранти випереджували їх то з одного, то з другого боку, часом, навпаки, ареси лишали бандейрантів далеко поза собою, бо, видно, в долині дорога також мала свої труднощі, але назагал вони йшли майже поруч. Інколи бандейранти пробували стріляти вгору, але, на щастя, їхні стріли падали марно. Зате ареси у відплату скочували вниз каміння, і цим робили серед напасників чималий заколот.

Але плем’я вже вичерпувалося цілком і посувалося вперед останніми силами. Змагання стало б взагалі безнадійним, коли б шлях, вибраний бандейрантами, не утруднювався: потоки, дуже вигідні й широкі біля чола гори, дедалі звужувалися і, приймаючи до себе допливи струмків із сусідніх гір, глибшали. Тому ареси все частіше почали вириватися наперед, і це додавало їм сили.

У тих шалених перегонах ні одні, ні другі не помітили, що в небі діються прикрі зміни: воно заволікалося різної величини, різного забарвлення і різного характеру хмарами, що звідусіль сунули на сонце, розставляючи свої тенета. І ареси помітили цю зміну щойно тоді, коли сонце піймалося в пастку, а з неба сипнуло рясною хвилею дощу.

Від холодного дощу люди відразу отямилися й зупинилися.

— Що тепер?

Аракшо засміявся:

— Добре, діти! Вже зранку знати було, що впаде дощ, але я думав, що нам на шкоду. А тепер — добре! Коли б так справжньої зливи — довелося б нашим ворогам плавати без човнів...

Однак, дощ зараз же перестав, тільки хмари закітлували ще більше.

— Вперед, ареси!

Знову бігли. Зрештою, їм лише видавалося, що бігли. Насправді ж вони ледве-ледве волочилися, падаючи з утоми.

А хребет гори тягнувся й тягнувся у безконечність, стаючи раз-у-раз вужчим. Люди почали тратити надію, що колись дійдуть до кінця, і деякі вже сідали, байдужі до того, що має статися.

— Спочинку! Хоч хвилинку спочинку! — почались благання.

Але Мадіаї знав, що, сівши на хвилинку, половина вже не зможе підвестися, і тому підганяв:

— Ще трохи, ареси! Скоро буде кінець. Тоді спочинемо. Ну ж бо, брати, ще трохи!

За якийсь час небо знову сипнуло дощем, на цей раз уже впертим і ще ряснішим, а на кінець линуло справжньою зливою.

— Скоріше, ареси, скоріше! До ночі мусимо бути в безпечному місці! — гукав Мадіаї, але його за зливою вжене було видно.

Про яку там безпеку він говорить? Навіщо та безпека? Хіба не все одно? Найкраще впасти отут під зливою і лежати нерухомо — це найкраще...

— Нуж бо, брати, ворушіться! Ірасемо, поможи Жабуру, забери в неї маля! Леонідасе, де ти? Підтримаймо Екоете, бо він упав! Де Аракшо?

— Я тут! — обізвався старечий голос крізь дощову запону.

— Добре! Пильнуйте дітей, щоб не погубилися! Ну ж. бо, ареси, ще трохи!

Злива хляпотіла злісно й завзято, знизу доносився все зростаючий шум потоків, якими брели бандейранти, але ареси вже не думали про них. Вони нічого не думали — вони були майже мертві.

Але ось несподівано війнув вітер і забрав кудить геть зі собою дощові струми, а перед мандрівниками показався довгоочікуваний кінець гори, врізувався гострим клином у якісь води внизу, і його стрімкі боки обпливали розмоклою червоною і білою глиною. Просто попереду грали якісь каламутні води, що припирали до стрімких гранітних скель.

Цього ареси зовсім не сподівалися і розгубилися остаточно: а деж та брама? І всі очі звернулися на Аракшо.

Він був розгублений і розчарований більше, ніж інші, бо зовсім не так уявляв собі оцей кінець. Але не дав нічого по собі пізнати.

— Брама мусить бути там! — упевнено вказав на скелі по другий бік води.

Витягнувши руку, втратив рівновагу, послизнувся і, щоб не впасти, несвідомо вчепився за Мадіаї. А той, не приготований і втомлений, і без того не тримався на ногах. Тож похитнувся, а що стояли обидва над самим краєм урвища — разом покотилися вниз.

З несподіванки й переляку плем’я зойкнуло в один голос. Кілька мужів кинулося на допомогу, але, тільки ступивши крок на зрадницький ґрунт, відразу поїхали за Аракшо та Мадіаї, зісковзуючи по слизькій глині. На порятунок чоловікам кинулися їхні жінки, а за ними вже почали скакати без розбору всі — старі й малі. Штовхали дітей, пускали вниз клунки, присідали, або попросту лягали і з’їздили, мов по маслі, з якої двістіметрової кручі. Писк, крик, вереск і божевільний нервовий регіт залящали далеко навкруги. Хтось роздер стегно і лишив по собі довгий кривавий слід, хтось викрутив руку, хтось комусь наїхав з розгону на голову, десь верещала від ляку дитина, десь йойкали ранені.

Але за кілька хвилин усі були внизу. Захекані, подряпані, обмащені від ніг до голови білою глиною, виглядали, мов мухи в сметані, і, дивлячись один на одного, неприродно істерично реготали.

Однак Аракшо, Мадіаї та ті мужі, що опинилися внизу перші, не сміялися. Вони вже вспіли заглянути сюди й туди, а тепер гарячково нараджувались: що робити? З гори вони з’їхали — це, може, добре, а, може, і ні. Дві ріки злизали клином кінець гори, і тепер з них валять каламутні хвилі, що набрали потужности від зливи. Злива далі висить над головою і готова кожної хвилини розгулятися знову. По цей і по той бік потоків здіймаються скелі, попереду якась непевна вода, а в руслах потоків сунеться ворог. Що робити?

— Тільки вперед! — рішив Аракшо. — До тих скель по другому боці!

— А вода? Ми ж не знаємо, що то за вода...

— Сильні мужі й добрі плавці хай спробують пошукати броду. Он плавають стовбури дерев. Хто не зможе плисти — посадимо на стовбури, коли нема броду...

Невідома вода розлилася на яких півкілометра, і по сотні метрів дійшла розвідникам попід пахи. Далі було ще глибше. Тоді, не пробуючи навіть дістатися на другий берег, плавці почали ловити плаваючі колоди і гнати їх до берега, де стояло плем’я.

— Садовіть дітей! — кричав Мадіаї. — Хто може плавати — помагайте! І скоріше, бо, он, ворог іде!

Ворога, правда, ще не було ні чути, ні видати, але пригадка своє зробила. Кидаючись один поперед одного, ареси схопилися до роботи: хто поплив ловити колоди, хто шукав жердок, а хто вже розмотував шнури, щоб в’язати для певности колоди в пари. Були звичні до переправ через ріки, тож нікого не треба було вчити, що і як робити. Обставини наглили до поспіху — і праця горіла у вправних руках. В останній хвилині навіть виявилося, що перестаралися і зробили тих провізоричних плотів більше, ніж треба, бо ж усі, за виїмком зовсім маленьких дітей, плавали, як риби.

Умістилися діти, умістилися й клунки, що їх і так лишилося небагато, умістилися й ранені. Готово! Жердки вперлися в дно — і утлі плоти, підтримувані для певности по боках ліпшими пливаками, відчалили. Яка сотня людей, в тому й Аракшо, пустилися вплав самотужки.

Холоднувата вода приємно лоскотала нерви й викликала вибухи сміху й веселости. Почалися навіть перегони, хоч півгодини тому людям важко було пальцем кивнути.

Ледве відплили від берега, як знову шарнула злива.

— Пильнуйтеся! — закричав Маідаї. — Тримайтеся купи, бо готові в останній хвилині погубитися й потопитися! Що скажу на раді племени, коли треба буде здати за вас звіт?! О, хоч би вже скоріше наш морубішаба видужав, щоб я позбувся клопоту із своєї голови!

Погубитися серед такої зливи було, справді, легко, а й потопитися не важко, бо по самій середині води діялося щось небезпечне і незрозуміле: людьми й колодами почало крутити й підкидати, хоч не помітно було, щоб течія кудись бігла. Вода найбільше скидалася на озеро.

— Гей, тримайтеся, тримайтеся! — гукав Мадіаї, намагаючись вирівняти пліт, на якому лежав Татаурана. — Разом! Ану, разом!..

Але тут раптом бренькнула стріла і вп’ялилася в струпішалу колоду.

— Ворог!