Взагалі місцевість була дика, таємнича, але чарівно-гарна. Пройдена аресами дорога губилася поміж скрутами та западинами, що мережали весь південний кряж аж до обрію і чергувалися з високо піднятими спинами гір, торкнених тут і там білими плямами водоспадів, що подобали здалека на розвішане павутиння.

Та аресам по сьогоднішньому дневі було не до споглядання природи. Спішно вдоволивши голод, вони колодами падали на землю і в ту ж мить засипляли мертвецьким сном.

Раннім ранком, по короткій нараді вирішили йти крайнім від сходу річищем, бо воно вело просто на північ, де, на думку всіх, належало бути брамі до Землі Співучого Каменя. Середній потічок ішов на північний захід, а крайній праворуч — просто на захід.

Наперед пішов, як звичайно, найспритніший розвідник Леонідас, узявши з собою Батісту, а вся решта посунула за ним.

Ішли скоро, напружено-нетерпеливі, бо всіх опанувала гарячка якнайскоріше вже побачити ту таємничу браму, що вела до ще таємничішої Ітараре. Ріка бігла при самому боці скелі, а над другим її боком незабаром став густою щіткою темний, замкнений у собі, праліс. Інколи його зелені рамена знижувалися до самого плеса води, інколи ріка ухилялася від них і текла попри зелені моріжки, але праліс не відступав від них далеко.

Сонце сходило над міру яскраве, і Аракшо, поглянувши на нього, невдоволено жував поморщеними устами. Але назагал ранок був бадьорий, збуджуючий, так що навіть ослаблений Татаурана вернувся до притомности і час-від-часу пробував піднести голову, щоб поглянути довкола.

Ареси спішили.

І саме вже близько полудня, коли плем’я вийшло на один з таких гарних, залитих ущерть повінню сонця берегів, назустріч вискочили украй перелякані Леонідас і Батіста.

— Стійте! — закричали, махаючи руками. — Далі дороги нема: ріка впадає в озеро з берегами, як стіни, а в озері повно кайманів[31]!

Люди стали, як вриті. Що ж тепер? Вертатися назад? Майже пів дня дороги сюди, вдруге стільки треба, щоб вернутися назад і якраз впасти проти Камінного Пальця, або ще й раніше, в руки бандейрі!

— Вертатися не можемо!

— А що зробимо? На цю скелю хіба не виліземо?

— Звертаймо в ліс!

— Авжеж! Будемо йти, прорубуючи дорогу, а ворог пройде по готовому і застукає нас ще до ночі...

— Вертаймося!..

— Авжеж! Заощадім ворогові труду: навіщо він має нас доганяти? Лізьмо самі йому в руки!

Голоси поділилися, і готово було занестися на сварку, але тут у розмову вмішався Аракшо. Почувши слова Леонідаса, він раптом сів на землю й люто потер чоло. Потім нараз підскочив і закричав:

— Пригадав! Тепер усе пригадав! Діти, не сваріться — слухайте мене!

Сварка враз утихла і всі з цікавістю обернулися до Аракшо. А він почав спішно пояснювати:

— Так мусіло бути, діти! Небезпека, віддалена на пів дня дороги, — це ніяка небезпека. Вона мусить бути близько, мусить сидіти на плечах, наступати на п’яти! Так, так! Я пригадав усе добре: дві гори, три ріки і Камінний Палець... Одна ріка — до Озера Кайманів, дві других — до брами Ітараре. Гора Камінного Пальця — якраз навпроти брами. Ходімо, не гаймося!

У хвилину розгублености рішає той, хто говорить твердо. І ареси відразу, без слова спротиву, почали завертати назад.

— Скоріше, скоріше! — кричали. — Тепер уже мудрий Аракшо вкаже дорогу!

— Він не помилиться і поведе добре!

— Білий Крук ніколи не помиляється!

— Скоріше, скоріше!

Без відпочинку і без їжі рвали назад. Одчайдушно продиралися рікою, трощили зелене склепіння, не вважаючи на гілляки, що боляче хльоськали по обличчях і голих грудях. Мало-мало не вилітав з ношів Татаурана, цупко трималася за шию свого вірного Арусаві Тінь, діти чіплялися за пояси матерів і бігли-бігли...

— Скоріше там, не відставайте!

— Ніхто не відстає...

— А Білий Крук?

— Я тут, не журіться!

Хоч бігли всі, але малий Піра таки вирвався наперед, щоб розвідати, чи ворог не вийшов уже перед гору Камінного Пальця. Вернувся, задиханий і спітнілий.

— Ще нема нікого! — доповів. — Але вони вже близько! Чути як ідуть! Скоріше, скоріше!

Ареси ще надали ходу і незабаром вийшли на галявину перед двома горами: справді чути виразний шум, окремі сильні вигуки і тупіт.’

Куди ж тепер?

— Йдемо рікою!

— Краще вилізти на гору і йти горою!

— Рікою!

— Горою!

Мадіаї розсердився:

— Мало маємо досвіду з ріками?! Не вірю більше рікам! На гору!

І, не оглядаючись, перший кинувся почерез прозорі води озера на гору. За ним посунули інші.

Гора була прикро-крута, і лізти на неї було дуже важко.

— Коні не вилізуть сюди!

— Лишити коні! Вони тепер — тільки завада...

— А мули?

— Лишити й мулів! Навіщо вони нам?

— А вантаж?

— Забрати на плечі, що можна. Що не можна — викинути! Скоріше!

Змучені тварини, яким уже давно давалося взнаки товариство оцих божевільних двоногих, які, замість сидіти спокійно на вкритих смачною травою галявинах, чомусь дерлися кудись через ліси, води й гори, — аж повеселіли, коли з них поздіймали вантажі й пустили вільно. Вони не знали того, що людина — не лише докучливий володар, але також і оборонець, без якого годі вижити в пралісі. Вдоволені, відразу припали до паші, і тільки, коли валка, минувши їх, подалася далі, деякі попідіймали здивовано голови й жалібно заіржали.

А люди пішли геть. Пішли? Сказати «пішли» — це нічого не сказати. Опановані лихоманкою поспіху й страху, вони дерлися з усіх сил, чіпляючись пазурями і мало не зубами за кожен виступ, за кожен віхоть трави і просто за землю, щоб тільки скоріше, щоб тільки якнайдалі від ворога! З-під їхніх ніг стрімголов тікали гадюки, ящірки, павуки й усякі комахи, яких тут ніхто ніколи не тривожив. Часом виривався із свого віковічного леговища якийсь камінь і, глухо нарікаючи, котився вниз. Люди, що несли неспокій у грудях, передали цей неспокій цілій околиці, покотивши по ній луною вигуків.

За яких півгодини, однак, видряпалися на верх і тоді оглянулися: з ярка вже висувалися перші сильветки кінних бандейрантів. І так близько — здавалося каменем до них би докинув!

Побачивши ворога, ареси на мить заціпеніли. А бандейранти також побачили їх і переможно загалайкали:

— Га-га-га!

Стояли внизу й вимахували кулаками.

Луна підхопила крики, вдарила ними об гори, розбила, розтріпала й вернула помноженими стократно «Га-га-га!»

Татаурана, якого носії поклали разом з ношами на землю, зібрав сили й помалу встав. Звела його непереможна потреба — бачити ворога на власні очі. Хитаючись від подувів вітру, стояв і, заломивши густі брови, пильно вдивлявся вниз. Серед дрібних здалека, мов ляльки, фігурок зауважив раптом брунатну куртку з двома рядами мідних ґудзиків, які звідси виглядали не більші від макового зеренця.

— Макуко! — скрикнув він.

Чи Макуко почув його, чи також пізнав, чи лише догадався, але нараз зупинився. Так стояли один напроти одного, потім, ніби змовившись, одночасно піднесли кулаки і погрозили один одному.

— Далі! Скоріше! — пригадав Мадіаї.

Але ареси якось не могли зрушитися з місця. Сковані жахом, дивилися на ворога, якого все більше й більше висипалося з ярка — не менш, як три сотні добре озброєних мужів, з яких чи не половина сиділа на конях. І що могло порадити проти них плем’я, нараховуючи тепер ледве півсотні боєздатних вояків?!

Тим часом бандейранти, зігнорувавши цілком тяжкий вихід на гору, поділилися й пустилися в обхід потоками з правого й лівого боку. Програвши на часі, тепер хотіли зискати на дорозі, яка, очевидно, внизу була легша для коней.

Побачивши це, ареси знову пустилися бігти хребтом гори. А гора, коли б хто її мав час докладніше оглянути, була цілком подібна до тулуба кита, побільшеного в сотні разів: ширша й округліша на початку, вона звужувалася на другому кінці і спадала вниз майже прямовисними глиняними боками. Подібність доповнювали води, серед яких гора ніби плавала, і шпичка Пальця нагадувала фонтан викидуваної морським велетнем води.