А валка, беручи боєм кожну п’ядь землі, неухильно тримала курс на північ, бо, власне, там десь, на півночі, лежала таємнича Земля Співучого Каменя. Коли увечорі щастило зупинитися на нічліг на височині, ареси бачили дим у таборі ворога. З кожним днем цей дим присувався все ближче й ближче, а бандейра, видимо, дуже певна себе, не намагалася навіть скрити місця свого перебування.

Врешті одного дня ареси вступили в якесь провалля, і йшли дном ріки проти течії. Дорога була не найгірша серед тих, які вони вже пройшли, але старий Аракшо все скоса і ворожо поглядав на стрімкі боки урвища, і юшив повітря й невдоволено крутив головою.

І десь перед полуднем показалося, що його невдоволення мало за собою грунтовні підстави, бо води ріки скаламутніли й почали швидко підійматися. Видно було, що на півночі впали дощі, а й у проваллі стало дуже душно й парно.

— Погано! — сказав Мадіаї. — Починає нести навіть пні. Коли не знайдемо відповідного місця — нас може потопити.

— Не можна зупинятися! — заперечив Маріо. — Ворог близько...

— Ця ріка тепер найближчий ворог, — відповів Мадіаї й почав розглядатися по сторонах.

Через деякий час ріка розгулялася не на жарт, і просуватися по ній стало неможливо. На щастя, в одному місці боки провалля трохи розступилися і злагідніли, так що, видряпавшись на них, плем’я уникло небезпеки. Правда, було тісно й незручно на похилому ґрунті, але ареси вже забули про вигоди й раді були, що можуть хоч сяк-так примоститися, розправивши натруджені ноги.

Однак, найтверезіші не тішилися тим вимушеним відпочинком. Вони обраховували час і доходили до дуже понурих висновків: ворог тепер не стоїть, а просувається. На скільки скоротилася між ними віддаль?

А ріка збирала й збирала. Її брудно-жовті хвилі скипали на гребенях рожевою піною, творили вири і злісно скакали на береги. Ареси злякано дивилися на неї й думали над тим, що буде, коли злива затягнеться на кілька тижнів?

Так сиділи вони решту дня, сиділи цілу ніч, а на ранок побачили, що вода впала. Налипла біля всяких перешкод, піна висіла брудними густими клаптями, а ціле річище було захаращене гіллям і стовбурами принесених звідкись дерев.

Арусаві подивився сюди й туди, пошкріб потилицю і промимрив:

— Я, що належу до племени риболовів, ніколи не хотів бути рибою. Але тепер заздрю навіть жабі. Коли б тут був мій товариш, імени якого не хочу називати вголос, він би сказав: «Хай мене мавпа оближе!».

І справді, в такій ріці могли розкошувати хіба жаби, але в людей вона викликала мимовільні дрижаки й млість. Але ареси мусіли спускатися до неї і йти по ній. Мусіли, бо не могли тратити часу, бо ворог був за плечима...

Ще невгамовані хвилі прйняли їх ворожо: вони скривали під собою зрадливі брили каміння і такі ж зрадливі ями, вони кидали впоперек вивернені з корінням пні, вони гусли несподівано у в’язкі намули й напирали у вузькіших місцях людям на груди, змушуючи їх потроювати зусилля. Взагалі це була дорога, що на неї могла зважитися лише та людина, над якою повисла примара неминучої загибелі.

Коні й мули спотикалися, падаючи, або в розпуці намагалися вчепитись за обслизле каміння, чи розмоклу глину берегів. Люди брьохалися по пояс у воді, або в болоті, хапалися один за одного, хекали й стогнали. Скигліли діти, кричав Мадіаї, охали ранені, чавкало болото й хлюпала вода — картина, що викликала б жаль у найтвердіших серцем.

Татаурані погіршало зовсім. Його знову опанувала гарячка, знову сочилася кров з його поранених грудей, голова знову почала палати, і в неї полізли різні марива. Як не старалися носії, як не вважали, але Татаурана раз опинявся в позиції головою вгору, другий раз — головою вниз, а інколи взагалі мало не випадав з ношів.

Ірасема не відступала від нього і у важких хвилинах кидалася на поміч, але її помочі потребували також інші, тож вона кидалася то в один, то в другий бік, і лише завдяки своїй виключній силі не пристала зовсім.

Одиноким подиву гідним виїмком був Аракшо. Дивлячись на нього збоку, можна було б присягнути, що цей немічний старець ось-ось впаде. А тим часом він собі ліз своїм слимачим ходом і все був разом з останніми у цілій валці. Не приймав ні від кого ніякої помочі, відштовхував кожну простягнену руку й бурмотів:

— Не треба! Я сам, сам... Я собі помалу... Пильнуйте інших...

А плем’я в одчайдушній боротьбі з рікою вже забуло, куди й чого воно лізе. Не було часу думати ні над чим іншим, крім того, як би певніше поставити ногу, як би за щось учепитися, встояти, не впасти.

Днище підносилося все вгору і вгору й бігло здебільша поміж прямовисними скелями, або такими крутими глинястими берегами, що їхні верхи можна було побачити, лише добре закинувши голову назад.

Ніхто не помітив, де й коли вода почала мілшати, ріка перетворилася в потік — у струмок, а струмок ставав також щораз слабшим і вже ледве слизив по розмоклому глинистому дні, рясно висланим камінням. Та люди не завважали нічого. Ішли, як маніяки, заболочені, виснажені, запаморочені, сліпі. Вже ніхто не нарікав і не стогнав, бо не було сили, а добросовісний Арусаві навіть не здавав собі справи, що весь час несе перекинуту через плече півмертву Тінь, ніби вона була частиною його власного тіла.

Аж ось, коли сонце почало вже схилятися на захід, провалля зробило скрут на схід, боки його розступилися й знизилися, а струджені мандрівники вийшли на відкрите місце і спинилися перед двома розділеними між собою горами.

У першу хвилину ніхто не міг повірити, що це не сон, а правда, — таким щастям воно видавалося. Подумати лише: чудесний плосковерхий горбок, вкритий зеленою низькою травичкою, де не треба вже дряпатися й грузнути в болоті, де можна не то спокійно стати, чи сісти, а навіть лягти. Лягти! Це було більше, ніж розкіш, і сильніше, ніж щастя! Тварини — і ті заіржали від радости, вгадуючи відпочинок, а люди, простоявши хвилину, закричали і засміялися з утіхи. Падали на землю, розтягалися, мов на перинах, випробовуючи, чи це часом не омана. Ніхто не мав бажання оглянути околицю, ніхто не хотів згадувати про ворога, — усі хотіли тільки спочинку, виключно спочинку!

І тому ніхто не звернув уваги на Аракшо. А тим часом старець, побачивши гори, від зворушення упав ниць і щось довго шептав. Чи молився до свого Тупана, чи розмовляв сам з собою — хто це міг знати?

Полежав трохи, підвівся і ще раз приглянувся горам.

— Так, — прошептав, — дві гори, три ріки, Камінний Палець і Мараґігана на п’ятах — усе, як сказано...

Подивився назад, звідки прийшли, і повторив ще раз:

— Марагігана на п’ятах — усе сходиться...

Хотів поділитися своєю радістю з племенем, але, побачивши, які всі стомлені й отупілі, махнув рукою і взявся обходити ранених.

Його приклад протверезив людей. Один по одному почали зводитися і готуватися до нічного відпочинку та вечері.

Хтось зауважив на півдні дими.

— Ворог близько! — почали гукати люди. — Не далі, як пів дня дороги!

— Так, і йде напевне іншим шляхом — не тим, яким ми йшли!

Аракшо, що був похилений над Тінню, підвів голову.

— Ворогові пів дня дороги до нас, нам — пів дня дороги до брами Ітараре, — сказав повагом. — Вечеряйте і лягайте спати. Не бійтеся нічого.

Його слова викликали зацікавленість і здивування:

— Звідки знаєш, скільки нам до Ітараре?

Аракщо вказав на дві гори:

— Мої батьки казали: буде дві гори і три ріки, а на одній горі — Камінний Палець. Відти пів дня дороги до брами Ітараре.

Лише тоді очі всіх уважніше спинилися на горах. Властиво, одна з них — це була висока, стрімка гранітна скеля. Друга ж була гора, бо її кам’яні, кутасті ребра сильно злагіднював і заокруглював грубий шар землі. Тільки подекуди вилазило з-під нього каміння як рівнож на самому вершечку стриміла просто в небо камінна шпичка — Палець. На горі зеленіла трава і навіть росли дерева та корчі, але не густо — от ніби для декоративности.

З-під гори било потужне джерело, творило у підніжжя широке, але мілке озерце, яке розливалося далі й трьома рукавами обмивало гори: йо краях і по середині. За цими двома горами визирав далі інший, могутній і високий, кряж, верхи якого купалися в молочно-білих хмарах.