— Обстрілює!..

— Уай! Мене поцілило в руку!

— Тихо! Скоріше!

Стріли фурчали і врізувалися у воду, бахнуло кілька пострілів, але, на щастя, без шкоди для аресів, тільки десь продіравило мішок з харчами.

— Рапози!

— Водоноси!

Серед непроглядної дощової мли падали злобні й образливі вигуки, напружувалися конвульсійно мускули, скреготіли зуби: щоб якось цю дивну й незрозумілу силу, яка прив’язала їх посередині води, перебороти. Плавцям здавалося, що їх хтось хапає за ноги, тягне зниз і потім знову підкидає вгору. Колоди танцювали на місці, загрозливо занурюючись то одним, то другим кінцем у брудні хвилі і гойдалися, ніби прив’язані. Дна в цьому місці не можна було досягнути навіть найдовшою жердкою, тож доводилося покладатися виключно на силу м’язів. І ареси бовталися на місці.

Врешті всі почіплялися за плоти і під команду Мадіаї дружно запрацювали ногами. Це помогло. Колоди проскочили заворожене місце і швидко попливли далі, а з ними й люди.

Дощ ніби дражнився. Поки плем’я доплило до другого берега, розпогодилося зовсім, навіть виглянуло на прощання сонце. Воно вже сиділо на хребті гірського кряжу, готове от-от скотитися на другий його бік.

І знову людей стрінуло гірке розчарування. Найгіркіше, бо завела остання надія: ніякої брами не було. Перед ними височіли скелі, звичайні собі пісковикові скелі, стрімкі, високі й голі. Тільки де-не-де зеленів на них причеплений кущ, стирчало з розколини кволе дерево, або кущилися рідкі клапті трави. Скелі виглядали так, ніби біля них хтось попрацював величезною сокирою і обстругав, бо такі дебелі кам’яні «тріски» густо встеляли підніжжя, лежали боком, або сторч і загромаджували берег. І вправо і вліво виднілася та сама картина, з тією різницею, що на місці висадки племени лишився незалитим кусник землі, а далі вода підходила під самі скелі.

Це було все.

У цілковитій зневірі, із свідомістю приречення, люди припадали до каміння і самі, здається, ставали камінням. Не питали навіть: «Що тепер?» — бо й так ясно було, що тепер — кінець.

— Дивіться, діти! — показав Аракшо на протилежний берег і усміхнувся злорадно.

Збайдужілі, тупі погляди ліниво повернулися у вказаному напрямі і побачили ворога. Положення бандейри виглядало значно гіршим, ніж положення аресів. Із щілин обабіч гори валили грізні хвилі напучнявілих рік і виривали з-іпід ніг коней і людей землю. Коні дико іржали, намагаючись вилізти на вище місце, але дарма. З одного боку — стіна слизької, розмоклої глини, з другого боку ,— камінь. Бандейранти, видно, потратили розум, бо, замість пускатися за прикладом аресів уплав через воду, почали між собою сварку.

Ареси дивилися на них байдужо, мовляв: «Ну і що нам до того? Хай там!»

— Ти не туди показуй, ти показуй сюди! — металевим голосом раптом крикнула Жаїра і, вхопивши жреця однією рукою за плече, другою вказала на скелю. — Куди нас завів своїми дурними наказами?! Дивись — тут скеля, там — вода, а над нами дощ. Нас потопить тут, як мишей! Відкривай же мерщій твою браму, бо ми змучені й голодні!

Жаїра трясла старця за плече, захлинаючись від злости, і її бліде, змарніле обличчя грало твердими жовнами. Було зовсім сіре, зовсім плоске, сказати б, мертве, коли б не ці жовна і не пекучий погляд із звужених щілин очей.

Її ніхто не любив, її слова, тон і поведінка в цей момент були зухвалі, але всі стали раптом по її стороні.

— Правда! — закричали. — Жаїра каже правду, Аракшо: відчиняй браму!

— Ми більше не можемо! Ми хочемо їсти й відпочити!

— Де брама, до якої ти нас вів?!

Аракшо дрібно затрусився й винувато спустив голову. Ніхто ніколи з ним так не говорив, навіть у молодості. А вже довгі-довгі роки він звик лише до послуху, до пошани, до обожнювання. І тепер... Що ж він винен, що так сталося? Не видумав же нічого — переказував те, що чув ще від своїх батьків. А батьки ніколи не брехали. Хіба б збрехали в цьому випадку, щоб в останній хвилині свого довгого життя Білий Крук осмішився і показався брехуном? За що ж би покарали його карою, страшнішою від найтяжчої смерти: брехун! Жалюгідний, самонадіяний брехун!

Аракшо підняв очі і післав до неба довгий-довгий, повний розпучливого докору погляд і знову звісив старечу голову на груди.

— О, дивися! — знову закричала Жаїра. — Бандейра хоче пускатися за нами! Відчиняй браму, брехуне!

— Відчиняй браму! — завторували ареси, наскакуючи на жреця і в той же час оглядаючись на другий берег, де справді перші коні вже ступали у воду. — Скоріше! Сонце заходить, зараз буде ніч!

— Хі-хі-хі! — зашелестів нараз поблизу такий неприродний і такий моторошний сміх, що в аресів волосся відразу стало дуба. — Хі-хі-хі!

Над величезною брилою каміння, що була подібна до підкови й тісно прилягала до скелі, ріс якийсь розлогий кущ, а з-під його прилиплого до стіни гілляча блищали чиїсь хижі очі й шелестів оцей несамовитий сміх:

— Хі-хі-хі!

Ареси відразу забули і про Аракшо, і про браму, і про ворога, прикипівши розширеними від жаху очима до страшної появи. А поява тим часом далі вистромила із щілини голову — і ця голова належала за всіми ознаками старезній бабі.

— Квевезу! — хотіла крикнути Жаїра, але страх скував їй горло.

Видно, що й решта з тієї самої причини не могла видобути з себе ні звука, бо стояла мовчки, хоч поява цілком доброзичливо всміхалася своїм поморщеним і беззубим ротом.

— А що? — шамкала. — Як Мараґіґана за плечі хапає, то відразу під полу до Матері, га? І дорогу знайшли, і якраз до брами трапили? Хі-хі-хі!

Суха і чорна, як корінь, рука щось пошамоталася і висунула із щілини згорток, подібний до переплетених гадюк. Цей згорток розгорнувся і повис: драбинка.

— Лізьте! — писнула баба і знову засміялася.

— Ти хто? — перший здобув із себе хрипкий голос Аракшо.

— Я? Я — сторож брами до Землі Співучого Каменя, молокососе...

Старий жрець образився:

— Даремне кпиш з моєї сивини, жінко. При твоєму віці вона не личить, бо я вже доживаю до четвертого цвітіння бамбука... — сказав з гордістю.

— Хі-хі-хі! — засміялася співчутливо баба. — То ти можеш бути мені внуком, коли так. Молодий ти, хлопче, дуже молодий! Ну, але лізьте скоро!

На цю гостинну пропозицію ареси тільки подалися назад: сторожиха таємничої «брами» видалася їм страшнішою від бандейрантів.

— Куди ж лізти? — вдав заклопотаного Аракшо.

— Як то куди?! — здивувалася баба. — Та на браму. Брама, бач, замкнена, а ключ від неї на дні Озера Кайманів. Хочеш піти принести? Коли принесеш — матимеш право мене посватати. Хі-хі-хі!

Аж тепер жрець сковзнув оком по великій брилі, що мала яких понад два чоловічих зрости і була дійсно подібна до брами.

— Га! — сказав і на всякий випадок перехрестився, віддаючи себе одночасно в опіку поганському Тупанові і християнському Богові. — Я лізу перший, діти, а ви чекайте.

Вхопився за мотузяну драбину і поп’явся по ній із спритністю мавпи.

«Куди він лізе?» — мовчки спитали себе ареси.

Дійсно, нікому не могло прийти в голову, щоб над вершком «брами» міг бути який вхід. Ріс там згаданий уже кущ, і брила вгорі трохи відставала від скелі — більш нічого. Однак Аракшо доліз до верха брили, перемахнув крізь неї в лежачій позиції і щез — кудись скотився.

На людей знову напала тривога: що зустріло там їхнього старця?

Але чекали недовго, бо ось поворушилися гілляки і крізь них пролізла голова — на цей раз Аракшо.

.— Лізьте, діти, сміло! — весело й бадьоро запросив жрець. — Трапили ми, куди хотіли! Лізьте, тут добре! Ого, а вони таки пливуть!

І враз ніби земля загорілася під ногами аресів: ось за цим плескуватим каменем, що прилип до скелі, їх чекав спокій і відпочинок, а позаду напирав ворог, що ніс смерть.

— Скоріше, скоріше!

І люди кинулися до драбинки. Підсаджували ранених, передавали з рук в руки дітей, а міцний Аканґасу, що цілу подорож через рану в стегні лишався непомітним, тепер випростувався, поставив на свої плечі Арусаві й так зробив другу живу драбину, по якій дряпалися отроки. Долізши до верха «брами», люди протискалися у вузьку щілину і, здавшись на волю Божу, котилися кудись вниз.