Ф-фу-у! Люблю ж я тітку, і розмовляти з нею одна насолода, а писати ці слова, що сказав би усно, — заріз.

Я відклав листа, погасив настільну лампу. Знову погортав книгу Пташинського і подумав раптом, що не треба її залишати на виду. Ніби Мар'янова підозріливість заразила й мене. Тому я взяв важкий том і поніс до секретера.

У мене мало старих речей, не те що в Мар'яна, але навіть Мар'ян заздрить моєму секретерові. А я горджуся ним. Самий початок XIX століття. Варіація місцевого кріпака-майстра до невпізнання ампіру. І так варіація зробила ампір, коли це тільки можливо, ще благороднішим. Строгі форми, продуманість кожної деталі, різноманітна зручність і краса. Чорне дерево і самшит, дуже скупа інкрустація перламутром. І тільки відкинеш дошку — постає перед очима веселка: метелики над стилізованими польовими квітами. Скільки я помучився, доки, мало не з купи ломаччя, відновив його.

Але не це головне. Головне — тайник, який я сам випадково знайшов тільки рік тому. От натискаєш на пластину біля замка, посуваєш її вперед, а потім наліво, і поповзла вбік задня стінка відділення для паперів. А коли при цьому натиснути на середнього метелика — відкриваються бокові тайники, дуже місткі.

Там можна ховати листи, документи тощо. Туди я зараз покладу Мар'янову книгу. Не треба, щоб її бачила більша кількість людей, ніж те необхідно. Ну й потім, у мене й так уже «вивели» чимало книжок. Від «Сатири» Кохановського до «Вина з кульбаби» Бредбері. «Вивели» навіть білоруський том «Живописної Росії», незважаючи на гігантський розмір. Коли хтось «позичить» і цю — буде погано. Як тоді дивитися Пташинському в очі і в кого свої очі позичати? А таких охочих на «позаимствование без срока» у нас дедалі більше. І навіть суду на них нема, гадів.

Я сховав книгу, зачинив тайник. І добре зробив. Бо одразу залився дверний дзвінок і з'явилася «моя колишня любов» Зоя Перервенко власною персоною. З'явилася після того, як два місяці носа не показувала, і я вже думав, що не зайде ніколи.

Доки я ставив на столик пляшку «Немеш кадара», яблука і ще те-се, доки вмикав нижнє світло і гасив верхнє, ми обмінялися не більше ніж десятком стандартних речень: як життя, що там та до чого, як здоров'я (це в її двадцять вісім). І тільки після першого келиха я сказав:

— А я думав — усе.

— Так і є — все. Нема чого тягти далі, якщо вже ти такий сумлінний.

Сумлінний не сумлінний, але я, коли в перший наш вечір уся компанія пішла від мене, а вона лишилася й не пішла до ранку і потім лишалася кожного вечора протягом чотирьох місяців, я тоді, їй-богу, не знав і навіть подумати не міг, що вона заміжня. Навпаки, з цієї її поведінки безсумнівно випливало, що вона самотня. Чорти забрали б тих чоловіків, що їздять на сім місяців у експедиції, та ще туди, куди навіть нещасний Макар не ганяв своїх не менш нещасних телят.

Випливло все тільки тоді, коли я запропонував їй поїхати на південь, а потім подумати і про щось «серйозніше». Тут вона мені про все й розповіла і, як найкраще, «серйозно» запропонувала іноді заходити навіть тоді, коли повернеться її чоловік. Я тільки крекнув. І, може, навіть і згодився, тому що встиг дуже прихилитися до неї. Але не можна було. Бо найбільшим моїм свинством в усій цій історії було те, що я чудово знав її чоловіка Костика Красовського. Чудового хлопця, вірного друга своїм друзям, щирого, незалежного, душу будь-якої компанії, любителя погуляти, найсумліннішого палеонтолога і добрячого чоловіка. Такого скривдити — це повіситися потім треба. І я почав віддалятися, хоч, їй-богу, дорого мені це коштувало.

Яскрава блондинка, очі густо-сині й холодні, дивовижно вигнутий соковитий рот, струнка шия, зграбні ручки, тіло, що аж говорить, — од високих грудей до ніг, які вже самі по собі як мрія кожного мужчини.

Чорти б його забрали ці різні прізвища! Чорти б забрали цю неможливість знати, заміжня жінка чи ні! Чорти б забрали у цьому розумінні всіх нелитовців! Як добре було б. Знайомишся: «Красавскайте», — ну, виходить, давай голубчику, коли вона не від того. «Красавскенє», — ну, і давай, любий, повертай голоблі. Тут ділянка застовпована, і якщо спіймав облизня, то йди та облизуйся, не з твоїм телячим рилом мед пити.

Втішило мене в усій цій історії тільки те, що вона, побачивши моє збайдужіння, скинула — мабуть, по дурості — маску доброзичливої, відданої, покірливої жінки. І я зрештою побачив безмежне бажання тільки користуватися всіма благами життя і нічим не платити життю й людям, нестримне прагнення втіх, що б там не було довкола, як би погано не було навколишнім.

Зрештою, чи одна вона така з жіночого роду? Це ще не причина і за це не перестають кохати. Часом навпаки, ще більше кохають і мучаться. Як мучився я.

Тільки згодом друг, Олесь Гудас, той, що подавав дядькам у вікно склянку, побачивши, що я трохи отверезів, сказав, що не хотів говорити мені, доки я осліплений, а тепер скаже:

— Не з тобою, брате, першим вона цього бідолашного Красовського обдурює. Такий хлопець, такий золотий хлопець — і ось тобі.

— Чому ж не сказав тоді?

— А ти не повірив би.

— І справді.

— Не повірив би. «Закохалася жінка», «Що ж, що заміжня?», «Буває», «Це не свинство, а нещастя».

— О-ох, іди ти, Олесю, к бісу!

— І взагалі через неї Костику неприємність. Та й що можна взяти з людини, в якої кращі подруги манікюрниці та продавщиці?

— Ти щось маєш проти продавщиць?

— Нічого. Навіть люблю. Тільки вибираю для розмови теми не лише про мохерові кофти.

— Знаю я, які ти теми вибираєш.

Посміялися. І ось так, потроху, дуже болісно, й почалося моє одужання. Але часом вона все-таки заходила, тільки я з усіх сил старався не заводити справу дуже далеко. Як зараз.

— Я тоді розлучатися думала, — раптом сказала вона. — А потім подумала, що все одно ти мені того обману не подаруєш. А коли так, то в чому Костик винен? Любить мене, прощає багато. Зостануся та спробую спокутувати. Що ж? Нагрішила, то спокутуй. Годі всього цього. Буду так доживати, та й чого ще треба. Зірок з неба він, зрозуміло, не хапає, але добрий, сумлінний, простий. Нехай так. Час вгамуватися, Зоєчко.

Сказала якось так тихо й сумно, що душу мою перевернула.

— Не треба. Що вже там. Я більше за тебе винен.

— В чому твоя вина? Ні, я свого нікому не віддам… Ні доброго, ні ганебного.

І все-таки, незважаючи на всі неприємні риси, було в ній і внутрішнє сумління, і розум, і біль не зовсім щасливої людини. Шкода мені було її. Мабуть, тому, що ще трохи кохав.

— І ти не мучся. Нехай усе буде, як є. Хіба погано нам було всі ці місяці? — спитала вона.

— Добре було, — все розуміючи, сказав я.

— Ну от, випало, виходить, було щастя. Буде що згадати. Хіба мало? Інші того й не понюхають. Ну… ну… чого ти?..

Погладила мене по голові. Цей дотик маленької руки примушував мене свого часу аж шаленіти від потягу до неї. Зараз він тільки озвався болем.

— От бачиш, виходить, і справді кінець. Гаразд. Ти тільки не будеш заперечувати, якщо я часом все-таки заходитиму?

— Чого б це я заперечував?

— Не бійся. Просто так. Погрітися.

— О-ох, що ж це все-таки ми наробили!

Вона поклала одну досконалу ногу на другу, пригубила вина.

— Я тоді забула, що ні на що не маю права. І що тобі було думати про мою репутацію? Ти ж нічого не знав. І потім, можна подумати, що це ти перший прийшов до мене і зостався. Змій-спокусник. Я сама цього хотіла. І це мене до тебе тягло. І я зробила, що бажала і могла.

Слово честі, серце в мене розривалося від цих слів. Але що я міг зробити?

— Ну гаразд, — глухо сказала вона, — годі про це… Ти де був сьогодні?

Очевидно, шукала нейтральної теми.

— У Мар'яна був, — сказав я.

Зоя трохи знала його: разів зо три-чотири зустрічалася у мене.

— Що, все, як і раніше, дуріє з цими дерев'яними ляльками?

— Не треба так, — сказав я. — Він велику справу робить.

— Та я хіба що? Як його дружина?