— Висоцький.

— А другий на варті стоїть. І, коли я Висоцького сполохав, він устиг під павутиною проповзти, а потім, доки я бігав у двір, вискочити на вулицю. А молодик, «п'яний як чіп», шмигнув до дівчат і прикинувся, немовби сп'яну приперся.

— Що ж, і ним займемося, — сказав Щука.

— Тим більше що, гадаю, поповзуть за ним ще деякі гріхи.

— А що нам лишається, — сказав Щука. — Справою архіву та айнзацштабу з Одельбертом фон Вартенбургом та Францом Керном інші займуться.

— А їхніх попихачів я тоді вперше на подвір'ї замку помітив. Ви думаєте, вони злякалися, що я фотографую зруйнований мур? Чорта лисого! Фото своїх облич вони злякалися. Я це досить скоро зрозумів.

— І мовчав, — сказав Щука.

— Всі мовчали. І ви були не кращі… Але добре, що я там придбав не тільки ворогів, але й друзів.

— А от у мене друзів не було, — сказав Ольшанський. — Поплічники.

— Та й хіба поплічники? Поплічники — це плече до плеча. «Попліч», «поруч». А доля Лопотухи?

— Так, вислизнув він тоді, — сказав Ольшанський. — Везіння надзвичайне. Видно, вдалося на останньому шляху туди шмигнути непомітно в кущі. Варта недолічилася одного.

— Тепер ми вже не довідаємось… — почав було я.

— Чому не довідаємось? — сказав Щука. — Чудово довідаємось. Свідок, який почав приходити до пам'яті. Варто було врятуватися, жити стільки років таким нещасним. І щоб на порозі одужання зустріла смерть. От вам і втеча від дійсності.

— І теж не без вашої вини, — зціпивши зуби, кинув я Ольшанському. — Коли справа зайшла б про вашу шкуру і шкуру обездоленого такими ось, як… Ви обрали б свою шкуру, а не шкуру нещасної людини. Що він перед найвищими міркуваннями? Абстрактний гуманізм… А як щодо конкретного людиноненависництва?

— Не треба занадто злити мене, — сказав Ольшанський.

— А скількох ви з вашою байдужістю смертельно скривдили?

— Не треба його перевиховувати, — сказав Хилинський. — Марна справа.

— Марна, — сказав господар, — я Ольшанський. А ви що думали? Останній. Інших нема. Вивелися. Неперевиховані.

— А жили. На жаль. Не як ті, отруєні війною, що помирали. Убивці й жертви.

— У вбивців, на жаль, була сила й хитрість. Підла. Як той Гончаронок-Бовбель спритно свою «втечу від самого себе» владнав! Втік, посидів у болоті, а іншим роздзвонив, що напередодні розгрому з-під бандитського розстрілу втік. Ще й в героях ходив… А за товкач свій як тримався! За гроші і за життя. Гроші зради, гроші крові — вони для вас закінчилися! Кінець! Тепер справжній кінець.

— Кінець, — сказав Ольшанський. — Тільки в мене не такий, як ви, може, думаєте. Я останній, і я відійду, як сам захочу, і тією стежкою, якою захочу.

— І тільки не зможете зробити так, щоб бути високої думки про свої вчинки, про своє життя. Навпаки, самооцінка в останні хвилини буде найпідліша. Пекло невіруючих. Гірш за якісь там пекельні казани.

— У моїй волі — перервати спогади. Навіть якби ви мене не викрили — я відмовився б від продовження цієї комедії.

— Чому?

— Мені набридло жити. Жити набридло. Серед цієї вакханалії вбивств, через цих бандюг. І Лопотуха. Боялися, що викриє, — геть його. І Зоя, коли зрозуміла, що загинула через неї людина, — не витримала. Одне діло обманювати, і зовсім інше — смерть, в якій ти винен.

— Страх. І мене спробували перестріти з ножами, а коли не вдалося — замурувати в підземеллі. Предок ваш був великий мастак — ну, й ви недалеко від нього пішли. Хоча й чужими руками.

Сиділи мовчки, пригнічені. Не можу поручитися за інших, але я почував себе так. Горіли за вікнами численні міські вогні, різноколірні, від соложаво-оранжевих до мертвотно-зеленавих. Згасали одні, спалахували інші, ніби хтось дуже повільно грав кнопками на пульті невідомої велетенської машини. І тільки сині «денні» вогні вуличних ліхтарів та червоні тривожні вогні телевежі були незмінні. А мені було образливо, як завжди, коли на моєму шляху траплялася людина, яка безповоротно і не так розпорядилася собою.

Ольшанський дивився на них ніби востаннє, та так воно, мабуть, і здавалося. І йому, і мені.

— Жити Шабликою? — спитав він. — Жити собою? Жиховичем?

— Космичем, — підказав Хилинський.

Не був би він собою, якби не спробував перевірити, а що воно вийде і з такого протиставлення.

— … Космичем ще куди не йшло. Принаймні знає мету, вміє йти і йде. Через небезпеку, підозри, плітки. Бачите, які я компліменти кажу вам, Космич? Закиньте там за мене слівце вашому богу гуманності. Може, років на два раніше випустить з казана… Або як там ваш письменник, історик отой, писав… Ну, там ще чорт писав дисертацію: «Величина абсолютного оптимального тиску в котлоагрегаті для пропарювання грішників…» Так от, Хилинський, Космичем, іншими такими бути не можу, іншими — не хочу. Я — Ольшанський. І помру як Ольшанський. Досить, що все життя інкогніто.

— Ну, добре, — сказав я. — Пахольчика ви прибрали тому, що основний свідок вашої діяльності, що багато знав, що втягнув вас у вбивства, що дисципліну порушив, перевищив «повноваження». Незважаючи на вашу заборону, все-таки розпоряджався рештками наркотику. А Кухарчика? А двірника навіщо? Нешкідливий, із запитаннями лізе повсюди, де не треба. І тільки.

— От за таке «тільки». Але я Пахольчика пальцем не торкнув.

— І то правда, — сказав я. — Навіщо вам було? Ви поінформували Висоцького, а той, оскільки тоді не залишав Ольшанку, розпорядився життям продавця… ну, скоріш за все через того молодика зі сміттям. Так? А Кухарчик, видно, просто мав нещастя бути свідком, влізти на свою голову в справу саме тоді, коли цей, із сміттям, виконував наказ Висоцького.

— Так.

— Той був і без того заплямований. «Третій» і «четвертий» під час першого нападу на мене — це й були вони, Пахольчик і майбутній його вбивця. Із сміттям. Більше від нього нічого й не зостанеться.

— Розберемося, хто, де, коли і в що вмокав пальці, — сказав Щука. — Тут уже на високому рівні піде справа.

— Пахольчика мені було шкода, — сказав Ольшанський. — Не кажучи вже про духом винного двірника… Тоді я й вирішив, що, коли нитка доведе й до мене, я не старатимуся відвести од себе удар. Я ніби камінь у горах зрушив з місця. І пішла лавина убивств. Шкода, що я забруднився з цією сволотою. — І дуже серйозно, так, що неможливо було не повірити, сказав: — Я дав тільки слід. І цей слід привів до загибелі багатьох. А втекти ось хоча б від цієї вашої появи мені було дуже легко. Тільки я не мав права на втечу, не висловивши вам усього.

— Як втекти? — спитав Щука.

— А ви он там, у шухляді, візьміть пістолет. Мені він не знадобився і не знадобиться.

Щука встав, висунув шухляду письмового стола і дістав звідти «вальтера».

— Ні, я не шпигун, — розмірковував далі лікар. — І не бандит. Це їм пасує. Мені пасувало більше, і я ним погано розпорядився. Мені й грошей звідти не треба було. Реліквії деякі.

— Для самоповаги?

— Мало я доброго зробив у житті, то ось.

— І нащо це?

— Міркуйте як раніше — будете академіком. Розкопаєте іще таке — бути вам відомим. Це передбачення людини, якій небагато лишилося жити… Жити? А хто сказав, що мій рід заслуговує право на життя? Отож-бо… Але так само вірно, як те, що не заслуговує, так і те, що це мій рід, що я — його краплина і іншим бути не можу, і що дороги мені від нього нема. Отже, один висновок. — Махнув рукою, нібито відкидаючи щось: — Я давно підготувався і до висот, і до смерті. Тільки довго не знав, що переможе. Готовий був ще в сороковому, у Варшаві. З батьком я тоді був на ножах. Можливо, найгостріших За все життя. Бо тільки зараз я стою ближче до милостивої Збавительки і всепрощаючої Рятівниці, ніж стояв тоді. Бо в той час мені не подобалося, що він крутить роман з паном Розенбергом.

Кепсько мені було. Могутня гарна статура, досконале в своєму гонорі обличчя, лев'яча грива сивого чуба. Напрочуд маленькі і зграбні кисті рук і ступні ніг. Боже, які витончені, бездоганні риси людської породи! В кіно таких знімати, тримати першими друзями, боронити за всяку ціну.