— Ну, а я тут в готелі затримаюся, — сказав Адам. — Я приїду або завтра, або на третій день.

… Будинок під потрібною мені адресою стояв на одній з тих зелених чи то вуличок, чи завулків, що збігали в яр до річки. «Мій» будинок був типовий фільварково-шляхетський будинок, які тисячами були колись розкидані по Білорусії, а зараз зустрічаються дедалі рідше й рідше і які так любив і так умів малювати Генріх Вейсенгоф. Довгий, одноповерховий, з високим дахом і побіленими дерев'яними колонами на ґанку, з блакитними віконницями і веселковими від старості шибками, які дивляться в занедбаний сад, на старий деревоподібний бузок.

Здавалося б, такі непоказні, скромні, милі, навіть жалюгідні, вони, однак, серце нашої країни. Бо це в отаких будиночках народилися, зміцніли і змужніли не тільки наші, білоруські, а й польські гордість й слава. З таких вилетіли в світ Богушевич і Чечот, Купала і Калиновський. У таких засяяла перша іскра життя Міцкевича, Монюшка і Костюшка.

Я, звичайно, не чекав, що мене якимсь дивом зустріне в дверях якась із вищезгаданих осіб. Штовхнув рипливу хвіртку, пройшов алеєю під бузком, перемішаним з бересклетом, деревником і махровою шипшиною, смикнув за язичок мідного змія (задеренчав десь у будинку дзвіночок) і почув через хвилину досить ще впевнені кроки. Двері відчинилися, чиясь рука зробила запрошувальний жест, зачинила за мною двері (на підлогу лягли різноколірні плями від двох вікон, що були обабіч дверей) і тільки тоді натиснула на вимикач.

Старий у тренувальних штанях і полотняній сорочці з короткими рукавами розглядав мене зовсім не старечими, не вицвілими сірими очима.

— Антон Космич, — сказав я.

— Мені дзвонили, я чекав на вас, — голос був баритонально-басистий, трохи надтріснутий, але також ще досить молодий. — Ярослав Мирошевський, колишній окружний прокуратор, а тепер… гм… пенсіонер. Проходьте.

Він провів мене до кабінету (грубо обстругані полиці з книжками, письмовий стіл, завбільшки з поле бою під Оршою, дерев'яне, кустарної роботи крісло з вишитою подушечкою на ньому).

— Дружина поїхала до онуків. Я сам. Потім, знаться, сходимо в їдальню. А поки що питимемо чай. З суничним варенням. Торішнє. Ну, тепер і до сьогорічного недалеко… Любите із суничним?

— Ще б пак!

— І я люблю.

Коли з'явився фарфоровий пузатий чайник-самовар, срібні, хоч і трохи пом'яті, чайник із заваркою, цукерниця, і сметанничка з вершками, і тарілка (так, звичайна тарілка) із суничним варенням та дві розетки, він посадив мене на стародавню дерев'яну шляхетську канапу, налив чаю, поклав варення і почав мене розглядати.

А я в цей час розглядав його.

Високий і, незважаючи на старість, худий, не одутлий. Худий не від «злого життя», а по-спортивному. Жовте, сухе, дуже класичне обличчя, і на ньому небесної синяви очі. Рухи хоч трохи сповільнені, але такі чіткі й виразні. Видно зразу колишній склад і колишню породу. А в очах поруч з гуморком пильна увага, помітний широкий розум.

Ні, не хотів би я бути підсудним при такому прокураторові. Справедливий то справедливий, але, якщо ти винен, — пощади не чекай.

— Знаться, вам процес «Родичі Юліана Сая проти Криштофа Висоцького»? Липень — серпень тридцять дев'ятого? Ну, оскільки вже стали потрібні живі архіви, то я до ваших послуг. Ну, звичайно, настільки, наскільки можна сподіватися мені на свою пам'ять. Тим більш, що я той процес не вів, а віддав його вести помічникові, віце-прокуратору Рішарду Мисловському.

— Чому?

— Ну, молодий чоловік. Молоде прагнення до шани й слави. А мені тоді було майже сорок… Треба було дати йому можливість висунутися. Я його поважав…

— А окрім?..

— Дивитеся в корінь? Це добре, що відразу зауважили і «окрім»… Я майже ніколи не зв'язувався з процесами, де хоч трохи пахло політикою. А коли зв'язувався, то прокуратор з мене був нічого не вартий. Коли бачив, що чоловік сумлінно робив своє діло, — адвокат майже завжди вигравав процес.

— І можна було?

— Так, щоб ніхто не міг причепитися, — важко, але можна… Не дивіться так, думаєте, язиком виляю? Якби виляв, якби був прокуратор-інсинуатор, прокуратор-колонізатор, то не пенсія мені б від нової влади була, а виляв би язиком десь у Вілюї.

— Хіба політичне було вбивство?

— Спочатку виходило на всі сто, що політичне. Тільки занадто вже якесь… гидке, опаскуджене, ніби не «політик» робив, а така собі дрібненька гадючка. Хоча в політиці і таких вистачало і вистачає. Ходили чутки, що хлоп нібито входив у якусь підпільну студентську організацію. Зв'язали з його іменем справу листівок у Кладзенському театрі, ЕКС[50] банківської машини. Але два свідки були зв'язані з поліцією. І ці справи, в яких він чи й брав участь, пошкодили Криштофу більше, ніж убивство. Ну, а потім пішло таке, що я за голову схопився, і єдиною втіхою було те, що смертної кари йому і Рішард Мисловський доб'ється.

Так ось як воно було.

Розповідь

колишнього окружного прокуратора Ярослава Мирошевського про процес 1939 року, на якому звинувачувався у вбивстві міщанин Криштоф Висоцький.

— Знову попереджаю: кажу тільки те, що пам'ятаю. І ручатися за кожну деталь, за кожну дрібницю, за кожен факт — не буду. Так з поправками й записуйте. З поправками на те, що я це так запам'ятав.

Це було, якщо я не помиляюсь, весною 1939 року. Того дня я якраз підписував так звані «умеженювки». Один з найнеприємніших обов'язків прокуратора. Це означає, «морив» коротким рішенням справи, підготовлені віце-прокуратором: «нема складу злочину», «самогубство», «насильства не виявлено», «нещасний випадок». Розібратися в цьому до пуття часу нема, і якщо той віце — ледащо, то цілком може бути, що уморить хтось, та хоч би й ти сам, за якийсь день і повний лантух доказів, і вбивство, і самого злочинця, який у сквері по той бік вулиці в цей час сигарету курить.

Настрій у мене — хоч вішайся, з такої причини. І тут папка, а в папці папірці. І я ті папірці повинен «уморити» через те, що нема складу злочину і не наша земна справа його судити, а судитиме його бог, тому що самогубство — це порушення божого закону і злочин проти бога і своєї невмирущої душі.

Що в папці? Рапорт поліцейського, зізнання свідка, якогось Йосипа Шевця, що, збираючи весною журавлину, вийшов просто на мертве тіло, нічим не прикрите, протокол судового лікаря, написаний, видно, лівою ногою, одна гільзочка від пістолета, а калібр його сім і шістдесят п'ять сотих. Ну, і аркушик бруднуватого паперу, на якому чорним по білому:

І підпис з вензелями. І ніяких, до ясної холери, документів.

Збирався я вже й цю справу підмахнути, але шкребе щось у мене на душі. «Ні, — думаю чомусь, — морити цю справу ще ранувато».

Чому? А тому, що рани дві (в ямку на межі шиї і грудей, ту, де «душа живе», і в ліву скроню). Перше місце смертельним селяни вважають, а міщани, та ще й з претензіями на «культуру», — рідше. А ліва скроня? Лівша був, чи що? Потім, гільза одна. При тому ніде в справі ані слова про пістолет.

Ну, через державного асесора наказую з'ясувати справу про зброю, зробити розтин трупа. І телефоную в поліцію, чи не оголосили вони розшук такого й такого шахрая й розтратника.

Не встиг чашечки кави випити, з комісаріату доповідають: зброї при тлінних останках не знайшли (сам мертвий занести кудись, звичайно ж, не міг, отже, підібрав хтось, і тепер чекай нових ексцесів, якщо вона, зброя, до поганих рук потрапить).