— День добрий, Ничипоре Сергійовичу… День добрий…

— Ігнась Якович, — схилив голову Висоцький.

— Сідайте, Антоне Глібовичу, — якось занадто… ну, ніби пробачення просячи, — сказав Ольшанський.

Ми мовчали. Говорити, власне кажучи, не було про що. Потім голова крекнув.

— Ви ось що, Космич. Плюньте на те, що тоді було. І на нього, — він крутнув кудись головою, і я зрозумів, що мав він на увазі Гончаронка.

— Чому?

— Нікудишнє це діло, безглузде… Ну, навіщо нам сперечатися?

— Боїтеся, що нагорить? — просто спитав я.

— Боятися? Ні. Але неприємно. І, рацію маєте, нагорить. Чому не відмовлявся, виконуючи безглузді накази… Правдивіше, чому дурні поради слухаю… А Гончаронок зараз теж десятому закаже. Дошку ми знайшли. В бур'яні. А думали, що хтось зняв з району чи області, що цінності ця руїна не має.

— А хіба так буває, щоб без відома місцевих?

— А негодяща, — сказав раптом Висоцький. — Он голова досвідом їздив обмінюватися під Давид-Городок. Так там якісь лоботряси теж дошку зняли. І всі так само, як і ми, подумали.

— І розбирати вже почали церкву. Але тут вчитель історії з Мінська подзвонив, і такий тарарам зчинився, що в районі ледь одбрехалися, що, мовляв, стару зняли, бо проіржавіла, і нову треба ставити, — сказав похмуро Ольшанський.

— І нікому в голову не цюкнуло, — сказав я, — що ані хвилини без охорони, що стара повинна висіти до нової?

І сам зрозумів, що нікому.

— Ну, а Гончаронок що ж? — спитав я.

— Ет, — махнув Ольшанський рукою, — хоче все життя героїчно «гестапівським» періодом жити. Він і підтримав мене, коли я завагався на хвилину, а чи варто в тій бандурі прохід пробивати. Каже: «Наказ»… Та — плюньте. Тим більш таке сталося при цьому. Але лікарі в нас добрі…

— Плюну.

— Ну, а куди ви сьогодні?.. — спитав голова.

— Ось помиюся та піду на автобусну зупинку. Хочу на днів зо два у Мінськ.

— Нащо? Це ви звідти можете до Кладно, а потім автобусом, — сказав голова, — зручніше до станції Єзна. Двадцять кілометрів і просто на Мінськ.

— Нічого собі зручніше.

— Так сьогодні туди наш грузовик поїде, машини приймати. І ось Гончаронок поїде, Висоцький, Шаблика. Шаблика по шкільні прилади. Загодя. На наступний рік. Ми цього «хапай — переймай» не любимо. Доїде якраз до вечірнього поїзда. Та й на майбутнє, от Висоцький, наш «візник», прошу шанувати. Щодня в Ольшани, в інші місця по окрузі, кожні два-три дні — на станцію. І «козлик» є, і «Москвич», а часом доводиться й так, «вівсяною парою». — Зітхнув: — Підманула нас залізниця. Дійшла колись до Єзни, а потім крутнула на північний захід і пішла, пішла все далі, аж до Кладно. А звідти автобусом — самі знаєте. А якби до нас — було б уже непогане містечко.

— Коли буде можливість, — скористаюся.

… Через годину Шаблика, Висоцький, Гончаронок і я вже тряслися в кузові грузовика. Ніхто не захотів лізти в кабіну до шофера, бо травневий надвечірок стояв на диво теплий. Я згадав слова з тієї поетичної легенди:

— Слухайте, Шаблика, є в замку Слуцька брама? І чому така назва? Брама ж одна?

— Є. Вірніше, була. Слуцька, або Несвітська. Звідси і колись через десять кілометрів був поворот на Несвіт — Слуцьк. Потім її цеглою заклали. Як і другу. Тільки третя лишилася. Головна. Слуцька — це друга з того боку, що проти Головної.

Зараз я був майже впевнений, що це саме в ній горів нічний вогник, видимий тільки з однієї точки дороги. І в сусідній вхід до підземелля.

— З тим боком муру, напевне, і воєнна історія пов'язана, — сказав Шаблика. — Дошку кілометрів за два від села бачили?

— Бачив.

І справді, стоїть невеличкий обеліск з сірого бетону, і в нього вмурована мармурова дошка:

— То німці з села всіх людей в останні дні вигнали. Думали — розстріляють. Але ні. Тільки змусили в чистому полі під охороною прожити три дні. Дехто в облаву не потрапив, бродив у лісі, але в Ольшанку йти боявся. Бо вони бачили, як ішли у напрямку замку вантажні машини під охороною. Багато. Штук сорок-п'ятдесят. Знаєте, оті німецькі тупорилі. А до того, як вони їхали, пригнали туди велику колону людей. А потім дуже здалеку постріли. Наприкінці третього дня. І назад уже — ніхто. Знаєте, можете здогадатися, що це було.

— Знаю, айнзацкоманди добро й архіви ховали.

— Чому? Могли ж вивезти? Хоча ні. Кладно тоді було в напівкотлі, — думаючи вголос, сказав Шаблика. — Дай боже вивести хоч би частину війська.

Машина почала розривати фарами присмерк, який непомітно густішав.

— І ще одне, — сказав я. — Чи не пов'язана ця історія з іншою, дуже давньою. Ольшанський з німцями співробітничав?

— Ну?

— Міг бачити, і як ховали, і як розстрілювали. Я тут розгадую одну цікаву головоломку трьохсотлітньої давності. Страшнувата. І багато кому вона коштувала життя.

— І розгадали? — несподівано запитав Висоцький. (Ми думали, що ті дрімають).

— Майже.

— Розгадка, видно, не на середню людину, — сказав він.

— Ну чому так? Коли розум беручкий, то якраз на такого. Ну й, звісно, деякі знання треба мати.

— Ну, тоді це не нашого розуму справа. Шаблика он хіба.

Єзна була тією невеличкою станцією (мало їх лишилося після війни на Білорусі), де й тепер на будинку висить дзвін, у квітнику, з одного боку, височать товстелезні тополі, а в маленькому залі чекання напівтемно, й душно, й плаче, нявкає невідомо чиє кошеня.

… Коли злізли з грузовика, в мікроскопічному станційному селищі заморгали перші вогні. Висоцький з Гончаренком побігли у своїх справах (умовлено було на пізній час), а Шаблика, в якого в Єзні були приятелі, перш ніж іти до них ночувати, а завтра вранці взятися за роботу, покурюючи зі мною на пероні, дивився в далечінь, за далекий вогник семафора.

— Ось чому це так, Антосю, що в юнацтві до поїзда ходили гуляти, як на бал?.. Якесь інше життя поруч пролітає… Не наше… Може, краще, а може, таке, що собаці не побажаєш. А зараз не тягне. Сидів би й сидів на своєму місці.

— Мохом обростаємо, Ригоре. Старіємо.

— Видно, так… То що ти там казав, Антосю, про головоломку?

Я в найзагальніших рисах розповів йому про все, не згадуючи, звичайно, ні про долю Мар'яна, ні про книгу, ні про зміст написаного, ні про всю катавасію, яка раптом зчинилася довкола легенди трьохсотлітньої давності.

Шаблика замислився.

— Щось в усьому цьому є, — нарешті сказав він. — Але все одно нічого не вийде. Ти не знаєш товщини й довжини кийка.

— Ну, «початки», як казав невмирущий Якуб, і ми знаємо, — сказав я. — В розумінні математики.

— То що, близько до розгадки?

— Досить близько.

— То мовчи ти тоді, хлопче, і нікому — ні-ні. Щоб іскри з тебе не було чим вибити. Справа якась… паскудна… Нелюдська якась справа.

— Ну що ж, Антоне Глібовичу, — «изрек», підходячи, Висоцький, — доведеться вам, хочеш не хочеш, їхати зі мною до наступної станції.

— Чому? — здивувався Шаблика.

— А, чорт на нього, комірника… Домовилися — так ні, попхався кудись у сусіднє село. Якесь там весілля чи похорон.