Що ж, і особа була добра свиня, і ті, з «виправданням». Я звик ставитися до цього більш-менш спокійно.

Але тут навіть мене сколихнуло. Двір був буквально захаращений різним ломаччям, і мотлохом, і тим, що колись було висококалорійним сіном. Словом, коров'ячі коржі і овечий біб.

А прямо перед собою, між першою і другою вежами праворуч, я побачив натовп. В одному місці мур був доламаний майже до землі завширшки приблизно три метри, а поруч, на висоті метрів чотирьох, кілька юнаків з ломами працювали, розбиваючи кладку: видно, хотіли розширити пролом.

Я подумав, що це марні штучки, що тут і куля-баба не дуже допомогла б, і що той майже закінчений пролом зробили не люди, а час. Але ті, що нагорі, старалися.

Центром була група людей. Один у синьому зношеному костюмі і в чоботях мав обличчя чоловіка, який звик і коритися, і наказувати, обличчя вольове і жорсткувате, грубувато обтесане. На вигляд голова колгоспу, як воно потім і виявилося. Було йому років під п'ятдесят, і був він здоровий, як кінь. І пом'якшувала вираз його обличчя тільки гумористична складка біля кутиків губ. Не сподобалося мені тільки, що був він з чубком, як у того фюрера. З деякого часу я найбільше на світі не люблю такої зачіски та ще вусиків подібного типу, яких у того чоловіка, на щастя, не було. А то я зробив би щось несамовите. Наприклад, жбурнув би в нього апаратом.

Хазяїн. Тим паче, що й селище типу Ольшан лежить на території колгоспу.

Поруч з ним стояв з портфелем у руці чоловік невисокого зросту, також років під п'ятдесят, але зовсім іншого типу. Лице широке, посічене дрібною сіткою зморщок. А на цьому обличчі темні, уважні оченята. Чорна коротка стрижка, великі, як у Будди, вуха. Від нього на відстані п'ятнадцяти сажнів неприємно тхнуло перегаром, і, мабуть, тому його лице було добродушним. Те, що називається «веселе на похмілля». Був він приземкуватий, трохи зігнутий і махав руками, і тією, що з портфелем, найбільше за всіх.

І ще один упав мені в око. Збоку сидів на траві, на косогорі, могутньої статури і не менш ніж сажневого зросту чоловік з широким обличчям. Чорні крилаті брови, сині великі очі, орлиний ніс, красивий широкий чоловічий рот. Обличчя напрочуд інтелігентне, хоч на професорську кафедру, але якесь тривожне й дикувате, не таке, як у звичайних людей.

Про те, що це не професор, свідчило тільки те, що був він одягнутий бідно: у перкалевій, розхристаній на грудях сорочці, бавовняних чорних штанях, заправлених у ялові старі чоботи.

Чоловік носив кепку козирком назад (опісля я довідався, що це одна з його постійних ознак, а не хвилинний каприз), і довкола нього крутилося десятків зо два собак різного зросту й масті й переважно поганої породи.

— Тут, чи що, підземелля? — долітали голоси.

— Тут скрізь підземелля. Якби якесь не провалилося.

— Ні. На віки будували. Лупіть, хлопці.

І тут я відчув, що щось міняється. До групи турботливих наближалися два чоловіки в оточенні зграйки дітей і підлітків, чоловік двадцять.

Попереду йшов невисокий худий чоловік в дуже акуратному чорному костюмі й білій сорочці з чорним галстуком. Обличчя сільського інтелігента, просте і нічим не характерне, хіба що шрамом, який перетинав ліву брову. За окулярами розумні й вдумливі очі. Чуб дуже сивий на скронях.

Другий був високий і плечистий і дуже нагадував якогось американського ковбоя з фільмів про «дикий» Захід. Солом'яний чуб, обличчя, продублене сонцем і вітром до відтінку темного золота. Широкий і високий лоб, ніс простий і недовгий, рот твердий, щоки приємно провалені.

І все це освітлювали очі такої глибокої синяви, що робилося радісно на душі.

— Стій! Що це ви робите? — ще здалеку закричав «ковбой». — Яке… по якому праву?!

— А ти не будь у гарячій воді купаний, Змогитель, — сказав чоловік у синьому костюмі. — Треба — значить, треба.

— Ви, Ничипоре Сергійовичу, хоч і голова колгоспу, — сказав інтелігент, — а й вам не зашкодило б все ж таки поміркувати трішки над тим, що робите.

— А ви мені, Ригоре Івановичу, товаришу Шаблика, не в усіх випадках наказуйте, як мені цим колгоспом керувати і що і як мені на його користь робити.

— Безпека протипожежна потрібна? — спитав той, з портфелем, і «повчально» підняв палець. — Потрібна. Другий вихід потрібний? Потрібний.

— Та чому тут горіти? — запитав хтось.

— Не кажіть. І камінь часом горить. І рушниця раз на рік сама стріляє.

— Це пам'ятка, — спокійно сказав Шаблика. — Пам'ятка культури, пам'ятка нашої історії. І потім, хто вас примушував у ньому загін для худоби робити? Зробили б в іншому місці.

— На це затрати потрібні, — сказав опортфелений.

— Пам'ятка. Під охороною, — пояснював Шаблика.

— Яка пам'ятка? Звідки видно, що пам'ятка?! — почав нервувати чоловік з портфелем.

— Ви не нервуйте, Тодоре Гнатовичу, — сказав Шаблика. — Ви бухгалтер, ви можете й не знати, що це друга половина XVI століття.

— Звідки видно?

— Дошка була.

— Де вона, дошка? — спитав Тодор Гнатович.

— Зірвали дошку! — закричав раптом «ковбой». — У бур'яні вона валяється! А все ти, конторська скрепко! Ти, Гончаронок! Ти, чорнильна твоя душа! Ти людей цькуєш, ніби цей замок головний твій ворог.

— Тихо, Михасю, — сказав йому Шаблика, але «ковбой», видно, ніяк не вмів себе тримати і вже зовсім озвірів.

— Скаржитися на вас будемо. А тобі, Гончаронок, я бубну виб'ю. Я тебе візьму в роботу так… юшкою вмиєшся…

Очі Гончаронка були б страшнуваті, якби не були такі дурні.

— Я, між іншим, не тільки бухгалтер, я і член селищної Ради.

— А-а-а-а, — іронічно протягнув Шаблика. — Ну-у, якщо член селищної Ради — тоді обов'язко-ово треба руйнувати.

— Та вгамуйтеся, — сказав голова.

— Ви його попросіть вгамуватися, Ольшанський, — сказав голові Шаблика.

«Ольшанський? Звідки Ольшанський? З тих? Та бути не може! Останній з німцями втік і помер. Ідіот. Мало, чи що, Ольшанських? Один Гаврило в Полоцьку?»

— Кажу вам, зробіть загін в іншому місці, Ольшанський, — сказав Шаблика. — Інакше будемо скаржитися.

— Ку й валяйте, — сказав голова, — вам же гірше буде.

— Ти! Ти! — розлютився «ковбой» Змогитель. — Ти… віслюк, — вжив він українське слово.

— Про нове думати треба, — сказав голова, не образившись за «віслюка», бо не зрозумів.

Я усміхнувся. Я добре знаю українську мову і знаю, як часом зручно отак когось обізвати. Типова білоруська хитрість. Спеціально вживати замість нашої лайку з інших слов'янських мов. І душу одвів, і вилаяв, а той ніц не второпає.

— Так! Справжній віслюк! Тільки віслюкові робити таке.

Зате Гончаронок Тодор Гнатович, бухгалтер і член селищної Ради, чомусь особливо образився на явно невідоме йому слово «віслюк».

— Ану, повтори! Ану, повтори, повтори!

— Я тобі повторю! — «ковбой» схопив Гончаронка за грудки.

— Висоцький! — почав благати той. — Чого дивишся на бандитське поріддя?

І тут від натовпу відділився високий, винятково стрункий і міцний чолов'яга років сорока з гаком. Чуб темно-русий, світлі очі примружені. В рухах лінива грація, з якої видно: може бути несподівано рухливий. Кіс прямий, рот непомітно усміхається. У великій долоні маленький батіжок.

— Постарайтеся, Ігнасю Яковичу, — сказав він сам собі. — Ну що, справді, за неподобство чиниться.

І легко, як кошенят, розвів Гончаронка і Змогителя, тримав їх витягнутими руками.

— Ну, нехороше. Ну, бійка буде, — ліниво умовляв він. — Ну, міліція. Ну, п'ятнадцять діб. Ну, небо в густу клітинку, бухгалтер великого колгоспу, член селищної Ради — і п'ятнадцять діб. Негоже. Вчитель рідного слова — й тротуар перед школою підмітає.

— Ігнасю! — горлав Гончаронок. — Пусти, дай дорватися.

— Та не пущу, — ліниво сказав Висоцький.

— Сука ти! Пусти, пусти, поріддя свинське! Пусти, чорт смалений!

І тут Висоцький невідомо чому озвірів.

— Ти про брата… Скільки… м-мож… Ти, гадюченя… Ти, хробак.