— Що з тобою?

— Нічого. Ти хочеш запитати, чому я тут? Ти бачиш, приповзла. Знаєш, як не дуже розумні собаки. Я тільки щоб віддати тобі ключ. Он він, на столику.

— А я про нього й забув, — щиро сказав я. — Їсти хочеш? Випити?

— Нічого цього не треба.

Вона замовкла.

— Слухай, — сказав я, — говорив же я тобі, киньмо це. Залишайся — і все. Тільки щиро — чуєш? — щиро все скажемо йому.

— Та ні, — майже беззвучно сказала вона. — Права не маємо. Права не маю. Обман. Ні на що я більше не маю права. Не маю.

— Облиш ти себе катувати, — кинув я. — Ну, сталося, ну, казна-що. Покінчимо з цим, та й годі.

— Не казна-що, — сказала вона. — Я й прийшла, щоб закінчити. Більше не прийду. Подивлюсь ось тільки і… Байдуже, ти скоро забудеш, що сталося. І ти мене жорстоко не суди.

— Та я й не думаю, — всміхнувся я. — Ну, давай вип'ємо трохи «немішаного кадара».

— Давай, — усміхнулась вона вологими очима. — Тільки давай будемо тут, нікуди не підемо.

Я розчистив стіл від слідів нічної праці і поставив на нього, що мав.

— Ти що збираєшся робити в наступні дні?

— Поки що нічого. Днів через три поїду.

— Куди?

— В Ольшани, у справі. Це під Кладно. Село.

— Надовго?

— Тижнів зо три, може, місяць.

— Ну от, виходить, прощавай. Може, й зустрінемося. Випадково. Хто знає, що воно і як.

— Слухай, Зою. Я ще раз тобі кажу…

— Не говори дурниць. Не повторюй цього. Сам знаєш, слабкість жіноча. Але тільки не зі мною. Я вирішила вже.

— Не буду, хоча мені погано. Але, можливо, я й переконаю тебе.

— Побачимо. Побачимо…

Дивні, дивні очі.

— А що ти ці дні робив?

— Та тут головоломку одну старовинну розв'язував.

— І розв'язав?

— Не дуже, не до кінця.

— Ну, бог тобі на поміч. Нехай щастить. Ти ж дивись, візьми теплі шкарпетки. Кілька пар. У селі сльота. Блокнотів зо два. Сигарет. Кави розчинної, бо там не дістанеш. І ручок пару заряди. І плівок візьми для фотоапарата. І ніж. І бритву.

Щось нарочите і непевне було в цій турботі. Так, напевне, дружина виряджає в дорогу свого чоловіка, зрадивши його або знаючи, що неодмінно зрадить, що вища, невблаганна сила неухильно веде її до цього.

— Усе візьму, — сказав я. — У мене список. Я — досвідчений на відрядження. І взагалі… методичний старий кавалер.

— Не треба тобі більше лишатися ним. Чуєш, прошу тебе. Погано це закінчиться.

— Так-так, — невдало пожартував я. — Хто одружується — в того життя собаче, зате смерть людська, а хто ні — у того собача смерть, але зате людське життя.

— За теперішніх родинних почуттів і смерть не завжди буває людська, — підхопила вона.

— Та що з тобою?

— Плачу, — сказала вона. — І над тобою, і над усіма. — І раптом спіймала в повітрі вимикач бра, натиснула його.

— Йди до мене, — голос був хриплуватий і пройнятий відчаєм. — Остання наша з тобою… часина… Пробач мені.

В цьому тоні було щось таке, що не можна, несила було сказати «ні».

Через годину я проводив її. І скільки я не казав, щоб вона лишилася, скільки не вмовляв, скільки не казав, що завтра прийду сам говорити з її чоловіком, вона, бідолашна, тільки заперечливо хитала головою.

— Не проводь мене. Ну от, я не хотіла, щоб не було цього вечора, щоб не було спогадів. Я піду. Я страшенно, страшенно стомилася.

Ми стояли в під'їзді, і, коли в нього зайшов Хилинський, розпечатуючи пачку сигарет, вона навіть і на мить не відірвалася од мене, вся тремтячи.

Хилинський, проходячи повз нас, зробив незнайоме обличчя. А вона, не встиг він піднятися й на один марш, припала до моїх уст.

— Пам'ятай… Прости… Не поминай мене, будь ласка, лихом. Прощай.

Відірвалася од мене і вискочила у двері, під дощ, який шалено поливав усе велике місто, всі його мокрі блискучі дахи й чорні голі дерева.

… Хилинський все ще вовтузився з ключем, і я зупинився біля нього закурити.

— Засмучена, — раптом сказав він. — Гірко засмучена.

— Вам дивно? — сухо сказав я.

— Трохи, — сказав він. — Не моя це справа, але я, Антоне, думаю, що розбираюся в людях. І… щось не належить вона до типу чутливих. Твердо знає, що, як і до чого. Навіть коли панчохи купує, навіть коли вперше віддає поцілунок. Ну, однак, ця більш гідна поваги, ніж якась краля, що півня від курей ганяє за «забіяцтво»… Але засмучена. Певно, щось серйозне сталося.

— Це моя колишня подруга, — сказав я.

— Схвалюю.

— Що колишня?

— Ні, що подруга.

— Мою поведінку колись люди назвали б непорядною — «предосудительной», — гірко сказав я.

Я не став пояснювати, чому, але він, видно, зрозумів.

— Собі ти це прощаєш? Можеш це собі простити? То навіщо дорікати за те саме іншим? І хто має право дорікати?

Розмова ставала страшенно неприємною. Ми обидва відчували себе ніяково. Він, бо сталося так, що втрутився в справу, яка його не стосувалася. Я, бо, шукаючи людського голосу (ціню співчуття в ньому), недоречно розпустив язика. Божим дарунком була в цей час поява свіжої людини, та ще з такими предметами в руках, що в кожного полізли б на лоб очі.

Сходами піднімався Ксавер-Інезілья Калаур-Лигоновський з мідним обличчям. Його безжальні очі дивилися поверх круглого щита, і озброєний він був списом із здоровенним бронзовим наконечником.

— Готово, — тихо сказав я, — достукався з пацієнтами. Ну, принаймні не Наполеон. Свіжа манія.

— І він побачив на стіні зловісний чорний привид Діда Мороза, — сказав Лигоновський, трохи присоромлено посміхнувся й додав: — Ось художникові несу. Масайські спис і щит. Аксесуари для малюнка. Намалює і за це обіцяв відремонтувати.

— А я думав, що, нарешті, з'явилася нова манія, що це ви входите в роль Чомбе, — сказав я.

— Ну що ви! Не так уже кепсько йдуть мої справи. І не так я низько впав.

— Звідки це у вас? — запитав Хилинський.

— А ви зайшли б якось до мене.

— Не так уже кепсько йдуть мої справи, — іронічно повторив його слова Хилинський.

— Здогадуюся, оскільки ви ще тут, а не в моєму департаменті. А ви зайдіть просто подивитися, — сказав психіатр.

— Цікаво, — сказав я. — Просто хоч у музей.

— А в мене і є… майже музей. Воно й піде колись в музей. Бронза наконечника була вкрита таким тонким карбуванням, що я замилувався.

— Справді, звідки таке диво?

— Я, мій дорогенький, медицину в Празі студіював.

Закурив з нами.

— Чехи тоді стипендію давали… пригніченим. Українцям, лужичанам, нам. Але роботу знайти на батьківщині не можна було… Ну, й розсіялися. Де я тільки не працював! І в Індії на епідемії холери, і в Нігері на сонній хворобі, і чорт ще знає де. Доводилося бути майстром на всі руки. А що поробиш? Людина, коли помирає, знає тільки слово «лікар», і плювати їй на такі поняття, як «фтизіолог» чи «психіатр». Зрештою, при багатьох хворобах найцікавіші відхилення у психіці. І ми дуже погано знаємо їх, дуже мало займалися ними.

— І скільки ж років ви нюхали ту екзотику? — спитав я.

— Чимало. Років десять. Повернувся у тридцять восьмому році.

Загасив сигарету.

— От ви й зайдіть якось. Не як пацієнти, а подивитися. Пацієнтами краще не треба.

— Найкращі слова, які я будь-коли чув, — сказав Хилинський.

Ми посміялись і розійшлися по квартирах.

Настрій мій в усі наступні дні був бридкий. Я влаштовував свої справи, але навіть вони не могли змусити мене забутися.

Добився дозволу на обстеження замку в Ольшанах, отримав від інституту листа про те, хто я такий, і що райвиконком просять сприяти мені в обстеженні костьолів, церков і старих споруд. Пакував потроху речі. І все не міг, не міг забути того останнього вечора.

Треба ще було відвезти собак до батька і купити те, що важко дістати в селі. І я заздалегідь домовився щодо кави з продавщицею, моєю «блатмайстринею», і домовився з Нахольчиком щодо десяти блоків «БТ» і камінців до запальнички, і купив, за Зоїною порадою, блокнотів, і шкарпеток, і те-се для аптечки.