— Це правда, — сказав Рубо, втиснувшись у стілець. — Чорт забирай, ну навіщо нам їх було катувати? Вони ж обісцялися, коли побачили нас.

—«Вони»?

Рубо знову закусив губу.

— Їх було багато? Поквапся, Рубо, часу нема.

— З ним ще була дівчина, — пробурмотів Рубо. — У нас не було вибору. Коли ми прийшли за хлопцем, він був зі своєю подружкою. Що це змінює? Ми забрали їх обох.

— Дівчину також нашугали?

— Трохи. Клянуся, це був не я!

— Брешеш. Геть з кабінету, не хочу більше тебе бачити. Йди назустріч своїй долі, Кевене Рубо, а я вмиваю руки.

— Це не я, — прошепотів Рубо, — присягаюся. Я не звір. Можу трохи перейти межу, якщо мене зачепити, але ж не так, як інші. Я просто стояв на шухері і сміявся.

— Я тобі вірю, — сказав Адамберґ, хоча це була неправда. — Із чого ж ти сміявся?

— Ну, з того, що вони робили.

— Поквапся, Рубо. Маєш іще п'ять хвилин, а тоді я тебе вижену.

Рубо гучно вдихнув.

— Вони його роздягнули, — тихо продовжив він, — і поливали бензином його... його...

— Член, — підказав Адамберґ.

Рубо погодився. Краплі поту стікали з його щік і зникали на тілі.

— Вони чиркнули запальничками і кружляли з ними навколо нього, наближаючи до його... штуки. А цей хлоп, він вив, він помирав від жаху, що його інструмент згорить.

— Нашугали, — пробурмотів Адамберґ. — Далі?

— Потім вони перевернули його на гімнастичний стіл і поштрикали його.

— Поштрикали?

— Ну так. Це називається прикрасити пацана. Вони штрикали його голками по всьому тілу, а потім запхали йому палицю в... в... в дупу.

— Неймовірно, — процідив крізь зуби Адамберґ. — А дівчина? Не кажи, що ви не чіпали дівчину.

— Не я, — кричав Рубо. — Я лише стояв на шухері. Просто сміявся.

— Тобі досі смішно?

Рубо опустив голову, вчепившись у стілець.

— Дівчина? — повторив Адамберґ.

— П'ятеро чоловіків ґвалтували її по черзі. У неї потекла кров. Потім вона зомліла. Я навіть подумав, що перестаралися і вона відкинула копита. Насправді вона збожеволіла і більше нікого не впізнавала.

— П'ятеро? Я гадав, що вас семеро.

— Я не торкався до неї.

— А шостий? Він нічого не зробив?

— Це була дівчина. Вона, — сказав Рубо, вказавши пальцем на світлину Маріанни Барду. — Вона була бабою одного з тих типів. Ми не хотіли втягувати у цю справу дівок, але вона сама причепилася і поїхала з нами.

— Що вона робила?

— Це вона поливала його бензином. Так реготала.

— Не сумніваюся.

— Так, — сказав Рубо.

— А потім?

— Потім хлопець, увесь оббльований, зателефонував, куди треба. Ми їх виставили на вулицю голяка з їхнім дрантям і подалися напиватися.

— Чудовий вечір, — прокоментував Адамберґ. — Будьмо.

— Чесно, я тоді охолов. Більше ніколи до цього не повертався і не бачив тих типів. Отримав бабло по пошті і нічого більше про це все не чув.

— До цього тижня?

— Так.

— Коли впізнав жертв.

— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.

— Ти одразу все збагнув?

— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.

— Що він повернувся?

— Так.

— А знаєш, чому він так довго чекав?

— Ні, не знаю.

— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.

Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.

— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.

— Бо це не він, — видихнув Рубо. — Ви втрапили пальцем у небо. Хлопець, якого ми катували, — високий слабак, чхни на нього — і він упаде, жалюгідна ганчірка, інтелігенток, він би навіть прищепки не підняв. А тип, якого показували по телевізору, — кремезний атлет. Нічого спільного, можете повірити.

— Упевнений?

— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...

— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.

— Навіщо?

— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.

Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.

— Ти впізнаєш це?

— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.

— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.

Рубо притиснув руки до живота.

— Ти боїшся чуми?

— Недуже, — відповів Рубо. — Я не вірю в такі дурниці, це лише, щоб туману напустити. Гадаю, він душить.

— Маєш рацію. А цей конверт, ти певен, що його не було вчора?

— Певен.

Замислившись, Адамберґ провів рукою по щоці.

— Ходімо поглянеш на нього, — сказав комісар, підходячи до дверей.

Рубо завагався.

— А ти видаєшся не таким сміливим, га? Як тоді, в кращі часи? Ходімо, тобі нічого не загрожує — звір у клітці.

Адамберґ повів Рубо до камери Дамаса. Той іще спав сном праведника, і його профіль лежав на ковдрі.

— Добре придивися, — сказав Адамберґ. — Не поспішай. Не забувай, що минуло вісім років, відколи ти його бачив, і тоді хлопець був не в найкращій формі.

Рубо крізь ґрати роздивлявся Дамаса, ніби зачарований.

— Отже? — запитав Адамберґ.

— Можливо, — сказав Рубо. — Рот схожий. Я маю побачити очі.

На очах у наляканого Рубо Адамберґ відімкнув камеру.

— Хочеш, щоб я замкнув? — запитав Адамберґ. — Чи, може, мені лишити вас удвох, щоб ви порозважалися, як в юності, і згадали добрі часи?

— Не смішно, — похмуро сказав Рубо. — Він може бути небезпечним.

— Ти тоді також був небезпечним.

Адамберґ зачинився з Дамасом, і Рубо дивився на нього, як на дресирувальника, що виходить на арену. Комісар поплескав Дамаса по плечу.

— Дамасе, прокидайся, до тебе гість.

Дамас незграбно сів і вражено роздивлявся стіни камер. Потім він усе пригадав і відкинув назад волосся.

— Що таке? — запитав він. — Я можу йти?

— Підведися. Тут один хлопець хоче глянути на тебе, давній знайомий.

Дамас, загорнувшись у ковдру, слухняно виконав наказ, і Адамберґ дивився на двох чоловіків. Обличчя Дамаса скам'яніло. Рубо широко розплющив очі, а тоді відійшов.

— Отже? — запитав Адамберґ, коли вони знову опинилися в його кабінеті. — Пригадуєш?

— Можливо, — невпевнено відказав Рубо. — Але якщо це він, то його стало вдвічі більше.

— Обличчя?

— Можливо. У нього не було довгого волосся.

— А ти часом не обмочився? Через переляк?

Рубо захитав головою.

— Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав Адамберґ. — Твій месник може діяти не один. Я потримаю тебе тут, доки не стане видніше.

— Дякую, — сказав Рубо.

— Назви мені прізвище наступної жертви.

— Ну... це я.

— Це я розумію. Але іншого? Вас було семеро. Сім мінус п'ять дорівнює два, мінус ти — дорівнює один. Хто лишається?

— Худий чоловік, огидний, як сто чортів. Як на мене — найогидніший у всій групі. Це він запхав палицю.

— Його прізвище?

— Ми не знали ні імен, ні прізвищ. У таких випадках не прийнято ризикувати.

— Вік?

— Як і ми всі. Двадцять-двадцять п'ять років.

— З Парижа?