— Такечки! Хай благословить вас Господь, отче! — Вона низько розкланялася. Абат Церкі міг заприсягтися, що голова Рейчел ледь-ледь, але повторила всі кивки.

Він відмахнувся від цієї думки і рушив до гаража. Постулант уже викотив для нього машину. Настоятель заліз у салон, набрав пункт призначення, втомлено опустився на подушки сидіння, поки автопілот перемикав швидкості та розвертав легковика в напрямку воріт. Проминаючи їх, абат помітив на узбіччі жінку. З нею була дитина. Церкі тицьнув на кнопку «СКАСУВАТИ». Машина зупинилася.

— Очікую, — почулося з динаміків автопілота.

На жінці був гіпсовий корсет, який закутував стегна і ліве коліно. Вона спиралася на пару милиць і важко дихала. Якимось чином нещасна вибралася з гостьового будинку та пройшла через ворота, але рухатися далі, очевидно, не могла. Дитина трималася за одну з милиць і витріщалася на дорожній рух.

Церкі відчинив дверцята й повільно вибрався з машини. Жінка поглянула на нього, але хутко відвернулася.

— Дитино, чому ти не лежиш? — видихнув він запитання. — Тобі не можна підводиться. З твоїм-то стегном. Куди ти зібралася?

Вона перенесла вагу на іншу ногу, і її обличчя скривилося від болю.

— У місто, — відповіла вона. — Мушу йти. Термінова справа.

— Не настільки термінова, щоб її не міг зробити за тебе хтось інший. Я гукну брата...

— Ні, отче, ні! Ніхто за мене цього не зробить. Мушу йти в місто.

Вона брехала. Він був упевнений, що вона брехала.

— Ну, то добре, — промовив абат. — Я тебе підвезу. Все одно їду в тому напрямку.

— Ні! Я сама піду! Я... — Вона зробила крок і вхопила ротом повітря. Він її підхопив, уже коли жінка падала.

— Навіть якби сам святий Христофор[252] тримав твої милиці, дитино, ти не змогла би дошкандибати до міста. Ходімо, знову приляжеш.

— Я ж сказала, мені потрібно бути в місті! — сердито вереснула вона.

Налякана гнівом матері, дитина зайшлася в монотонному плачі. Жінка спробувала побороти свій страх, але потім здалася:

— Гаразд, отче. Ви мене підвезете?

— Тобі взагалі не варто було би їхати.

— Кажу ж, мені потрібно!

— Ну, то й добре. Давай допоможу... дитино... тепер ти.

Дитина істерично заверещала, коли священик підняв її в салон і посадив поруч із матір’ю. Мале міцно в неї вчепилося і почало монотонно схлипувати. Через довге бахмате вбрання та обсмалене волосся вгадати стать дитини з першого погляду було неможливо, проте абатові Церкі здавалося, що це дівчинка.

Він знову набрав пункт призначення на панелі управління. Автомобіль зачекав, поки в дорожньому русі не з’явилася пауза, виїхав на шосе і зайняв смугу для середньої швидкості. За дві хвилини вони вже наближалися до табору Зеленої Зірки; настоятель набрав команду перешикуватися у смугу з повільнішим рухом.

Навпроти місця, де розташувалися намети, врочистою ходою крокували пікетувальники в каптурах. Вони цугом ходили сюди-туди під знаком Табору милосердя, намагаючись з усіх сил не виходити за межі пішохідної зони. На свіжих намальованих плакатах пишався напис:

НАДІЇ ЗБАВТЕСЬ,

ЯК СЮДИ СТУПИЛИ[253]

Церкі збирався поговорити з ними, однак, маючи пасажирів, мусив задовільнитися лише побіжним поглядом, коли мітингарі пройшли повз машину. У рясах, опущених каптурах та зі своєю повільною, немов на поховальній церемонії, ходою новіції справляли потрібний ефект. Навряд чи це могло збентежити персонал Зеленої Зірки настільки, аби вони перемістили табір подалі від монастиря, особливо після того, як в абатстві дізналися, що невеличкий натовп сьогодні вже намагався криками, образами та камінням розігнати протестантів. У той час на узбіччі стояли дві поліцейські машини, а їх екіпажі нейтрально спостерігали за дійством. Оскільки нападники з’явившійся досить несподівано, а машини правоохоронців приїхали практично одразу ж за ними, — саме в ту мить, як один із хуліганів намагався вирвати плакат у пікетувальника, а представник Зеленої Зірки спішно відправився по судовий припис на заборону акції, — то абат підозрював, що цю виставу розіграли винятково для того, аби розжитися письмовою постановою. Її, певно, таки видадуть, але поки що Церкі документа не бачив і тому навіть не збирався відкликати новіціїв назад.

Він поглянув на статую, яку робітники табору вже встигли здійняти біля воріт, і аж скривився. Скульптура здалася йому схожою на фоторобот, який складають під час масового психологічного тестування, коли піддослідні отримують фотографії незнайомих людей, ескізи із їхнім зображенням і відповідають на запитання на взірець: «З ким би Ви найбільше хотіли познайомитися?», або «Хто з них, по-Вашому, найкращий батько?», чи «Кого би Ви намагалися уникнути?», «Хто з них, на Вашу думку, злочинець?» І в кожній категорії між фото з відповідями «найбільше» та «найменше» комп’ютер обирав якісь усереднені обличчя, що з першого погляду викликають ту чи іншу думку про характер особи, засновану на результатах масового тестування.

Церкі із відчаєм помітив, що статуя мала схожість із найбільш жіночними образами, в яких посередні чи навіть гірші від посередніх митці традиційно, і при цьому хибно, зображали особистість Христа. Солодке, аж нудне обличчя, очі з порожнім поглядом, манірний усміх, широко розпростерті в обіймах руки. Лопатисті, немов у жінки, стегна, груди з натяком на перса — хіба що то не складки накидки. «О, Господь Голгофи, — видихнув абат Церкі, — та невже ця потолоч Тебе уявляє саме таким чином?» Із зусиллям він міг собі уявити, як ця статуя промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене», — але навіть у думку не могли закрастися слова: «Ідіть від мене геть, прокляті, в огонь вічний»[254]. Такий би не вигнав торговців із Храму. Що за питання, міркував священик, ставили собі укладачі тих тестів; у чиїх збочених мізках міг народитися цей фоторобот? Це був просто анонімний christus[255]. На п’єдесталі читався напис: «РОЗРАДА». Але ж Зелена Зірка не могла не помічати схожості із традиційним гарненьким christus убогих митців. І попри те, запхніть його в кузов фури, пов’яжіть на великий палець ноги червоний прапорець — і ця замислена подібність уже потребуватиме ґрунтовних доказів.

Жінка поклала руку на ручку дверцят, вона спостерігала за панеллю управління машини. Церкі хутенько набрав команду «ШВИДКА СМУГА», й автомобіль стрілою понісся вперед.

— Сьогодні багато грифів, — промовив священик тихо, визираючи на небо з вікна.

Обличчя пасажирки нічого не виражало. Він хвильку дивився на неї.

— Донько, тобі болить?

— Яка різниця?

— Дитино, віддай свій біль Небу.

Вона холодно глянула на нього.

— Гадаєте, це втішить Бога?

— Якщо ти сама запропонуєш, так.

— Мені не зрозуміти Бога, якого втішає дитячий біль!

Священик скривився:

— Ні-ні! Бог радіє не болю, дитино. Адже Небеса радує стійкість душі у вірі й надії, й любові, попри всяку тілесну скорботу. Біль — це як спокуса, тільки в мінусі. Господа не втішають спокуси, які ятрять тіло; Його втішає, коли душа вивищується над усім цим і каже: «Геть, Сатано!» Із болем так само. Він спокушає до відчаю, гніву, зневіри...

— Побережіть сили, отче! Я не скаржуся. Я про дитину. Вона не розуміє вашої проповіді. Але їй болить. Їй болить, а от зрозуміти вас вона не може.

«От що на це сказати? — заціпеніло подумав священик. — Знову розповісти, що Людині якось було даровано чудесну невразливість, а вона її згубила в Едемському саду? Що дитина є клітиною від Адама, тому... Це правда, але в неї хвора дитина, вона сама хвора — і не слухатиме його».

— Доню, не роби цього. Просто не роби.

— Я подумаю, — холодно відповіла жінка.