Абат Церкі вихопив із натовпу знайоме обличчя, що пробиралося до них.

— Дістаньте дитину, поки ми потримаємо цього психа, зробите?

Не сказавши ні слова, лікар зі священиком обмінялися поглядами, і дитину дістали з машини. Поліцейські відпустили руки абата. Коли один із них озирнувся, то побачив, що його впритул оточили новіції з піднятими плакатами. Він розцінив це як потенційний збройний напад і потягнувся до пістолета.

— Назад! — крикнув він.

Спантеличені послушники відступили.

— Вилазьте.

Абат вийшов із машини й тут-таки потрапив перед очі опецькуватого чиновника суду. Той поплескав його по руці складеним папірцем:

— Щойно виписали судову заборону, яку мушу вам зачитати та пояснити. Ось ваш примірник. Поліцейські — свідки, що її вручаю персонально, тому опиратися...

— Ой, дайте-но її сюди.

— Так би й одразу. Суд проголошує: «Беручи до уваги заяву позовної сторони про серйозне порушення громадського порядку...»

— Кидайте плакати в ту бочку з попелом, — звернувся Церкі до новіціїв, — якщо ніхто не заперечуватиме. — На слухання припису він часу не гаяв, але підійшов до правоохоронців під монотонне стакато судового кур’єра позаду. — Мене заарештовано?

— Саме вирішуємо.

— «...та явитися в суд зазначеного вище числа задля демонстрації причини, з якої судова заборона...»

— Якесь конкретне обвинувачення?

— З огляду на ваш тон — чотири або п’ять років за хуліганство влаштує? Із воріт знову вигулькнув Коре. Матір з дитиною провели в табір. Вираз обличчя в лікаря був серйозний, якщо не винуватий.

— Послухайте, отче... — промовив він. — Я розумію ваші почуття, але... Несподівано правим джебом абат Церкі поцілив лікарю межі очі. Коре утратив рівновагу і гепнувся прямо на проїзді. Вигляд він мав спантеличений. Кілька разів шморгнув, і раптом із носа заюшила кров. Поліція скрутила священикові руки за спиною.

— «...дотримуйтеся вказівок... — бубонів собі далі чиновник, — щоби рішення на користь позивача на основі мовчазної згоди з позовом...»

— Забирайте його в машину, — скомандував один із поліцейських.

Йшлося не про власний автомобіль священика, а патрульну машину.

— Суддя буде вами трохи розчарований, — з кислою мармизою завважив правоохоронець. — Тихо стійте тут. Один порух, і ми вас закуємо в кайданки.

Абат із поліцейським чекали біля їхньої машини, поки інший поліцейський, судовий чиновник та лікар розмовляли на в’їзді до табору. Коре притискав до обличчя носовичка.

Ця бесіда тривала п’ять хвилин. Неабияк присоромлений, Церкі обперся лобом об холодний метал автомобіля і намагався молитися. Тієї миті йому справді було байдуже до того, що вони вирішать. Абат думав тільки про жінку та її дитину. Його не відпускало переконання, що вона готова була змінити свою думку, лише хотіла почути наказ — «я, священик Господа Бога, заклинаю тебе...» Однак Церкі примусили зупинитися, і вона побачила, як над «священиком Господа Бога» сукупно бере гору «патрульно-постова служба Кесаря». Ще ніколи Царство Господнє не видавалося йому настільки далеким.

— Ну, то гаразд, добродію. Мушу визнати, тобі пощастило.

— Що? — настоятель підвів голову.

— Доктор Коре на вас не заявлятиме. Сказав, що отримав належне. Чому ви його вдарили?

— Поцікавтеся в нього.

— Цікавилися. Я просто намагаюся вирішити — забирати вас чи просто вручити повістку. Представник суду каже, що вас тут добре знають. Чим ви займаєтеся?

Церкі розшарівся.

— Вам це нічого не говорить? — показав він йому нагрудний хрест-пекторал.

— Тільки не тоді, коли людина, що його носить, роз’юшує носа іншій. Чим ви займаєтеся?

Церкі проковтнув останні рештки гордості:

— Я — абат громади братів святого Лейбовіца. Наше абатство — ось там далі по дорозі.

— І це дає вам право нападати на інших?

— Мені прикро. Якщо доктор Коре прийме мої вибачення, я готовий перепросити зараз же. Якщо ви мені вручите повістку, обіцяю прийти.

— Феле?

— У в’язниці повно переселенців.

— Послухайте, якщо ми зараз про все забудемо, то чи ви триматиметеся подалі і заберете своїх харцизів туди, де їм і годиться залишатися?

— Так.

— Гаразд. Тоді їдьте. Та спробуйте хоча би плюнути на дорогу, ми вас одразу оформимо.

— Дякую.

У парку десь грала каліопа[256]. Озирнувшись, Церкі побачив, що то крутилася карусель. Один із поліцейських змахнув піт із чола, поплескав представника суду по плечах, вони всі розсілися по своїх автомобілях і поїхали геть. Але Церкі навіть із п’ятьма новіціями в салоні все одно сидів наодинці із власним соромом.

— Напевно, вас уже попереджали про вибуховість характеру? — вимогливо запитав отець Легі в покаянного.

— Так, отче.

— Ви ж усвідомлюєте, що це практично намагання скоїти умисне вбивство?

— В мене не було умислу вбивати.

— Намагаєтеся виправдатися? — не відчіплявся сповідник.

— Ні, отче. Умисел полягав у завданні болю. Я винувачу себе в тому, що подумки та діями порушив дух п’ятої заповіді і згрішив проти любові до ближнього свого та справедливості, чим накликав безчестя й ганьбу на свій сан.

— Ви усвідомлюєте, що порушили обітницю ніколи не вдаватися до насильства?

— Так, отче, і я глибоко шкодую про це.

— І що ваша єдина пом’якшувальна обставина полягає в тому, що ви побачили червоний квиток і піддалися раптовій емоції? Ви часто дозволяєте почуттям керувати вашими вчинками?

Інквізиція тривала, і настоятель абатства колінкував перед пріором, котрий мав винести припис вищій особі.

— Гаразд, — нарешті мовив отець Легі, — задля покаяння прокажете...

Церкі спізнювався на зустріч у сповідальниці на півтори години, та пані Ґральс усе ще чекала. Вона стояла навколішки між церковними лавами і, здавалося, спала. Присоромлений абат сподівався, що не застане жінки. Йому потрібно було ще промовити свої покаянні молитви, перш ніж сповідувати її. Тому він опустився на коліна перед вівтарем і ще двадцять хвилин читав згадані молитви, призначені йому на цей день отцем Легі. Та коли настоятель повернувся до кабінки, пані Ґральс уже була там. Він двічі звернувся до неї, поки та його нарешті почула, а коли підводилася, то ледь заточилася. Жіночка на якусь мить взяла паузу, щоб обмацати голову Рейчел, перевіряючи зморшкуватими пальцями її повіки та вуста.

— Дочко, щось трапилося? — запитав він.

Її погляд упав на високі вікна, а далі помандрував склепінчастою стелею й опустився донизу.

— Так, отче, — прошепотіла вона. — Я відчуваю Лихого поруч. Точно. Лихий уже поруч, зовсім поруч із нами. Мені треба сповідацця... і шось іше.

— Щось іще, пані Ґральс?

Вона нахилилася близенько до нього та зашепотіла, прикриваючись долонею:

— Сповідати Його також.

— Кого? Не розумію, — аж відсахнувся священик.

— Того, хто мене зробив такою, яка є, — проскиглила вона. А потім поволі її губи розпливлися в посмішці: — Я... я ніколи не могла йому вибачити за це.

— Вибачити Богу? Та як ви можете?.. Він справедливий. Він — сама Справедливість. Він — сама Любов. Як ви можете говорити...

Її погляд благав:

— Хіба не може стара помідорниця пробачити Йому за дрібку Його справедливості, перш ніж сповідацця перед Ним?

У дома Церкі пересохло в горлі, і він ледве зміг зглитнути. Абат глянув на підлогу, де виднілася двоголова тінь, що натякала про страхітливу Справедливість. Він не міг змусити себе докорити жінці за вибір слова «пробачити». В її простому вислові можна було уявити здатність пробачати справедливість нарівно з несправедливістю, адже Людина пробачає Господеві так само, як Господь пробачає Людині. «Тож нехай буде, як буде, — подумав він, поправляючи столу. — Вияви Свою терплячість до неї, Господи».

Перед тим, як ввійти до сповідальниці, жінка схилила коліна перед вівтарем, і священик помітив, що коли вона хрестилася, то торкалася чола Рейчел так само, як і свого. Він відіпнув важку завісу, сковзнув на свою половину кабінки та прошепотів крізь ґратки: