— Хіба кому відомо, що п’ють боги? — прогуркотів Шалений Ведмідь. — Адже говориться, що вода для худоби й хліборобів, молоко для дітей, а кров — для чоловіків. То хіба має бути якось інакше?

Божевільного ці слова не образили. Якийсь час він вивчав ватажка своїми сірими очима, а потім кивнув одному зі своїх супутників:

— Ну, «вода для худоби» все прояснює, — заявив він. — Тут постійні посухи. Народ пастухів мав би зберігати всі її запаси для тварин. Просто мені було цікаво, чи ґрунтується заборона на якомусь релігійному табу.

Його товариш скривився і відказав мовою тексарканців:

— Вода! О, боги, ну, чому нам не можна пити воду, тоне Таддео? Не можна ж їм вподібнюватися до знемоги! — Він сплюнув пересохло на долівку. — Кров! Фе! В’язне в горлі. Хіба не можна випити бодай ковточок..

— Тільки тоді, як від’їдемо.

— Але ж тоне...

— Ні! — відрізав учений, а потім, завваживши, що до них розлючено приглядається народ кланів, знову звернувся до Шаленого Ведмедя їхньою мовою: — Мій товариш говорив про те, що ви мужні та здорові люди, — промовив він. — Можливо, причиною тому ваш раціон.

— Ха! — гаркнув ватажок, а потім майже веселим голосом гукнув стару: — Дай-но цьому інородцю ще кубок червоної.

Супутник тона Таддео здригнувся, але сперечатися не став.

— О, Вождю, в мене є клопотання, яке я можу звернути лише до величного, — правив далі вчений. — Узавтра ми рушаємо далі в нашу мандрівку на захід. І це була би честь для нас, якби хтось із ваших воїнів міг нас супроводити.

— Навіщо?

Тон Таддео на мить замислився.

— Ну, як провідники... — Але потім усміхнувся: — Ні, я нічого не приховуватиму. Дехто з ваших одноплемінників не схвалює нашого перебування тут. Тим часом ваша гостинність...

Гонґан Ос відкинув голову і гучно розреготався:

— Вони бояться менших кланів, — пояснив він старійшинам. — Вони бояться утрапити в засідку, щойно покинуть мої шатра. Вони ремиґають траву і страшаться битви.

Учений ледве зашарівся.

— Нічого не бійся, інородцю! — хіхікав ватажок кланів. — З вами поїдуть справжні чоловіки.

Тон Таддео схилив голову в удаваній вдячності.

— Скажи мені, — продовжував Шалений Ведмідь, — що ви шукаєте на заході Сухих земель? Нові місця під рослинництво? То я і так скажу, що їх там немає. Тільки пара джерел, а трава така, що її навіть худоба відмовляється їсти.

— Ми не шукаємо нових земель, — відповів гість. — Вам відомо, що не всі ми працюємо на землі. Нам потрібно знайти... — Він змовк на хвильку. У мові кочовиків немає слів, щоби пояснити мету подорожі до абатства святого Лейбовіца, — ...навички древніх чаклунів.

Один зі старійшин, шаман, нашорошив вуха:

— Древнє чаклунство на заході? Вперше чую, щоби там жили чарівники. Хіба що, може, ти говориш про чорноризців?

— Саме про них.

— Ха! Невже вони вміють робити щось вартісне? Їхніх посланців так легко переймати, що це навіть не цікаво. Щоправда, вони добре тримаються під час тортур. То якого чаклунства ви хочете в них навчитися?

— Особисто я згоден із вами, — відповів тон Таддео. — Але в наших писаннях говориться, е-е-е, нібито в їхній обителі зберігається тьма могутніх заклинань. Якщо це правда, то чорноризці, мабуть, просто не вміють ними користуватися. Зате ми сподіваємося одного дня їх опанувати.

— А чорноризці дозволять вам подивитись на свої таємниці?

Тон Таддео всміхнувся:

— Сподіваюся, так. Вони більше не наважуються ховати їх від цілого світу. Якби ми схотіли, то могли би забрати їх силоміць.

— Сміливе твердження, — знущально вишкірився Шалений Ведмідь. — Мабуть, хлібороби хоробріші від решти своїх боягузливих одноплемінників, але вони все одно не рівня справжнім людям.

Учений уже вичерпав свій запас терпіння від образ кочовика, тому вирішив хутчіше вшитися.

А солдати лишилися біля вогнища наради обговорити з Гонґаном Осом неминучу війну, яка врешті-решт мало цікавила тона Таддео. Політичні амбіції його двоюрідного брата-невігласа ніяк не пов’язані з відродженням науки в темному світі, звісно, коли не брати до уваги користі від покровительства монарха, що вже декілька разів дало свої добрі плоди.

Старий відлюдник стояв на краю меси — столової гори — та спостерігав за наближенням порошинки, що сунула пустелею. Відлюдник прожував, пробурмотів якісь слова та нечутно хіхікнув проти вітру. Його обвітрена шкіра мала колір старої, видубленої на сонці шкури, а кошлата борода пожовтіла навколо підборіддя. Він був одягнений у грубий бриль та пов’язку на крижах із домашнього сукна, подібного на рогожу, — єдині предмети гардеробу, якщо не брати до уваги сандалів та бурдюка з козиної шкури.

Старий стежив за порошинкою, поки вона не проминула Сантле-Бовіц і не вийшла знову на шлях, що біг поруч із месою.

— Ех! — фиркнув відлюдник, якому вже починали пекти очі. — Щоби збільшити владу[119] в безконечнім мирі на його престолі і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки.

Зненацька він рушив униз по аройо, перестрибуючи з каменя на камінь та сковзаючи більшу частину дороги. Був схожий на трилапого кота із ціпком. Від його швидкого спуску здійнялася курява, яку підхопив вітер і поніс геть.

Коло підніжжя столової гори він сховався в мескітових деревах[120] і зачаївся. Невдовзі він почув неквапливе трюхикання вершника, який наближався до нього, і дід почав скрадатися до шляху, намагаючись визирнути на нього з ліска. З-за повороту вигулькнув поні, огорнутий тонким серпанком придорожнього пилу. Відлюдник побіг до стежини і скинув угору руки.

— Олла-аллей! — викрикнув він, і коли верхівець зупинився, то старий кинувся вперед, схопив повіддя та насупився, оглядаючи бентежним поглядом чоловіка в сідлі.

Якийсь час його очі палали вогнем.

— Хлоп’ятко нам народилося[121], сина нам дано...

Аж раптом насуплена бентежність розтанула і поступилася місцем суму.

— Це не Він! — роздратовано поскаржився старий, дивлячись у небо.

Вершник уже відкинув свій каптур і сміявся на весь голос. Відлюдник сердито кліпнув у його сторону кілька разів. А потім його обличчя просвітліло, коли він упізнав приїжджого.

— О, так це ти! — буркнув він. — Я думав, ти вже мав би вмерти. Що тобі тут треба?

— Привів назад твою блудну дитину, Бенджаміне, — відповів дом Пауло, а потім смикнув за повід — і з-за поні підтюпцем вибігла синьоголова коза. Вона мекнула і напнула шворку, побачивши відлюдника. — Чомусь подумалося... що варто тебе провідати.

— Тварина належить Поетові, — пробубонів відлюдник. — Він її чесно виграв в азартній грі. Хоча махлював, як тільки міг. Відведи козу до нього назад та послухайся моєї поради: не лізь у суєтні справи шахраїв. Вони тебе не стосуються. Доброго тобі дня! — І розвернувся у бік аройо.

— Зажди, Бенджаміне. Візьми свою козу, бо віддам її селянам. Я не дозволю їй вештатися навколо абатства і мекати в храмі.

— Це не коза, — суворо парирував відлюдник. — Це тварина, яку бачив ваш пророк, яку призначено жінці для їзди верхи. Можеш проклясти її і вигнати в пустелю. З іншого ж боку, ти не міг не помітити — це якраз те саме чотириноге з розщепленим копитом[122] та з розколиною між ратицями, й воно ремиґає. — Він знову подався вгору по схилу.

Усмішка зникла з обличчя абата.

— Бенджаміне, невже ти знову піднімешся на ту гору і не привітаєшся з давнім другом?

— Привіт, — кинув йому на прощання Старий Юдей і гнівно помарширував угору. За кілька кроків він спинився і озирнувся через плече: — Навіщо цей ображений вигляд? Востаннє ти являвся сюди п’ять років тому, «давній друже». Хех!