— І через це?! — пробурмотів абат. Він спішився і поквапився за Старим Юдеєм. — Бенджаміне, Бенджаміне, я би приїхав... я був зайнятий.

Відлюдник зупинився.

— Ну, Пауло, коли ти вже тут...

Раптом вони розсміялися та обійнялися.

— Я радий, старий дундуче, — промовив відлюдник.

— То це я дундук?

— Ну, мабуть, я теж став трохи нестерпний. Останнє століття видалося тяжким.

— До мене дійшла чутка, що ти жбурляєш каміння в новіціїв, котрі приходять сюди в пустелю під час говіння на Великий піст. Невже це правда? — Він прикипів до відлюдника сповненим удаваного докору поглядом.

— Хіба що дрібні камінчики.

— Нікчемний старий прецель!

— Полегше, Пауло. Один із них сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. Гадав, що я маю передати йому якесь послання... чи це був котрийсь із інших ваших лотрів, хтозна. Мені це набридло, тому інколи відганяю їх камінцями. Ха! Більше мене ніхто не сплутає з тим родичем, бо він уже мені не родич.

Ці слова спантеличили священика.

— З ким тебе сплутав? Зі Святим Лейбовіцем? Ну ж бо, Бенджаміне! Ти вже не перебирай через край.

Бенджамін наспівом перекривив його:

— Сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. І тому я жбурляю в них камінці.

Дом Пауло ще більше заплутався.

— Святий Лейбовіц помер більше тисячі років тому. Як можна... — Він змовк й обережно поглянув на старого відлюдника. — Послухай, Бенджаміне, давай не будемо знову починати цю розмову. Неможливо прожити тисячу двісті років.

— Яка нісенітниця! — перебив його Старий Юдей. — Я ніколи і не стверджував, що це сталося тисячу двісті років тому, а всього-на-всього шістсот. Ваш святий уже давно помер. Ось чому це безглуздя. Ніде правди діти, тодішні новіції сильніше вірили, були побожнішими. Здається, його звали Френсісом. Сердега. Я ж потім його й поховав. Пояснив у Новому Римі, де копати. Саме тому вам повернули його тіло.

Абат тільки й роззявив рота, коли йшов за старим до колодязя, що ховався за мескітовими деревами, тримаючи за мотуз коня та козу. «Френсіс?» — подумав він. Хіба ж ідеться не про Вельмишановного Френсіса Джерарда із Юти? Котрому якийсь прочанин відкрив місце, де в селі було старе сховище... Так говориться, але ж самого села тоді ще не існувало. Отож, це сталося років шістсот тому, то невже цей дід намагається зараз його переконати, що він і є той самий прочанин? Інколи Пауло глибоко замислювався, де Бенджамін набрався знань із історії абатства, аби вигадувати такі байки. Мабуть, від Поета.

— Звичайно, це все відбувалося тоді, коли я займався іншими речами, — правив далі Старий Юдей, — тому цю помилку легко пояснити.

— Іншими речами?

— Мандрував.

— І ти хочеш, щоби я повірив у твої дурниці?

— Кгхм-хмм! А Поет мені вірить.

— Хто би сумнівався? Поет нізащо би не повірив у те, що Вельмишановний Френсіс зустрівся зі святим. Це ж забобон якийсь. Поет радше повірить у те, що він зустрівся з тобою — шістсот років тому! Цілком природне пояснення, правда?

Бенджамін криво хіхікнув. Пауло спостерігав, як відлюдник зачерпнув води дірявим корцем із лика, спорожнив його в бурдюк і ще кілька разів опускав ківш у криницю. Вода була мутною, і в ній плавало щось непевне — геть ніби пам’ять Старого Юдея. «От тільки чи точно ця пам’ять непевна? Чи не грає вона в свої ігри з нами всіма?» — думав священик. Якщо забути про ілюзію старого Бенджаміна Єлеазара, немовбито він старіший від самого Матусаїла[123], то глузд відлюдника здавався цілком здоровим.

— Поп’єш? — запропонував відлюдник.

Абат стримав дрож відрази, але прийняв-таки чашу з його рук, щоб не ображати старого. Він одним ковтком осушив корець із брудною рідиною.

— А ти не перебірливий, еге ж? — критично поглянув на нього Бенджамін. — Я б її і пальцем не торкнувся. — Він поплескав свій бурдюк. — Це для тварин.

Абат похлинувся.

— Ти змінився, — констатував Бенджамін, не зводячи з нього погляду. — Змарнів, на колір наче сир, якийсь знесилений.

— Я хворів.

— А ти й виглядаєш, ніби хворий. Ходімо до мене в халабуду, якщо ладен подужати схил.

— Я справлюся. Кілька днів тому в мене були проблеми, і лікар наказав мені відпочивати. Фе! Якби до нас не визбирався важливий гість, я би навіть не звернув на це уваги. Але він уже їде, тому я відпочиваю. А це виснажує.

Коли вони піднімалися аройо, Бенджамін з кривим усміхом озирнувся на товариша й помахав шпакуватою головою:

— То десять миль верхи пустелею вже зветься відпочинком?

— У мене — так. Крім того, я хотів побачитися з тобою, Бенджаміне.

— Що на це скажуть селяни? — насмішкувато спитав Старий Юдей. — Подумають, що в нас перемир’я, а тому підмочать репутацію нам обом.

— Наша з тобою репутація ніколи не вартувала дорого на їхньому базарі, правда?

— Правда, — припустив Бенджамін, але загадково додав: — Поки що.

— Досі чекаєш, Старий Юдею?

— Звісно! — гаркнув відлюдник.

Для абата підйом вийшов утомливим. Вони двічі спинялися відпочити. Поки дісталися пласкої вершини, в священика закрутилася голова, і він спирався на жилавого й довгоногого Бенджаміна. Груди палали тупим огнем, що застерігав од подальших фізичних вправ, однак лютих корчів, як напередодні, Паоло не відчував.

При наближенні незнайомця стадо синьоголових кіз-мутантів розбіглося і зникло в мескітових чагарях. Столова гора виявилася напрочуд зеленішою, ніж навколишня пустеля, хоча зримих джерел води око не помічало.

— Сюди, Пауло. До моєї садиби.

Кам’яна халупа Старого Юдея мала одну кімнатчину й не могла похвалитися жодним вікном. Змурована вона була так собі, і її стіни більше скидалися на огорожу, між розхитаними каменями якої лишалися прогалини, а в них вільно гуляв вітер. Дахом служила хирлява конструкція із переважно кривих жердин, покритих оберемками хмизу, соломи та козячими шкурами. На великій плескатій брилі, що пишалася перед входом на куцому стовпчику, івритом був виведений напис:

פה מתקנז אוהלם

Розмір цієї «таблички» та її очевидна рекламна спрямованість змусили абата Пауло вишкіритися та запитати:

— Ну, про що тут ідеться, Бенджаміне? Добре з нею торгується?

— Ха! А про що в ній мало йтися? Тут написано: виробляю намети[124].

Священик недовірливо фиркнув.

— Як тобі заманеться. Можеш не йняти мені віри. Та коли ти вже ставиш під сумнів написане тут, то що вже казати про напис із другого боку таблички?

— Того, який виходить на стіну?

— Очевидно ж, того, який виходить на стіну.

Стовп так близько стояв до порога, що між пласким каменем та стіною халабуди можна було встромити якихось два пальці. Пауло низенько нагнувся і примружився, роздивляючись вузьку шпарину. Він довго вглядався, але таки переконався, що на пласкій поверхні каменя дрібнішими літерами хтось написав[125]:

שמע ישךאלי אלקינו די אחד

— Ти коли-небудь розвертаєш камінь?

— Розвертаю? Хіба я схожий на божевільного? Ще й у наш час!

— Що значить напис на звороті?

— Хм-м-м-кгм-м-м! — промугикав відлюдник, відмовляючись відповісти. — Заходь уже, ти, хто не здатний прочитати напис на звороті.

— Мені трохи заважає стіна.

— Тож стіна постійно заважає, еге ж?

Священик зітхнув.

— Гаразд, Бенджаміне. Я в курсі про те, що заповідано тобі писати «на вході й на дверях» оселі. Але тільки ти міг додуматися причепити його догори дриґом.

— Навиворіт! — поправив його відлюдник. — Доки в Ізраїлі є намети, які потрібно лагодити... Однак годі гиркатися, тобі треба відпочити. Я принесу молока, а ти мені розкажеш про відвідувача, який так збентежив тебе.