— Значить, у мене його взагалі немає, — відказав тон. — Чи ви хотіли, щоб я служив Церкві? — Глузування в його голосі неможливо було не помітити.

Був четвер на октаві Дня всіх святих[164]. Готуючись до відбуття, тон і його товариші перебирали свої нотатки та записи в підвалі. Біля них зібралося трохи ченців, і чим ближчим ставав день від’їзду, тим більш дружньою здавалася атмосфера між ними всіма. Над головами, як і перше, шипіла та сліпила очі дугова лампа, заливаючи стародавню книгозбірню біло-блакитним сяйвом, поки гурт новіціїв втомлено гарував коло ручної динамо-машини. Через недосвідченість послушника, котрий осідлав драбину під світильником і мав стежити за відстанню між стрижнями, вогонь хаотично блимав. Хлопчина щойно замінив досвідченого регулювальника, який відправився в лазарет із мокрою ганчіркою на очах.

Тон Таддео відповідав на запитання про свою роботу вже не так стримано, як раніше. Певно, він більше не переживав за такі суперечливі теми, як властивості заломлення світла чи амбіції тона Ессера Шона.

— Отже, якщо ця гіпотеза не позбавлена сенсу, — говорив він, — мусить існувати спосіб її довести якимись спостереженнями. Гіпотезу я висунув, спираючись на деякі нові... точніше, дуже давні... математичні форми, що їх підказало вивчення документів у вашому Меморіалі. Схоже, вона пропонує простіше пояснення оптичних явищ, але, чесно кажучи, мені не вдавалося придумати способу її перевірки. І тут мені допоміг брат Корнгур. — Усміхаючись, він кивнув у бік винахідника та продемонстрував начерк експериментального устаткування.

— Що це? — спитав хтось після короткої спантеличеної паузи.

— Ну... це стосик скляних пластин[165]. Промінь світла падає на нього під певним кутом і частково відбивається, а частково проникає далі. Відбита частина поляризується. Тепер ми вкладаємо стосик таким чином, щоби відбитий промінь падав ось на цю річ (це ідея брата Корнгура) і проходив через другий стосик скляних пластин. Другий стосик укладено під прямим кутом, щоби він відбивав практично весь поляризований промінь і майже не пропускав його. Дивлячись крізь нього, ми заледве бачитимемо світло. Це вже все перевірено. І от тепер, якщо моя гіпотеза правдива, замикаючи тумблер на котушках збудження брата Корнгура, маємо побачити пропущене світло набагато яскравішим. Якщо ні, — він здвигнув плечима, — значить, викидаємо мою гіпотезу на смітник.

— Або котушки, — скромно припустив брат Корнгур. — Я не впевнений, чи зможуть вони створити достатнє збудження.

— Зате я впевнений. У вас на це інстинкт. Мені набагато простіше займатися абстрактними теоріями, ніж конструювати прилади для їх практичної перевірки. А у вас хист бачити це все опоряджене гвинтами, дротиками й лінзами, поки я мислю в абстрактних символах.

— А от я нізащо не зміг би спочатку уявляти собі все це абстрактно, тоне Таддео.

— З нас би вийшла непогана команда, брате. Шкода, що ви не наш співробітник в колегіумі. Може, хоча би на якийсь короткий час склали нам компанію? Чи міг би абат відпустити вас?

— Навіть не насмілюся гадати, — пробурмотів винахідник, якому раптом стало не по собі.

Тон Таддео звернувся до решти:

— Я чував вираз «браття у відрядженні». Це правда, що деяким вашим товаришам дозволено тимчасово працювати деінде?

— Мало кому насправді, тоне Таддео, — подав голос молодий священик.

— Раніше орден постачав писарів, діловодів та секретарів білому духовенству, королівським та церковним судам. Але це було в часи найтяжчих злигоднів та вбогості абатства. Завдяки браттям у відрядженні ми тут не вмирали з голоду. Більше потреби в цьому немає, тому так чинять рідко. Звісно, кілька наших братів зараз навчаються в Новому Римі, однак...

— Ось воно! — раптом з ентузіазмом проказав тон. — Брате, ми дамо вам стипендію в колегіумі. Я вже говорив із абатом, і...

— Так? — спитав молодий священик.

— Хоч ми й не дійшли згоди в деяких питаннях, я можу зрозуміти його погляди. Я гадаю, що обмін учнями міг би покращити відносини. Звичайно ж, він передбачатиме платню, і я певен, що абат знайшов би цим грошам гідне застосування.

Брат Корнгур похилив голову, але нічого не сказав.

— Нумо ж! — розсміявся вчений. — Не схоже, щоби ви зраділи цьому запрошенню, брате.

— Мені це, безперечно, дуже лестить. Та не мені вирішувати.

— Що ж, усе розумію. Та я навіть не помислив би просити про таке вашого абата, якби ця ідея викликала у вас неприйняття.

Брат Корнгур вагався.

— Моє покликання — це Релігія, — нарешті промовив він. — Тобто життя в молитві. Тому нашу роботу ми також уявляємо своєрідною молитвою. Але це... — він махнув рукою на динамо, — мені більше скидається на якусь гру. Та якби дом Пауло вирішив мене послати...

— То неохоче прийняли би запрошення, — кисло промовив учений. — Я впевнений, що міг би домовитися щонайменше про сотню ганеґанів золотом щороку від колегіуму вашому абатству, якби ви погодилися приєднатися до нашого товариства. Я... — Він зробив паузу, аби подивитися на вирази навколишніх облич. — Пробачте, я щось не так сказав?

Спинившись на півдорозі на сходах, що вели у підвал, стояв абат, роздивляючись групу внизу. Кілька завмерлих облич повернулися до нього. За кілька секунд тон Таддео і сам помітив присутність настоятеля та люб’язно йому кивнув.

— А ми щойно вас тут згадували, панотче, — привітався він. — Якщо ви чули, то мені, мабуть, треба все пояснити...

Дом Пауло похитав головою:

— Не потрібно.

— Але я хотів би обговорити...

— Це може зачекати? Я трохи кваплюся.

— Звісно, — погодився вчений.

— Незабаром повернуся. — Він знову піднявся сходами. Отець Ґолт уже чекав на нього в дворі.

— Вони вже знають, домне? — похмуро спитав пріор.

— Я не питав, але впевнений, що ні, — відповів дом Пауло. — Теревенять там про різні дурниці. Обговорюють, як забрати брата К. зі собою у Тексаркану.

— Значить, точно не чули.

— Так. І де він зараз?

— У гостьовому будинку, домне. З ним лікар. У нього пропасниця.

— Скільки братів знає, що він тут?

— Четверо, мабуть. Ми якраз співали нону, коли він підійшов до воріт.

— Накажи тим чотирьом мовчати. Потім спустишся у підвал. Будь люб’язний, простеж, щоби вони не дізналися.

— Але, може, все-таки варто перед від’їздом повідомити їх, домне?

— Звичайно. Проте їх потрібно спочатку підготувати. Ти ж знаєш, що їх це не спинить, і вони все одно повернуться назад. Тому маємо хоча би мінімізувати їхнє спантеличення. Зачекаємо до останньої хвилини. Взяв із собою?

— Ні, всі папери в гостьовому будинку.

— Піду до нього. А ти попередь братів і йди до наших гостей.

— Так, домне.

Абат рушив до гостьового будинку. На вході його зустрів брат Фармаколог.

— Брате, він житиме?

— Не знаю, домне. Сліди мордувань, недоїдання, відсутність даху над головою, гарячка... воля Божа... — він знизав плечима.

— Можна з ним поговорити?

— Я впевнений, що це вже не має ніякого значення. Він марить.

Абат зайшов до кімнати і тихо зачинив за собою двері.

— Брате Кларе?

— Тільки не знову, — зітхнув на ліжку чоловік. — Заради Бога, тільки не знову... Я вже розповів усе, що знаю. Я його зрадив. Просто залиште мене... як є.

Дом Пауло із жалем подивився на секретаря Маркуса Аполло. Він перевів погляд на руки писаря. На місці нігтів зяяли гнійні рани.

Настоятель здригнувся і ступнув до невеличкого столика край ліжка. Поміж паперів та особистих речей він одразу знайшов грубо віддрукований документ, який біженець зі сходу приніс із собою: