— Отже, хлопче?

— Панотче абате, ви ж не припускаєте, що він міг таки бути...

— Я хочу, щоби ти не припускав. Хочу, щоби ти був абсолютно впевненим. Був він звичайною людиною з плоті та крові чи не був такою?

Питання лякало. А те, що воно виходило з вуст такої величної людини, як владика абат, — страшило ще більше, хоча юнак і чітко усвідомлював: Аркос поставив його лише для того, щоби почути конкретну відповідь. Він дуже хотів її почути. А якщо він так цього прагнув, то проблема, певно, справді важлива. А якщо проблема достоту важлива для абата, то для брата Френсіса вона надважлива і він не мав права помилятися.

— Я... я гадаю, він був із плоті й крові, превелебний отче, але не звичайний. У якомусь сенсі він видався надзвичайним.

— У якому сенсі? — рубонув Аркос.

— Ну... наприклад, у тому, як прицільно він плював. А ще, здається, він умів читати.

Абат заплющив очі й потер скроні з очевидним роздратуванням. Наскільки простішим було би заявити хлопцеві, що цей паломник — звичайний волоцюга, і змусити його думати так, а не інакше. Та показавши йому, що таке питання взагалі можливе, він зіпсував власну настанову, навіть її не сформулювавши. Настільки, наскільки думка взагалі піддається управлінню, наказати виконувати можна лише те, що сприймається здоровим глуздом. Змусь його чинити навпаки — і він не підкориться. Як і всякий мудрий керівник, абат Аркос не продукував марних розпоряджень, які неможливо було виконати без примусу. Краще поглянути на справу з іншого боку, аніж віддати неефективне розпорядження. Він поставив питання, щодо якого сам не міг говорити раціонально, бо ж ніколи того старого не бачив, а отже, втратив право вимагати обов’язкової відповіді.

— Іди геть, — врешті проронив абат, не розтуляючи очей.

Дещо збитий з пантелику метушнею в абатстві, брат Френсіс повернувся в пустелю того ж дня, аби завершити свій піст у досить похмурому місці.. Він очікував, що реліквії викличуть певне захоплення, проте його здивував надмірний інтерес до старого мандрівника. Френсіс говорив про старця лише тому, що він — чи то волею випадку, чи внаслідок Божого промислу — спричинився до віднайдення підземного сховку зі скарбами. Пілігрим, на думку новіція, був усього-на-всього незначною часткою такої собі мандали[38], в центрі якої лежали реліквії святого. Проте товариші брата Френсіса, здавалося, більше цікавились прочанином, аніж знахідками, і навіть абат покликав його не з інтересу до металевої коробки, а щоби розпитати про чоловіка. Йому ставили сотню запитань про паломника, на які він лише відповідав: «Я не помітив» та «Я не подивився», чи: «Якщо він і казав, то я не пам’ятаю». Були й дуже дивні запитання, тож зрештою він почав сам до себе докопуватися: «Чи мав я щось помітити? Чи ідіот я, бо не спостерігав за ним? Може, я недостатньо звернув увагу на його слова? Чи загубив я щось важливе, позаяк був задурманений сонцем?»

Він розмірковував про це в темряві, доки вовки нишпорили навколо його нового лігва і сповнювали ніч завиванням. Юнак ловив себе на цих думках і вдень, коли за приписами служіння мав би молитися й виконувати духовні обряди. Тож він довго сповідався пріору Черокі, коли наступної неділі той здійснював об’їзд.

— Не давай романтичній уяві інших захоплювати себе, бо ти і своїй ради дати не можеш, — сказав хлопцеві священик, перед тим посваривши його за нехтування ритуалами та молитвами. — Вони не ставлять питання, ґрунтуючись на тому, що може бути дійсним, а керуються тим, наскільки сенсаційним воно стало би, якби виявилося правдою. Це ж безглуздо! Скажу тобі, що превелебний отець абат звелів усьому новіціату облишити цю тему. — За мить він, на жаль, додав: — У тому чоловікові й правда не було нічого, що б натякало на надприродне, хіба ж ні? — в його голосі забриніла ледь відчутна нотка надії та цікавості.

Брата Френсіса й самого розпирала цікавість. Якщо натяк на надприродне й мав місце, то він його не зауважив. З іншого ж боку, зважаючи на кількість запитань, на які він дати відповідь не зумів, помітив юнак не так багато. Розмаїття запитань, на які він не спромігся відповісти, викликало в ньому певне почуття провини. Він був вдячний паломнику за відкриття сховку. Та хлопець не трактував події суто з огляду на свої інтереси — віднайти бодай крихти доказів того, що присвята всього його життя монастирській праці народилася не стільки з його волі, скільки з благодаті, яка не штовхала, а лише спрямовувала, даючи право вибору. Можливо, події мали ширше значення, яке він не вловив, заглибившись у себе.

«І що ти скажеш про своє огидне марнославство?»

«Моє пихате марнославство, Господи, — як у того кота з казки, що вивчав орнітологію».

Його бажання виголосити останню й вічну обітницю: невже мотив у нього той самий, що й у кота, який зайнявся орнітологією? Щоби він міг тішитися своєю орнітофагією, глитаючи єдино гаїчок одного виду, але не торкаючись інших. Тож як кіт, що його природа покликала до орнітофагії, так і Френсіс створений для жадібного ковтання всіх знань, які можна знайти в його часи. А позаяк інших шкіл, окрім монастирських, не існувало, то хлопець одягнув спочатку рясу постуланта[39], а потім новіція. Та чи можна припустити, що сам Господь, як і природа, покликали його прийняти чернечий постриг?

А що йому ще робити? Вороття на батьківщину, в Юту, немає. Маленьким хлопчиком його продали шаманові, який зробив із нього помічника та служку. Він утік і вже не міг повернутися, бо на нього чекав жахливий «суд» племені. Він украв те, що належало шаману, — власне самого себе. Хоча злодійство і шанувалося в Юті, та якщо жертвою ставав чаклун племені, це означало смертну кару. Крім того, хлопець не бажав повертатися до геть примітивного існування безграмотних чабанів після того, як уже отримав освіту в абатстві.

То що ще? Континент малозаселений. Юнак думав про мапу на стіні в абатській бібліотеці, на якій зображувалися поодинокі заштриховані області — регіони якщо не цивілізації, то принаймні людського порядкування, де хоч трохи вкорінилася певна форма верховенства права, вищого за племінне. Решта материка дуже розпорошено заселяли люди лісів і рівнин. В більшості це були не дикуни, а прості клани, що вільно гуртувалися в дрібні спільноти. Жили вони за рахунок полювання, збиральництва і примітивного сільського господарства. Народжуваність у цих людей була надто низькою (коли не рахувати мутантів і монстрів) для підтримання популяції. Основними промислами на континенті, за винятком кількох прибережних регіонів, були полювання, скотарство, розбій і відьмацтво. Останнє «ремесло» видавалося найперспективнішим для молоді — зокрема для тих, хто прагнув досягнути багатства і престижу.

Наука, яку Френсіс отримав у абатстві, не дала йому жодних практичних навиків, що цінувалися б у темному й нудному світі невігласів, де не існувало грамотності. Тому освічений молодик для спільноти не становив жодної ваги, бо не був здатен до скотарства, розбою, полювання та не мав хисту до міжплемінних грабунків або вичакловування води й металу, який можна обробляти. Навіть якщо й існували поодинокі райони, де панував якийсь правопорядок, фактична Френсісова грамотність йому зовсім не допоможе, якщо доведеться жити поза церквою. Справді, дрібні барони іноді наймали писаря чи двох, та ці випадки настільки поодинокі, що ними можна знехтувати, а відповідні вакансії часто заповнювали не тільки ченці, а й вивчені в монастирях миряни.

Єдиний попит на писарів та діловодів створювала сама церква, чия слабка ієрархічна мережа пролягла через увесь материк (а іноді й до віддалених узбереж). Формально заморські єпископи підкорялися Святому Престолу, але на практиці владарювали фактично автономно, бо відділяла їх від Нового Риму не стільки схизма, скільки океан, а трималася церква купи лише завдяки контактам. Загалом випадково й не маючи такої мети, церква перетворилася на єдине джерело поширення новин по континенту. Якщо на південний схід приходила чума, то південний захід про це незабаром дізнавався — такий собі побічний результат розповідей та переказів посланців церкви, котрі приходили з Нового Риму та поверталися туди.