— Стій, де стоїш! — рикнув той. — Тримайся на відстані, каліко. У мене нічого для тебе немає, хіба ти за сиром прийшов, тоді можеш його забрати. А якщо хочеш м’яса, то в мене самі кістки, але за них я боротимусь. Ану киш! Киш!
— Зажди... — проказав Френсіс і змовк. Добропорядність, або навіть звичайна ввічливість, могли переважити мовчазний ритуал під час Посту, якщо обставини вимагали розмови, але він завжди трохи нервував, коли доводилося порушувати тишу самому. — Я не каліка, добрий простаче, — продовжив він із шанобливим звертанням, а відтак відкинув капюшон, аби показати чернечу зачіску, та підняв руку із розарієм. — Ти це розумієш?
Іще кілька секунд стариган, ніби кіт, лишався у бойовій готовності, вивчаючи обгоріле на сонці обличчя юнака. Природно було, що прочанин помилився. Почвари, які шастали віддаленими пустелями, часто вдягалися в капюшони, маски або широкі балахони, щоби приховати потворність.
Серед них траплялися й такі, чия потворність не обмежувалася тілом, такі, хто розглядав мандрівників як стабільне джерело впольованого м’яса.
Швидко оглянувши хлопця, пілігрим випростався.
— А, ти один із тих, — він обперся на патерицю і насупився. — Це абатство Лейбовіца он там? — поцікавився чоловік, махнувши у бік віддаленої групки будівель на південь.
Брат Френсіс чемно схилив голову і кивнув.
— А що ти тут робиш серед руїн?
Новіцій підняв шматок каменя, подібний до крейди. З погляду статистики малоймовірно, щоби подорожній виявився грамотним, але послушник вирішив спробувати. Оскільки місцеве просторіччя не мало ні алфавіту, ні орфографії, він на великому пласкому камені надряпав латиною: «Каяття, всамітнення, тиша», а нижче додав те саме іншою стародавньою мовою. Хлопець сподівався, що попри його невизнану жагу до спілкування з кимось, старий зрозуміє і залишить його самотньо поститися.
Пілігрим криво усміхнувся, дивлячись на напис. Це був навіть не смішок, а якесь фаталістичне мекання:
— Кгхм-хмм! Усе ще пишете задом наперед, — констатував він, та навіть якщо й зрозумів текст, то не повважав за потрібне це визнати. Чоловік відклав патерицю, знову сів на камінь, підняв з піску хліб та сир і почав їх чистити. Голодний Френсіс облизався й відвернувся. Від Попільної середи він нічого не їв[8], крім кактусових плодів і жмені висохлої кукурудзи; піст передбачав досить суворі правила голодування й помірності.
Помітивши дискомфорт юнака, прочанин переломив накладанець і запропонував частину братові Френсісу.
І хоча запаси рідини у новіція були мізерними, і він геть зневоднився, його рот нараз наповнився слиною. Хлопець просто не міг відвести очей від руки з їжею. Всесвіт стиснувся, а його геометричний центр прикипів чітко до того виваляного в піску шматочка чорного хліба та блідого сиру. Сам диявол змусив м’язи його лівої ноги ступити крок уперед. Той же ж спокусник запанував над м’язами його правої ноги і переставив її вслід за лівою, а тоді скерував мускулатуру правиці, змусивши новіція торкнутися руки старого. Пальцями він зачепив їжу і, здавалося, навіть відчув її смак. Його напівживе від голоду тіло мимохіть здригнулося. Юнак заплющив очі і побачив владику абата, котрий дивиться на нього і ляскає батогом. Коли б тільки послушник не намагався уявити Святу Трійцю, лик Бога-Отця завжди заступав настоятелеве обличчя, зазвичай дуже сердите в уяві Френсіса. За спиною панотця палав огонь, звідки сповнений смертельної агонії погляд преподобного мученика Лейбовіца вергав полум’я на постувальника, заскоченого в момент слабкості перед сиром.
Новіція знову струсонуло.
— Apage Satanas[9]! — прошипів він і, відскочивши, впустив харчі. Без попередження хлопець бризнув на старого святою водою з маленького фіала, що його ховав у рукаві. На мить пілігрима не можна було відрізнити від Антихриста в затьмареній пекучим сонцем уяві молодика.
Несподівана атака на сили темряви та спокуси не мала жодних надприродних наслідків, а от наслідки природні виявилися ex opere operate[10]. Прочанин-Вельзевул не вкрився сірчаним димом, а натомість булькнув, густо почервонів і жахливим голосом розреготався в обличчя Френсісові. Втікаючи від ударів шипастої патериці, новіцій перечіпався через сутану, і вцілів лише тому, що чоловік забув свої сандалі. Спершу стариган, кульгаючи, кинувся було на юнака, але раптом застрибав, наче зайчик-побігайчик. Раптом згадавши про розпечене каміння під босими ногами, він зупинився і задумався. Коли брат Френсіс зиркнув через плече, то чітко вирізнив, як пілігрим, підскакуючи на кінчику великого пальця, завершив свій відступ до прохолодної місцини.
Присоромлений від аромату сиру, що все ще тримався на пальцях, і шкодуючи про свій нераціональний акт екзорцизму, послушник пірнув назад у самопризначені труди посеред старих руїн, а прочанин тим часом охолоджував ноги і задовольняв лють, жбурляючи у юнака, коли той з’являвся у полі зору посеред куп уламків, першим-ліпшим каменем. Зрештою рука старого втомилася, тож він просто став удавати, нібито замахується, а коли Френсіс вже не ухилявся, бурчав і брався за свою трапезу.
Новіцій блукав туди-сюди руїнами, раз по раз дибаючи непевною ходою в сторону епіцентру своїх трудів, стиснувши в болючих обіймах брилу завбільшки як власна грудна клітка. Пілігрим спостерігав, як хлопець вибирав камінь, вимірював його руками, а тоді відмовлявся від нього на користь іншого, після чого важко витягав брилу із купи уламків та, спотикаючись, волочив її. Коли новіцій ступив усього кілька кроків, один камінь вислизнув у нього з рук; він раптом присів і опустив голову між колінами, очевидно намагаючись не зомліти. Трохи віддихавшись, юнак підвівся знову і покотив брилу куди потрібно. Він усе ще продовжував свої труди, коли старий покинув витріщатися і запозіхав.
Сонце плювалося полуденним прокляттям на висушену землю, знищуючи будь-яку вологу. Френсіс же гарував, незважаючи на спеку.
Коли мандрівник змив кількома бризками з бурдюка пісок на коржику та сирі, він узувся в сандалі, підвівся, закректав і пошкандибав через руйновище до місця, де працював новіцій. Помітивши наближення старого, брат Френсіс відбіг на безпечну відстань. Пілігрим глузливо потрусив шипастим ціпком, але здається, його більше цікавила кам’яна кладка молодика, ніж помста. Він спинився, аби роззирнутися в хлопчачому лігві.
Використовуючи палицю як мотику, а руки замість лопати, біля східного краю руїн Френсіс викопав неглибокий рівчак. Ще в перший день посту він накрив яму купою хмизу, і вночі вона його захистила від пустельних вовків. Але чим довше новіцій тут перебував, тим більше лишав слідів навколо, аж поки вовки, що нипали тут поночі, не почали сповзатися доокруж і, щойно згасало вогнище, навіть ритися біля його купи хмизу.
Спершу Френсіс пробував розохотити їх від нічного промислу, насипавши якнайбільше гілок над рівчаком і тісно оточивши його камінням. Але минулої ночі щось застрибнуло на його купу хмизу та завивало, в той час як юнак лежав унизу і тремтів. Після того він вирішив укріпити своє лігво, і на підвалинах першого кола брил почав будувати стіну. Підрісши, мур похилився всередину, та оскільки загорода була приблизно овальної форми, камені в кожному наступному ряду лягали все густіше, опираючись один на одного, і не давали стіні завалитися. Тепер брат Френсіс сподівався, що, уважно підбираючи уламки та комбінуючи ними, добре конопатячи багном та ущільнюючи його камінцями, йому вдасться замкнути купол. І єдиний прогін нічим не підпертої арки, що всупереч гравітації здіймався над лігвом, став символом його амбіцій. Послушник заскавулів, наче цуценя, коли пілігрим з інтересом погупав ціпком по склепінню. Поки прочанин її оглядав, новіцій, переймаючись за свою господу, підійшов ближче. На зойк юнака він відповів змахом палиці й лютим криком. Брат Френсіс умить наступив на край ряси і сів. Стариган реготнув.
