Коли вторгнення кочівників на крайньому північному заході загрожувало християнській єпархії, на сході та півдні із кафедри невдовзі читали застережні енцикліки, що надавали папське благословення «чоловікам будь-якого соціального статусу, хто володіє зброєю та має засоби для здійснення подорожі, аби дати обітницю на вірність нашому дорогому синові N., законному державцю цієї землі, на термін, що необхідний для захисту християн від язичницької ватаги. Безжальна жорстокість цих поганів відома багатьом, і вони, на наш превеликий жаль, катували, вбивали й пожирали тих священиків Божих, котрих Ми відправляли до них зі Словом, аби язичники могли, немовби ягнята, приєднатися до кошари Агнця, чию паству на землі скеровуємо Ми; і хоча Ми ніколи не облишали надій і не припиняли молитися, щоби ці кочові діти темряви знайшли шлях до Світла й увійшли у Наше царство в мирі (бо не варто думати, ніби Ми відштовхнемо сторонніх, хто прийшов із миром на таку простору й малолюдну землю; ні, Ми вітаємо тих, хто йде з добром, навіть якщо це чужинці для видимої Церкви та її Небесного Засновника, доки вони прислухатимуться до записаного у серцях усіх людей природного права, котре наближатиме їх духовно до Христа, хоча й не відають вони Його Імені). З усім тим для християн прийнятно і доречно, продовжуючи молитися за мир та навернення поган, озброюватися для захисту північного заходу, де збираються ватаги і де зросли прояви жорстокості, а тому кожному з вас, любі сини, хто в змозі нести зброю й відправитись на північний захід, аби долучитися до війська, що готується з повним правом захищати свою землю, дім і церкву, Ми даруємо на знак щирої любові папське благословення».

Френсіс трохи вагався, чи не податися йому на північний захід, якщо зі служінням ордену не складеться. Проте, незважаючи на силу і вправність із клинком та луком, він був невисокий на зріст і досить легкий, тоді як ширилися чутки, ніби язичники сягали зростом під дев’ять футів. Підтверджень цим пліткам він не знаходив, однак не бачив причини вважати, нібито це не так.

Якщо не присвячувати життя орденові, то інших варіантів, як ним розпорядитися, окрім загибелі в битві, хлопцеві на думку не спадало. Все інше видавалося маловартісним.

Його впевненість у служінні не зламалася, а лише трохи похитнулася від абатового покарання й роздумів про кота, що став орнітологом, будучи від природи орнітофагом. Від цієї думки юнак зажурився настільки, що не встояв перед спокусою, тож на Вербну неділю, коли до кінця Великого посту лишалося всього шість днів голодування, пріор Черокі вислухав від Френсіса (чи то від висушених і випалених сонцем залишків Френсіса, де якимось чином іще жевріла душа) кілька уривчастих хрипів, що становили, певно, найкоротшу сповідь, яку послушник будь-коли промовляв, а Черокі приймав:

— Благословіть мене, отче, я з’їв ящірку.

Пріор Черокі, котрий багато років вислуховував сповіді покутників під час посту, збагнув, що «звичка в ньому виробила нечутливість»[40], як і в того легендарного гробокопа, тож відповів із бездоганним самовладанням, навіть не моргнувши:

— Чи був це день відмови від їжі, чи була вона якимось штучним чином приготована?

У Великий тиждень пустельники відчували себе менш одиноко, ніж у попередній період посту, якщо до того часу вони геть не байдужіли. За стінами абатства проводили літургію на честь завершення посту, залучаючи покутників у місцях їхнього усамітнення; двічі їх причащали, а у Великий четвер сам абат робив об’їзд, і Черокі з тринадцятьма ченцями здійснював Mandatum у кожного пустельника. Аркосову ризу покривала ряса: левові майже вдавалося скидатись на тендітне кошеня, коли він ставав на коліна, омивав та цілував ноги своїм підданцям, котрі говіли. Він був скупий на рухи, жести й емоції. Інші в цей момент співали антифони.

— Mandatum novum do vobis: ut diligatis invicem...

У Велику п’ятницю була хресна хода: несли покрите розп’яття, зупинялися біля кожного прихистку покутників і відкривали його поступово перед ними, підіймаючи тканину дюйм за дюймом під час Адорації, поки монахи співали імпроперії[41]:

— О мій народе, що я тобі зробив? Чим тебе скривдив? Відповідай мені!.. Я підніс тебе добродійною силою, а ти покарав мене хрестом...

І нарешті — Велика неділя.

Монахи вносили самітників одного за одним, нестямних і напівживих від голоду. Френсіс став на тридцять фунтів легшим і значно слабшим, ніж у Попільну середу. Коли його поставили на ноги в келії, він спіткнувся і впав, не дійшовши до ліжка. Брати підняли його, помили й поголили, змазали вкриту пухирями шкіру, а послушник у цей час белькотів у нестямі щось про пов’язку на крижах із рогожі, періодично звертаючись то до янгола, то до святого, часто згадуючи ім’я Лейбовіца та вибачаючись.

Його брати, котрим абат заборонив говорити на цю тему, лише обмінювалися багатозначними поглядами і по-змовницьки кивали головами.

Чутки доповзли до абата.

— Приведи його сюди! — гаркнув він секретареві, тільки-но дізнавшись, що Френсіс уже ходить. Той від самого голосу кинувся прожогом.

— Чи заперечуєш ти ці слова? — проревів Аркос.

— Я не пам’ятаю, що казав таке, панотче абате, — відповів новіцій, кинувши оком на ферулу владики[42]. — Певно, я марив.

— Припустимо, що ти справді марив. Чи повториш ти це тепер?

— Про те, що прочанин — преподобний? О, ні, Magister meus!

— Тоді підтвердь протилежне.

— Я не вважаю, що той паломник був преподобним.

— Чому просто не відповісти: «Він не був»?

— Ну, я ніколи не зустрічав особисто преподобного Лейбовіца, а тому не став би...

— Досить! — наказав абат. — Це вже занадто! Більше не хочу ні бачити, ні чути тебе і не скоро схочу! Геть! Але ще одне: і НЕ СПОДІВАЙСЯ цього року принести обітницю разом з іншими. Тобі не дозволено.

Френсіса ніби колодою вдарили під дих.

Той пілігрим лишався забороненою темою для розмов у монастирі, але через реліквії та бомбосховище табу поступово пом’якшилося, за винятком лише самого першовідкривача, кому наказ мовчати і якомога менше думати про це лишався незмінним. Та дещо він усе-таки чув і знав, що в одній із абатських майстерень ченці працювали над документами. І не лише над тими, що знайшов він, а й над рештою, які забрали з древнього столу, доки Аркос не наказав закрити підземелля.

Закрити! Ця новина для брата Френсіса стала ударом. Те сховище майже не чіпали. Після його пригоди більше ніхто не робив спроб дослідити таємниці приміщення, окрім як дістати папери зі столу, котрий він і сам намагався безуспішно відчинити, перш ніж помітив скриньку. Закрити! Не прагнучи вивчити, що може ховатися за внутрішніми дверима з табличкою «Шлюз № 2», не оглянувши «Ізольоване приміщення». Навіть не розібравши каміння й не чіпаючи кісток. Закрити! Всі дослідні роботи різко припинили без зрозумілої причини.

І тоді поповзли плітки.

«В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб», — і це справді так. Це одна з тих дрібничок, що незрозумілим чином переважають суттєвіші факти, які належало запам’ятати, однак їх не документували до тих пір, поки котрийсь із монастирських істориків не змушений був записати: «Ні вміст Меморіалу, ні інші археологічні джерела не відкрили імені правителя Білого палацу в середині й наприкінці шістдесятих, хоча брат Баркус стверджує і підкріплює свої здогадки доказами, що його звали...»

І попри те, у Меморіалі чітко значиться, що Емілі мала золотий зуб.

Не дивно, що панотець абат скомандував негайно запечатати підземелля. Френсіс, пригадавши, як підняв давній череп і повернув обличчям до стіни, раптово злякався гніву Божого. Емілі Лейбовіц зникла на початку Вогненного потопу, і лише через багато років її чоловік-удівець визнав, що вона померла.