Він поволі пройшовся проходом, зупиняючись біля кожного крісла для благословення та обіймів і тільки потім спустився по трапу з літака. Той виправував на злітну смуту і з гуркотом піднявся в небо. Настоятель спостерігав за лайнером, поки він не зник із поля зору у вечірньому небі. Після чого поїхав назад в абатство до решток своєї пастви. На борту він промовляв із такою чіткістю, ніби доля групи брата Джошуа однозначна, як порядок молитов на завтрашній літургії; але всі вони, абат і мандрівці, знали, що це те саме, що читання по лініях долоні, що слова проводжальника — про сподівання, а не якусь певність. Адже група брата Джошуа тільки розпочинала перший етап тривалої й непевної подорожі, новітнього Виходу з єгипетського полону під наглядом Бога, котрий не може не втомлюватися від людського роду.

Тим, хто зостається, тепер простіше. Їм лишається тільки чекати кінця й молитися, що він не настане.

— У зоні місцевого зараження зберігається відносна стабільність, — оголосив передавач, — і небезпека рознесення вітром радіоактивних часток практично минула...

— Що ж, принаймні поки що нічого гіршого не сталося, — відзначив гість абата. — Наразі тут ми в безпеці. І схоже, цей стан зберігатиметься, якщо тільки переговори не спіткає невдача.

— Зберігатиметься, — буркнув настоятель. — Але ж послухаймо далі.

— За останніми оцінками, — продовжував передавач, — на дев’ятий день після знищення столиці кількість загиблих оцінюється в два мільйони вісімсот тисяч осіб. Понад половина — це населення міста. Решта — результат екстраполяції даних на кількість мешканців передмістя та розташування районів, уражених критичною дозою радіаційного випромінювання. Експерти прогнозують зростання цієї цифри з надходженням нової інформації про радіаційне зараження.

Відповідно до режиму надзвичайної ситуації, впродовж дії надзвичайного стану ми передаємо двічі на добу таке повідомлення: «Згідно із публічним законом 10-WR-3E, приватним особам суворо заборонено застосовувати евтаназію до жертв радіаційного забруднення. Громадяни, котрі зазнали радіаційного враження понад критичну дозу, а також ті, хто вважає себе такими, зобов’язані зареєструватися на найближчій станції допомоги Зеленої Зірки, де за бажання потерпілих місцева влада вповноважена видавати письмовий документ Mori Vult[238] будь-кому, хто відповідає критеріям безнадійного стану. Жертва радіаційного враження, що скінчить життя в будь-який спосіб, відмінний від передбаченого законодавством, вважається самогубцем, чим піддає ризику право своїх спадкоємців та утриманців на одержання страхової суми та інших виплат жертвам радіаційного враження, обумовлених законом. Крім того, будь-який громадянин, котрий надає допомогу в скоєнні такого самогубства, може бути обвинувачений в умисному вбивстві. Законом „Про ядерну катастрофу“ передбачено, що евтаназія може відбутися тільки по завершенню визначеної законодавством процедури. Всі випадки серйозного захворювання на променеву хворобу реєструються на станціях надання допомоги Зеленої Зірки в обов’язковому порядку...»

Церкі раптово крутнув набірний диск передавача із такою силою, що вирвав його з вісі, на якій той обертався. Він вискочив із крісла та підійшов до вікна, звідки поглянув на двір, де навколо збитих нашвидкуруч столів вирував натовп біженців. Старі й нові корпуси абатства заполонили люди різного віку і становища, чиї оселі потрапили в райони лиха. Настоятель розпорядився тимчасово змінити межі закритих частин монастиря, аби пустити потерпілих буквально всюди, крім келій самих ченців. Знак перед старою брамою прибрали, оскільки годувати, вдягати й давати притулок було потрібно і жінкам, і дітям.

Абат спостерігав за двома новіціями, котрі винесли з похідної кухні казан, із якого валувала пара. Вони його виважили на стіл і почали розливати по мисках суп.

Відвідувач настоятеля прокашлявся і нетерпляче засовався в кріслі. Церкі повернувся до нього.

— Визначена законодавством процедура, — прогарчав він. — Процедура масового самогубства за державний кошт. З благословення всього суспільства.

— Ну, — промовив гість, — це в будь-якому разі краще від того, щоби просто дати їм загинути страшною, повільною смертю.

— Та невже? Краще для кого? Для двірників? Краще дозволити вашим живим трупам прийти на центральну станцію з обробки відходів, поки вони ще в змозі самостійно до неї дістатися? Менше непривабливих картин на вулиці? Менше страхіть навколо? Менше безладу? Адже кілька мільйонів розкиданих надворі мертвяків здатні підштовхнути на повстання проти тих, хто за це мав би відповісти. Ось що ви з урядом маєте на увазі під словом «краще», правда ж?

— Звідки мені знати, що має на увазі уряд? — силувано поцікавився відвідувач. — Під словом «краще» я мав на увазі «милосердніше». Гадаю, вести з вами богословські дискусії недоречно. Якщо ви вважаєте, що Господь відправляє вашу душу в пекло за рішення прийняти безболісну смерть замість жахливої, то я вас не намагатимуся переконати в протилежному. Але знаєте, ви в меншості. Я з цим не згоден, проте не збираюся дискутувати.

— Пробачте, — сказав абат Церкі, — я не готувався дискутувати з вами на теми морального богослов’я. Мені зараз ідеться винятково про цей спектакль із масовою евтаназією з погляду людських мотивів. Саме існування закону «Про ядерну катастрофу» та схожих законів в інших країнах — очевидний доказ того, що уряди були цілковито свідомі наслідків нової війни і замість того, щоб унеможливити її, намагалися заздалегідь прописати наслідки цього злочину в законі. Докторе, невже для вас це порожній звук?

— Звісно ж, ні, отче. Особисто я — пацифіст. Але наразі маємо такий світ, який маємо. Якщо там не змогли дійти згоди заради попередження війни, то чи не краще хоч якось підготуватися до її наслідків, аніж не готуватися взагалі?

— І так, і ні. Так — якщо це з огляду на вчинення злочину кимсь іншим. Ні — в разі, коли це наш власний злочин. І категоричне ні — якщо законодавчі рамки, створені для пом’якшення злочину, також мають кримінальний характер.

— Це, наприклад, евтаназія? — знизав плечима доктор. — Пробачте, отче, але мені здається, що це суспільство визначає злочинність того чи іншого діяння. Я в курсі про вашу незгоду. І це правда, що закони можуть бути поганими, непродуманими. Але в нашому випадку, мені здається, йдеться все ж таки про хороший закон. Якби я вірив у те, що маю душу, та в сердитого Бога на небесах, то, мабуть, погодився би з вами.

Абат Церкі силувано всміхнувся.

— У вас немає душі, докторе, адже ви сам і є нею. Зате ваше тіло — це тимчасово.

— Семантична плутанина, — легко засміявся відвідувач.

— Справді. От тільки хто з нас у ній загруз? У цьому ви точно впевнені?

— Я не хочу з вами сваритися, отче. Я не працюю в Службі милосердя. Ми досліджуємо зону враження. Ми нікого не вбиваємо.

Абат Церкі дивився на нього якусь мить, нічого не кажучи. Його гість був присадкуватим кремезним чоловіком з приємним округлим обличчям та обпеченими на сонці, вкритими ластовинням залисинами. Він носив зелену саржеву уніформу, а в руках тримав кашкет з кокардою Служби Зеленої Зірки.

І справді, навіщо сваритися? Цей чоловік — медпрацівник, а не кат. Роботою Зеленої Зірки можна було захоплюватися. Інколи вона навіть заслуговувала на епітет «героїчна». Те, що в деяких випадках Церкі вважав її зловмисною, не було причиною ставитися до всього хорошого, чим займалися в Зеленій Зірці, як до брудних справ. Суспільство зазвичай схвалювачо її дії, її співробітникам довіряли. Доктор намагався поводитися дружньо. Його прохання здавалося дуже простим. Воно не було категоричним, не було нав’язливим. І все одно абат вагався.

— Ця робота, якою ви хочете тут займатися... це надовго?