Того року зі сходу прибув правитель, аби підкорити всі землі й володіти ними. То був рік Людини.

Над залитою сонцем доріжкою, котра оббігала лісисте узвишшя, стояла неприємна спека, що підсилювала спрагу Поета. Збігло трохи часу, поки він не відірвав запаморочену голову від землі і не спробував озирнутися. Сутичка закінчилася; в цілому — все затихло, якщо не рахувати кавалерійського старшини. Грифи вже кружляли над землею щораз нижче й нижче.

Кілька неживих біженців, один мертвий кінь та причавлений кавалерійський старшина при смерті. Час від часу кіннотник прокидався і слабко кричав. То він звав маму, то вимагав священика, інколи кликав свого коня. Його крик приваблював грифів і щоразу більше дошкуляв Поетові, сильно дратуючи того. Поет був не в гуморі. Він ніколи не чекав від світу, що той буде чемним або й узагалі поводитиметься розважливо, так рідко й бувало; інколи послідовність його жорстокості й тупості навіть підбадьорювала Поета. Але світ іще ніколи не стріляв з мушкета Поетові в живіт. На заохочення це анітрохи не подобало.

Ба більше, тепер навіть не годилося винуватити в тупості світ — тільки себе самого. Поет припустився жахливої помилки. Він нікого не чіпав і займався своїми справами, аж раптом помітив групу біженців, котрі вчвал неслися зі сходу до пагорбів, переслідувані по п’ятах загоном кіннотників Щоб уникнути бою, Поет заховався за якимсь чагарником, що ріс понад самим валом, котрий оперізував доріжку. Із цієї зручної позиції можна було, залишаючись непоміченим, роздивитися весь спектакль. То була не Поетова битва. Йому байдуже до політичних та релігійних уподобань як біженців так і військових кіннотників. Якщо судилося відбутися різанині, то фатум не міг знайти більш незацікавленої сторони, ніж Поет. То звідки ж узявся цей сліпий порив?

А порив кинув його скакнути з валу на старшину кавалеристів просто в його сідлі і тричі вдарити кинджалом, перш ніж вони обоє повалилися на землю. Поет не розумів, навіщо це втнув, адже нічого не домігся. Підлеглі командира верхівців поцілили в нього, коли він підводився на ноги. Душогубство біженців тривало й далі. Всі вони поїхали геть, переслідуючи рент втікачів та лишаючи по собі мерців.

Поет відчув, як бурчить у животі, котрий марно намагався перетравити рушничну кулю. Урешті-решт він вирішив, що зробив свій безглуздий вчинок через ту тупу шаблю. Якби старшина просто перерубав жінку в сідлі одним ударом та поїхав собі далі, Поет би знехтував його діянням. Та коли він рубав і рубав...

Він більше не хотів про це думати. Він думав про воду.

— О, Боже, о, Боже... — і далі скаржився старшина.

— Наступного разу погостриш своє столове начиння, — прохрипів Поет.

Але наступного разу не буде.

Поет не пригадував, щоби раніше боявся смерті, та він часто підозрював Провидіння в тому, що воно готує для нього найгірше, коли настане відповідний час і мова зайде про спосіб умерти. Заповідалося на те, що він повільно згниє, ароматизуючи довкілля не дуже приємним запахом. Поетична інтуїція застерігала його, що в такому разі він безперечно упокоїться в статусі розбухлого лепрозного кавалка, котрий легкодухо каятиметься, але так і не розкається. Однак він і гадки не мав, що кінець прийде так грубо й несподівано, як ось ця куля в животі, за цілковитої відсутності глядачів поблизу, які могли би вислухати його передсмертні в’їдливі слова. Остання річ, що почули Поетові вбивці, було «Ух!» — ось його заповіт нащадкам «Ух!» — оце спадщина для тебе, домнісиме.

— Отче? Отче? — стогнав старшина.

З якусь мить Поет зібрався з духом і знову підняв голову, прокліпав болото з ока та поглянув на солдата. Він був певен, що це той самий, кого нещодавно звалив, хоча він тепер і крейдово-зеленішого кольору з лиця. Оце мекання, яким він закликав священика, почало вже дратувати Поета. Серед убитих лежало щонайменше троє духовних осіб, та старшина більше не перебирав конфесійними розбіжностями. То, може, і я згоджуся, подумалося Поетові.

Він почав поволі підповзати до кіннотника. Старшина побачив його наближення і схопився за пістоль. Поет зупинився — він не чекав, що його впізнають, і вирішив перекотитися за прикриття. В його напрямку тремтіло дуло. Він повагався трохи і вирішив, що повзтиме далі. Старшина потягнув за спусковий гачок. Постріл схибив на багато кроків. Не щастить, то не щастить!

Старшина намагався перезарядити зброю, коли Поет забрав у нього пістоля з рук. Солдат, здається, марив і пробував перехреститися.

— Давай, — прохарчав Поет, відшукавши кинджал.

— Пробачте мені, отче, бо я вчинив гріх...

— Ego te absolvo[174], синку, — промовив Поет і вгородив йому кинджала в горло.

Трохи згодом знайшлася фляга вбитого, і чоловік трошки з неї відпив. На сонці вода нагрілася, але попри те видалася йому неймовірно смачною. Він умостив голову на круп старшинського коня і став чекати, поки тінь пагорба набіжить на дорогу. Господи Ісусе, як же боляче! Останню частину буде пояснити не так уже й легко, подумалося йому; ще й без ока. Якщо взагалі є потреба щось пояснювати. Поет поглянув на мертвого кіннотника.

— Смалить наче в пеклі, еге ж? — прошипів він із хрипом.

Нічого змістовного солдат не відповів. Поет іще трохи відсьорбнув з фляги, потім іще. Раптом зі страшенним болем забурчав живіт. Якусь мить довелося перетерпіти.

Над своїм обідом походжали, чепурилися та сперечалися бундючні грифи; харч іще був не готовий належним чином. Кілька днів вони чекали на вовків. Вистачить на всіх. Останнім вони з’їли Поета.

Як і завжди, дикі чорні падложери з небес у сезон відклали яйця та з любов’ю годували пташенят. Вони високо ширяли над преріями, горами та рівнинами, шукаючи своєї пайки, яку їм виділяло життя та яка їм судилася відповідно до природного плану. Самими тільки логічними доказами філософи довели, що Верховний Cathartes aura regnans[175] створив світ винятково для грифів. І чимало сторіч птахи вшановували його своїм здоровим апетитом.

Так за багатьма поколіннями темряви настали покоління світла. І назвали той рік роком Господа Бога нашого 3481-м — з Його ласки — роком миру.

Fiat Voluntas Tua[176]

Того століття знову літали космічні кораблі, а їхні екіпажі складалися з двоногих кудлатих непорозумінь, що плекали волосяні зарості у найнеймовірніших анатомічних ділянках. Створіння були напрочуд балакучі, їхня раса здатна була милуватися своїм образом у дзеркалі і водночас різати собі горло перед вівтарем якогось племінного божка, скажімо, на ймення Щоденне Гоління. Це був біологічний вид, котрий не забував періодично йменувати себе натхненними божественними майстрами, але якійсь розумній істоті з Арктура[177] ці створіння здалися би насамперед расою пристрасних балакунів за обідом.

Беззаперечно, що їм судилося — так вони відчували, і не вперше — підкорити інші світи[178]. І якщо потрібно, не один раз. Ну, і звісно ж, компонувати промови про свої завоювання. Але, безумовно, неминуче й те, що в нових світах раса знову стане вразлива перед старими недугами, що й на Землі, в літанії життя й особливій літургії Людини: Версикулах Адама, на які лунає одповідь Розіпнутих[179].

Ми — століття.

Ми — еники, ми — беники,

І ми от-от обсмокчемо, наскільки вам личитиме зостатися без голови.