Після того, як сховок закрили, документи й реліквії звідти тихенько й непомітно, один по одному, зібрав абат. Більше змоги їх вивчати не було, й заховані вони, певно, в Аркосовому кабінеті. Для всіх практичних цілей артефакти просто зникли. Усе, що зникало на рівні абатової кімнати, вже не було безпечною темою для загальних теревенів. Про це лише шепталися в глухих коридорах. Зрідка розмови долітали й до брата Френсіса. Врешті, і вони припинилися, аби спалахнути знов одного вечора, коли приїхав посланець із Нового Риму і щось потай обговорював з абатом. Якісь уривки розмови долітали і до монахів. Вони ще кілька тижнів після від’їзду гостя обговорювали це, а потім усе знову стихло.

Брат Френсіс Джерард із Юти подався до пустелі наступного року і знову говів на самоті. І знову повернувся виснажений і кволий, після чого його одразу покликав до себе абат Аркос, вкотре допитуючись про подальші конференції із представниками Небесного воїнства.

— О, ні, панотче, вдень я не бачив нічого, крім грифів.

— А вночі? — підозріливо уточнив Аркос.

— Лише вовки, — відказав Френсіс і обережно додав: — Здається.

Абат не став зациклюватися на цьому уточненні, лише насупився. Брат Френсіс спостерігав, що Аркосів похмурий вигляд служив казуальним джерелом струменя енергії, що бив у космос із певною швидкістю і не піддавався усвідомленню, окрім як з огляду на його згубний вплив на будь-що на своєму шляху. Зазвичай цим будь-чим виявлявся постулант або новіцій. Упродовж п’яти секунд Френсіс поглинав цей вибух, доки не пролунало наступне запитання.

— Ну, а як минулого року?

Послушник зглитнув, перш ніж відповісти:

— Той старий?

— Той старий.

— Так, дом Аркосе.

Намагаючись уникнути бодай натяку на питальні інтонації в голосі, абат прогудів:

— То був просто стариган. Нічого більше. Тепер ми в цьому впевнені.

— Я теж думаю, що то був звичайний дід.

Отець Аркос утомлено потягнувся за пекановою ферулою[45].

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo...

Коли Френсіс уже вертався у свою келію, абат гукнув його в коридорі:

— До речі, я забув сказати...

— Що; превелебний отчє?

— Жодної обітниці цього року, — промовив той відсутнім голосом і пірнув назад у кабінет.

Брат Френсіс провів сім років у новіціаті, сім разів говів у пустелі і навчився дуже вправно імітувати вовчі завивання. На подив його братів, він міг скликати зграю до стін монастиря, виючи з-над мурів після заходу сонця. Вдень він працював на кухні, натирав до блиску кам’яну підлогу і продовжував вивчати старожитності.

Аж якось на віслюкові приїхав посланець із Нового Риму. Після тривалої бесіди з абатом вісник подався на пошуки Френсіса. Він, здавалося, подивувався, знайшовши молодика (а точніше, вже чоловіка) у рясі новіція за відмиванням кухонної долівки.

— Ми вже кілька років вивчаємо документи, які ти знайшов, — сказав він послушнику. — Чимало з нас схиляються до думки, що вони автентичні.

Френсіс похилив голову.

— Мені не дозволено говорити на цю тему, отче, — пробурмотів він.

— А, ти про це, — посланець усміхнувся і простягнув молодику шматок паперу з абатовою печаткою та написаним його рукою текстом: «Ессе Inquisitor Curiae. Ausculta et obsequere. Arkos, AOL, Abbas»[46].

— Усе добре, — додав він одразу, помітивши раптове напруження новіція. — Я зараз говорю з тобою неофіційно. До тебе ще прийдуть із суду й запишуть покази. Ти ж у курсі, що твої папери вже певний час перебувають у Новому Римі, правда? Я лише привіз деякі з них назад.

Брат Френсіс похитав головою. Він знав, мабуть, найменше з усіх, зважаючи на реакцію керівництва на відкриття ним реліквій. Послушник звернув увагу, що посланець носив білу сутану домініканців, і дещо неспокійно розмірковував про природу згаданого кур’єром «суду». На тихоокеанському узбережжі все ще тривало розслідування єресі катарів[47], але він не міг усвідомити, як це перегукувалось із реліквіями преподобного. У записці значилося: «Ессе Inquisitor Curiae». Певно, абат мав на увазі звичайного «розслідувача», а не власне «інквізитора». Домініканець видавався досить привітним чоловіком і не мав при собі жодних видимих знарядь тортур.

— Ми плануємо невдовзі знову порушити питання про канонізацію вашого засновника, — пояснив посланець. — Ваш абат Аркос — дуже мудра і розважлива людина. — Він посміхнувся. — Передавши реліквії іншому ордену на вивчення і закривши сховок іще до того, як його встигли повністю оглянути... Ну, ти й сам здогадуєшся, правда?

— Ні, отче. Я думав, що він повважав цю справу надто банальною, щоби витрачати на неї час.

Чернець розсміявся:

— Банальною? Не думаю. Якщо ваш орден натрапить на докази, реліквії, дива і щось подібне, суд має дослідити їхнє походження. Кожна релігійна громада прагне проголосити свого засновника святим. Тож твій абат дуже мудро наказав: «Руки геть від підземелля». Впевнений, що вас усіх це дуже спантеличило, та для справи вашого основоположника краще було дозволити огляд сховища при свідках.

— Ви збираєтеся знову його відкрити? — радісно перепитав Френсіс.

— Ні, не я. Та коли суд буде готовий, він пришле спостерігачів. І тоді все, що може вплинути на справу, буде вбезпечено — навіть якщо опозиція піддасть сумніву його автентичність. Звісно, єдиною причиною підозрювати, що вміст укриття може вплинути на справу, є... ну, речі, які ти знайшов.

— Я можу поцікавитись, яким чином, отче?

— Власне, однією з перешкод під час беатифікації були молоді роки преподобного Лейбовіца: до того моменту, як він став монахом і священиком. Адвокат від іншої сторони спробував оспорити ранній період, допотопний. Він намагався довести, ніби Лейбовіц насправді ніколи старанно не шукав своєї дружини і вона, можливо, навіть була жива на момент його висвячення в сан. Хай там як, звісно, таке траплялося й раніше, іноді дарували звільнення від обітниці, та це інша тема. Advocatus diaboli[48] лише хотів кинути тінь підозри на образ вашого засновника, припускаючи, ніби той міг заприсягтися та прийняти духовний сан, перш ніж упевнився в завершенні своїх подружніх обов’язків. Тоді опозиція програла, але вони можуть спробувати знову. Тому якщо людські рештки, які ти знайшов, справді... — він знизав плечима й усміхнувся.

Френсіс кивнув:

— Вони вкажуть точну дату її смерті.

— На самому початку війни, яка знищила майже все. І на мою власну думку, та записка в скриньці або справді належала преподобному, або ж це надто хитромудра підробка.

Френсіс почервонів.

— Ні, я не припускаю, ніби ти міг брати участь у якомусь шахрайстві, — квапливо додав домініканець, побачивши багрянець на обличчі новіція.

Проте послушник лише пригадав свою власну думку щодо каракуль.

— Розкажи мені, як це сталося? Я про те, як ти визначив місце? Мені треба послухати всю історію.

— Ну, все почалося через вовків.

Чернець почав записувати.

За кілька днів після від’їзду посланця з монастиря абат покликав до себе брата Френсіса.

— Ти все ще вважаєш, що твоє покликання — з нами? — привітно запитав Аркос.

— Якщо панотець абат пробачить мені огидне марнославство...

— Ох, давай на мить облишимо твоє огидне марнославство. То вважаєш чи ні?

— Так, Magister meus.

Абат засяяв.

— Ну що ж, сину. Тепер, гадаю, ми теж переконалися. Якщо ти готовий присвятити себе довічному служінню, мабуть, настав час виголосити обітницю, — він на мить спинився, спостерігаючи за обличчям новіція, і, здавалося, виглядав розчарованим, бо не побачив там навіть найменшої зміни виразу. — Що сталося? Чи ти не радий це чути? Ні? Ох, та що ж не так?