Френсіс начепив на себе ввічливо-уважну маску, та поступово вона почала втрачати природний колір. Раптом його коліна підломилися.

Френсіс зомлів.

За два тижні послушник Френсіс, котрий, певно, встановив рекорд із сукупної тривалості виживання в пустелі під час посту, полишив лави новіціату й заприсягнувся у вічній вбогості, чистоті та послуху, а ще виголосив кілька клятв, притаманних власне їхній спільноті. Він отримав благословення й патерицю в абатстві та назавжди став ченцем Альбертинського ордену Лейбовіца, тим самим припнувши себе ланцюгами до хреста й статуту ордену. Тричі за ритуалом у нього питали: «Якщо покличе Господь тебе стати Його буклегером, чи приймеш ти смерть та не зрадиш братів своїх?» І тричі Френсіс відповів: «Так, отче».

— Тепер підведіться, браття-буклегери і браття-меморії, й обміняйтеся братським поцілунком. Ессе quant bonum, et quam jucundum...[49]

Брата Френсіса перевели з кухні на менш чорну роботу. Він став учнем копіювальника, літнього монаха на ім’я Горнер, і якщо все складатиметься добре, за працею в копіювальні він зможе провести все життя, і решту своїх днів присвятить таким завданням, як переписування алгебраїчних текстів чи прикрашання сторінок оливковим листям та веселими херувимами навколо стовпчиків із логарифмами.

Брат Горнер виявився милим дідусем, і він одразу ж сподобався Френсісові.

— Більшість із нас краще справляється із завданнями, — розповідав Горнер, — коли також займається і власними проектами. Багато хто із переписувачів знаходить якусь конкретну і цікаву для нього частину Меморіалу та проводить над нею трохи часу паралельно з основною роботою. Наприклад, он брат Сарл. Він відставав і робив помилки, тож ми дозволили йому годину на день займатися проектом, який він сам обере. Коли праця стає настільки марудною, що він починає помилятися, то йому вільно відкласти її та взятися за власний проект. І я всім це дозволяю. Якщо ти скінчиш своє завдання до кінця робочого дня, але ще не обереш свого проекту, то маєш приділити трохи часу нашим багаторічникам.

— Багаторічникам?

— Так, і я кажу не про рослини. Існує багаторічний попит від усього духовенства на різні книги: месали, Святе Письмо, бревіарії, Summa, енциклопедії й таке подібне. Ми досить багато чого продаємо. Тож поки в тебе не заведеться власного улюбленця, ми даватимемо тобі багаторічники, якщо справлятимешся раніше. У тебе купа часу на роздуми.

— А який проект обрав брат Сарл?

Старий наглядач на мить змовк.

— Ну, сумніваюся навіть, що ти зможеш це зрозуміти. Мені й самому це не під силу. Схоже, він знайшов спосіб виявлення втрачених слів і фраз у якихось древніх фрагментах оригінальних текстів із Меморіалу. Припустімо, лівий бік напівспаленої книги добре читається, але права сторона кожної сторінки згоріла і в кінці кожного рядка кількох слів не вистачає. Він виробив математичний метод пошуку загублених фраз. Цей спосіб не геть надійний, та до певної міри працює. Братові вдалося відновити чотири повні сторінки відтоді, як він розпочав спроби.

Френсіс зиркнув на Сарла, тому було років вісімдесят, і він майже осліп.

— Довго він цим займається? — поцікавився учень.

— Близько сорока років, — відказав брат Горнер. — Звісно, приділяє цьому він щось із п’ять годин на тиждень, а робота нівроку вимагає серйозних обчислень.

Френсіс замислено кивнув.

— Якщо за десяток років можна відновити одну сторінку, то, можливо, за кілька століть...

— Навіть менше, — прохрипів брат Сарл, не підводячи погляду. — Чим більше ти заповниш, тим швидше піде решта. Я завершу ще одну сторінку за кілька років. А тоді, якщо буде воля Божа... — далі його голос стишився до бурмотіння. Френсіс часто помічав, як Сарл під час роботи розмовляв сам із собою.

— Як тобі заманеться, — продовжував брат Горнер. — Нам завжди потрібна допомога з багаторічниками, та ти можеш розпочати свій проект коли завгодно.

Ця думка раптово осяяла брата Френсіса.

— А чи можу я скористатися своїм часом, — випалив він, — щоби робити копію знайденого мною креслюнка Лейбовіца?

Брат Горнер умить спантеличився.

— Ох, ну, я не знаю, синку. Наш отець-абат... ну, дещо чутливо сприймає це питання. І та річ може й не належати до Меморіалу. Вона зараз у тимчасовій папці.

— Але ж, брате, ви знаєте, що вони вицвітають. Його й так довго тримали на світлі. Домініканці тривалий час держали його в Новому Римі...

— Ну, припустімо, це буде досить короткий проект. Якщо отець Аркос не заперечуватиме, але... — Він із сумнівом похитав головою.

— Я міг би працювати над низкою діаграм разом із ним, — швидко запропонував Френсіс. — У нас є настільки старі копії, що скоро розсиплються. Я міг би зробити кілька дублікатів... чогось іншого...

Горнер криво посміхнувся.

— Ти пропонуєш включити світлокопію Лейбовіца до числа інших, щоби таким чином уникнути викриття.

Френсіс зашарівся.

— Отець Аркос може навіть не помітити, еге ж? Якщо раптом сюди завітає.

Френсіс зіщулився.

— Добре, — відказав Горнер, і очі в нього ледь блиснули. — Можеш використати свій вільний час на дублікати кількох копій у поганому стані. Якщо в папку потрапить ще щось, я спробую не помічати.

Брат Френсіс провів кілька місяців позаробочого часу, перемальовуючи якісь старі діаграми зі сховків Меморіалу, не наважуючись торкатися Лейбовіцевої. Якщо древні креслюнки взагалі вартували збереження, то перемалювати їх треба було ще сто-двісті років тому. Вицвілі не лише оригінали, а й копії часто майже не вдавалося розібрати, бо чорнила ж не довговічні. Він не мав ані найменшого уявлення, чому древні креслили білі лінії і літери на темному тлі, а не навпаки[50]. Коли чернець накидав приблизні лінії деревним вугіллям, таким чином обернувши кольори, ескіз видався більш реалістичним, ніж білим по чорному, та давні люди були безмежно мудрішими від Френсіса. Якщо вони заморочувалися, тушуючи папір там, де не мало стояти позначок, і залишали срібні ниточки чистого паперу там, де на звичайному креслюнку провели б лінію, значить, мали на це свої причини. Френсіс копіював документи якомога подібніше до оригіналу, хоча обмальовувати крихітні білі літери виявилося особливо нудно, а чорнила на таке йшло багато, і цей факт змушував брата Горнера буркотіти.

Він скопіював старий архітектурний відбиток, а тоді креслюнок для частини механізму, чия геометрія виглядала очевидною, та призначення — незрозумілим. Він перемалював абстрактну мандалу під назвою «СТАТОР ОБМ. МОД. 73 А 3-Ф 6-П 1800/ХВ. 5 K. С. КЛ. А ТИП „БІЛЧИНА КЛІТКА“», що видавалося зовсім незрозумілим й абсолютно непридатним для тримання білки. Древні були дуже вправними. Можливо, щоби побачити білку, потрібно мати спеціальний набір дзеркал? Хай там як, а він старанно працював.

Лише після того, як абат, котрий періодично заходив у копіювальню, щонайменше тричі бачив його за роботою над іншими креслюнками (і двічі Аркос спинявся поспостерігати за заняттям Френсіса), монах усе ж наважився ризикнути і знайти у Меморіалі документ Лейбовіца — майже через рік після початку вільного проекту.

Оригінальний документ уже кілька разів реставрували. Окрім того факту, що він містив ім’я преподобного, більше нічим не різнився від інших, над якими працював чернець.

Відтиск Лейбовіца, ще одна абстракція, не пробуджував нічого, а особливо здорового глузду. Він вивчав його, аж поки став пам’ятати всю складну структуру із заплющеними очима, та від цього не зрозумів її краще. Звичайна сітка з ліній, що з’єднували клаптики якихось дрібок, хвильок, ляпок, мембранок і штукенцій. Прямі, переважно горизонтальні й вертикальні, перетиналися одна з одною значками переходу і точками; вони повертали під прямим кутом, обходячи дрібки, і в жодному разі не обривалися на півдорозі, а закінчувалися хвильками, закарлючками, ляпками та штукенціями. У цьому було настільки мало сенсу, що, довго дивлячись на документ, ти ціпенів. І попри те, чернець почав роботу й переносив кожну деталь, замальовуючи навіть коричнювату пляму посередині, яка, на його думку, могла бути кров’ю блаженного мученика, хоча брат Джеріс припустив, що це всього лише сік від яблучного недогризка.