Брат Джеріс, котрий доєднався до учнівської майстерні разом із Френсісом, здавалося, насолоджувався, піддражнюючи його за проект.

— Що, святі небеса, — поцікавився він, зазираючи Френсісові через плече, — означає «Транзисторна система управління для блоку 6-В», вчений брате?

— Очевидно, що це назва документа, — трохи роздратовано відповів брат Френсіс.

— Очевидно. Та що вона означає?

— Це назва діаграми, що лежить у тебе перед носом, брате простаче. Що означає «Джеріс»?

— Та майже нічого, певно, — сказав з удаваною покорою брат Джеріс. — Пробач, будь ласка, що напосідаю. Ти успішно визначив ім’я, вказавши на створіння, яке його має, а це справді і є значенням імені. Але тепер ця діаграма цього створіння щось собою являє, хіба ж ні? А що вона являє?

— Звісно, що транзисторну систему управління для блоку 6-В.

Джеріс розреготався.

— Досить очевидно! Красномовно! Якщо створіння — це ім’я, то ім’я — це створіння. «Рівне замінюється рівним», або «Від перестановки доданків сума не змінюється». Та чи можемо ми перейти до наступної аксіоми? Якщо твердження «Величини, еквівалентні іншій, рівні між собою» є правдивим, то чи не є як назва, так і сама діаграма якоюсь «єдиною величиною»? Чи це замкнена система?

Френсіс почервонів.

— Я гадаю, — почав він повільно, перечекавши хвилю роздратування, — що діаграма заступає абстрактне поняття, а не конкретний предмет. Можливо, древні знали систематичний метод опису чистої думки. Це точно не очевидне зображення об’єкта.

— Так-так, воно дійсно неочевидне, — погодився зі смішком брат Джеріс.

— З іншого боку, можливо, це справді зображення об’єкта, але в дуже формальному стилістичному вигляді, тож потрібен спеціальний вишкіл, аби...

— Чи мати спеціальний погляд на це?

— На мою думку, це глибока абстракція, ймовірно, трансцендентального значення, що виражає думку преподобного Лейбовіца.

— Браво! І про що ж він думав?

— Ну... про «креслення ланцюга», — відказав Френсіс, вихопивши термін із плашки тексту в нижньому правому кутку.

— То до якої дисципліни це належить, брате? Що в нього за рід, особливість, своєрідність та розрізнення? Чи все це просто акцидент, «випадковість»?[51]

Джеріс почав поводитись саркастично-пихато, спало раптом на думку Френсісу, і він вирішив відповісти спокійно.

— Ну ось тут ми бачимо стовпчик цифр під заголовком «Електроніка. Нумерація частин». Колись існувало чи то мистецтво, чи наука під назвою «електроніка», і, ймовірно, належала вона як до гуманітаристики, так і до точних наук.

— Ага! Тож ми розібралися із «родом» та «особливістю». А тепер щодо «своєрідності», коли вже твоя ласка. Що є предметом вивчення цієї «електроніки»?

— Це теж зазначено — відповів Френсіс, який перерив Меморіал згори донизу, намагаючись відшукати зачіпки, що допомогли би трохи краще розібратися з світлокопією, та майже безрезультатно. — Предметом вивчення електроніки є електрон, — пояснив він.

— О, справді, так і написано. Я вражений. Я так мало про ці речі знаю.

І що, святі небеса, таке цей «електрон»?

— Ну, є одне фрагментарне джерело, що посилається на нього як на «Ніщо зі знаком мінус».

— Що?! Як же вони заперечували Ніщо? Хіба саме це не робило б його Чимось?

— Можливо, це метафорично.

— О, тоді у них могло бути й Ніщо зі знаком плюс? Тобі відомо, як вирахувати позитивне Ніщо?

— Поки ні, — зізнався Френсіс.

— То продовжуй, брате! Якими ж мудрими вони, певно, були, ці древні, котрі пізнали додатне Ніщо. Продовжуй, і, може, ти теж це усвідомиш. І тоді посеред нас з’явиться «електрон», правда ж? Що нам із ним робити? Поставити на вівтар у каплиці?

— Добре, — зітхнув Френсіс. — Я не знаю. Та я вірю, що «електрон» колись існував, хоча й не знаю, із чого він був побудований та яку місію виконував.

— Це так зворушливо, — реготнув баламут й повернувся до роботи.

Періодичні кпини від брата Джеріса засмучували Френсіса, проте не зменшували його відданості проекту.

Перенести абсолютно кожну позначку, цятку чи плямку виявилося неможливим, однак точність факсиміле могла обманути око з відстані двох кроків, а цього вже достатньо, щоби використовувати копію для презентацій, а оригінал запечатати і сховати. Завершивши роботу, брат Френсіс почувався розчаровано. Малюнок був надто порожнім. Ніщо, на перший погляд, не видавало в ньому священну реліквію. Стиль надто лаконічний і простий. Він, певно, досить добре підходив преподобному, та все ж...

Копії реліквії недостатньо. Святі були скромними людьми, що прославляли не себе, а Бога, тому іншим лишалося зображати внутрішнє світло праведників за зовнішніми, видимими ознаками.

«Glorificemus»[52], — подумав Френсіс, працюючи над багаторічниками. Зараз він копіював сторінки Псалтиря, щоб далі їх зшити. Спинився, аби знайти місце в тексті й подумати над змістом слів: після годин переписування він зовсім переставав читати, а лише писав букву за буквою, що спливали перед очима. Він зрозумів, що копіює молитву Давида, четвертий покаянний псалом: «Miserere mei, Deus...[53] Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною»[54]. Це молитва скромна, а цяцькована сторінка, на якій вона записана, не відповідала її простому характеру. Літеру «М» у слові «Miserere» інкрустували золотими листочками. Квіткові арабески золотих та фіолетових переплетінь укривали поля й обвивали пишні великі букви на початку кожного вірша. Молитва сама невигадлива, та сторінка заворожувала. Брат Френсіс тільки переносив слова на новий пергамент, лишаючи місця для розкішних буквиць і поля шириною в рядок. Інші майстри заповнять їх розмаєм кольорів навколо його бідного чорнильного тексту та витворять мальовничі ініціали. Він учився ілюструвати, та ще не настільки набив руку, аби йому довірили золоті інкрустації на багаторічниках.

Gloreficemus. Він знову думав про креслюнок.

Нікому нічого не розповідаючи, брат Френсіс почав планувати. Він знайшов чудову ягнячу шкуру і кілька тижнів її обробляв, розтягуючи та шліфуючи до бездоганної гладкості, а потім врешті вибілив і заховав. Після того місяцями проводив кожну хвильку свого вільного часу, переглядаючи Меморіал, знову відшукуючи зачіпки до розуміння Лейбовіцевого відтиску. Він не знаходив нічого схожого на закарлючки з малюнка, зовсім нічого, що допомогло би витлумачити його значення, проте після тривалих пошуків натрапив на фрагмент книги із частково знищеною сторінкою про світлокопіювання. Здається, це був шматок енциклопедії. Стаття виявилася коротка і їй бракувало частини, та прочитавши написане кілька разів, чоловік почав підозрювати, що він, як і багато копіювальників раніше, згаяв купу часу і чорнил. Ефект білого на темному, здається, не був якимось специфічним прийомом, а виявився особливістю одного дешевого процесу репродукції. Оригінал, з якого робили світлокопії, креслили чорним по білому. Чернець ледь стримався, щоби не впасти й битися лобом об кам’яну підлогу. Усе те чорнило і робота пішли на копіювання неістотної властивості артефакту! Ну, певно, братові Горнеру не варто розповідати. Змовчати — виявити милосердя, бо в старого погано із серцем.

Усвідомлення, що кольорова схема світлокопій лише випадкова властивість древніх креслюнків, додало його планові поштовху. Славна копія Лейбовіцевого відтиску може обійтися без цієї випадковості. Коли він оберне кольорову гаму, спершу ніхто не впізнає малюнок. Якісь окремі особливості точно можна покращити. Він не наважувався змінювати те, чого не розумів, але, звісно, таблички і друкований текст можна симетрично розмістити навколо діаграми на картушах та в рамочках. Саме значення накресленого лишалося для нього таємницею, тому він боявся хоч на йоту змістити форму чи план, та оскільки кольори значення не мали, робота могла вийти гарною. Він задумав обробити золотом хвильки і штучки, та ці дрібки були вельми мудрованими для інкрустування, а золоті ляпки виглядатимуть надто пишно. Закарлючки варто обов’язково малювати сажово-чорними, а тому лінії вже треба робити світлішими, аби контрастували із закарлючками. Несиметричність креслення має лишитися, а от причин, за яких би значення схеми могло змінитися, якщо він використає її у вигляді шпалери для виноградних лоз, він не знайшов. Пагони лози (акуратно підкреслюючи закарлючки) створять відчуття балансу, або ж нададуть природності цій асиметричності. Коли брат Горнер ілюстрував буквицю «М», перетворюючи її на дивовижне буйство листків, ягід, гілочок і, можливо, навіть хитрого змія, сама літера «М» усе одно читалася. Брат Френсіс не бачив причин, чому це не можна застосувати до діаграми.